Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Небо і вогонь, земля і люди. А ти... Сама відаєш — твій дух чинитиме криваві оргії на цій землі і після твоєї смерти. За твоєю подобизною витешуть венеди дерев'яну ляльку і чинитимуть криваву тризну. Ніхто і не згадає, що не любила ти людської крови, перекорів, зла. Та вони і не зрозуміли тебе, Велика Мати, — назвав звичним у венедів її ім'ям. — Вони тільки знають, що страшна ти була при житті, і боятимуться тебе і після твоєї смерти.

— Значить, все було даремно?..

— Господь розсудить. Для Нього немає нічого таємного. Він бачить і твою гординю, і людей, яких вигубила, і дітей, яких нині порятувала. Тільки в Його власті дати тобі вічне заспокоєння. Я ж бо ні судити тебе, ані прощати не можу. Я буду молитися за спасіння твоєї душі.

— Не треба, Гостю! Вірою ми рівні. Не дитиною нерозумною вибирала я собі долю. Твій Господь пішов на смерть заради всіх людей, я ж пішла заради них хай не на вічне, але задовге життя для смертної істоти. Таке життя непідсильне людині. А я ж мусіла жити... Є правда у твоїх словах, але то не вся правда, я ж бо ще жива, є в мене ще дрібка часу. На цьому капищі ще однієї страшної ляльки не буде. Ти ж бо, либонь, зауважив, що у Великої Матері виросли великі діти...

Людський лемент голоснішав. Венеди поверталися після проводів до посаду. Скоро вони будуть тут. Йому треба йти: прощай, Велика Мати...

Був незадоволений. Багато залишилося недомовленим. Не сказав найголовнішого. Чи буде у них ще час? Чи буде? Пробирався до дитячої криївки венедійськими садами, засіяними солом'яними або виплетеними з лози куренями. Венеди у свої маленькі оселі не могли прийняти стільки прибульців. Вузенькою стежиною вийшов до криївки.

Літня спека оспала, надворі було прохолодно, але у земляному сховку було душно від розпалених дитячих тіл. У закутку блимав світлячок, над непритомною Гориславою клопоталася Марія, вона прикладала мокрого рушника до лоба виснаженої, худої жінки.

— Так до пам'яті і не приходила, — стривожено звернулася до Апостола, — марить, кличе дітей.

— Хто вона?

— Нещастя людське. Жила з бортничами, якісь розбійники з Пралісу поглумилися. Прибилася до Венедії. Коли понесла, — хотіла втопитися. І від дітей спершу відмовлялася. Але потроху звикла, полюбила. Мати ж...

— Діти не винні. Та й на ній немає ніякої вини.

Жінка на той час скинулася, тяжко застогнала, у кутиках губ скипіла піна.

Апостол поклав долоню на лоба. Жар обпік шкіру. Бідолаха судомно смикнулася і затихла, дихання потроху заспокоювалося. Апостол проказував слова молитви. Опустившись на коліна, вторила Марія. По часі Апостол підвівся і з сусідньої лежанки переніс до матері двох сплячих дітей. Жінка міцно пригорнула їх худими руками і, повернувшись на бік, спокійно заснула, без марень і стогонів.

"Вона забуде, — думав і молився Апостол — Треба, щоб вона забула".

Вибрався з криївки. Вмостився біля входу, задивився у високе зоряне небо, де раз по раз, прокреслюючи небозвід, летіли й летіли на землю зорі. І гасли... О, як йому зараз хотілося змести з небес оті мерехтливі світлячки: нехай буде темно, і жодна людина не зможе відшукати іншу, жоден голос не докличиться іншого голосу. Скоро, думав Апостол, ця земля запахне великою кров'ю. А потім заридають жони, заплачуть діти, запалають поховальні вогнища. І що тут може подіяти він — учень Господа, коли люди не знають Господа, не знають милосердя. Він бачив, як численні народи подібно до сарани здіймаються з насиджених місць і, охоплені спрагою вбивати, руйнувати, палити, йдуть по чужі землі, чужі скарби. Апостол думав, як би щасливо жили люди на великій Божій землі, де для всіх є місце, для всіх сходить сонце, коли б кожна людина, де би вона не жила, почула, сприйняла першу, найголовнішу заповідь: "Не убий..."

"Не убий", — заклинав, та знав, чув, бачив: звір уже вирвався на вселенські простори й ошалів від духу людської крови і страху. Все просто, — смертельна печаль пекла душу,— усе ж зовсім просто. Люди! Люди! Прийдіть до Христа, прийміть у свою душу Христа, і звір сконає у голодних корчах.

...Прийміть у душі любов.

Була ще остання хвилина миру. Ще тільки середина ріки. Кривавий перевізник вагався. Два береги. Два народи. У вічній річці загусала стояча вода часу. Перевізник змахнув веслами.

Апостол прислухався до нічних запахів — трави, бервення, квіти, скресала прохолодна роса, дух проростання, цвітіння, буявіння входив у нього живлющою силою. Срібними переливами дзенькотіла нічна пташка, кричали сичі. Вдалині гудів Праліс — таємниче і дрімотливо. Спали діти. Апостол уже звик до цих запахів, кольорів, голосів. Але сьогодні він вчував ще й інше — всеохопний дух страху заливав довкілля дрягкою рідиною і не давав дихати. Се він, страх, породив таку нестерпну людську тишу, в якій затерпали серця, аби не пропустити час, коли примарне "щось" постане во плоті і яві. О, венеди не спали. Прислухалися до звичного "Вартуй!" — "Вартуй!", що відлунювало від земляних шанців. Шепотіли слова молитов і заклинань. Припадали до сирої землі як до своєї колиски і матері. Народ, вийшовши з храму природи, ще встигнувши набудувати рукотворних палаців і замків, ще не поділившись на "твоє" і "моє", вимірював свої багатства не кількістю пролитої крови, а кількістю пролитого поту. Що могли чужинці забрати у нього, небагатого на золото і самоцвіти? Землю? Величаву, буйну, неприборкану? Апостол Андрій похитав головою: неможливо, бо ж вона не кориться мечу і вогню — тільки мозольним добрим рукам.

Люди... Люди... Скресали сльоза в очах Апостола. Ще є час, ще можна зупинитися. Смерть безвинно убієнного — се і твоя погибель.

Перевізник змахнув веслами — збурунилися темні хвилі. Оскаженіла гладь Вічної Ріки здригнулася, вигнулася, понесла-а-ся!!, змиваючи те, що не-підвладне плинові. Майнуло стебельце дитячої руки, зойкнула юна дівчина, востаннє зблиснула золота маківка білостінного будиночка, похилилося дерево. Й усе швидше замиготіли весла кривавого перевізника. Ми вийшли з тебе йувійдемо в потік... Починався вселенський загул народів, зманених мріями про багаті райські краї, де життя бездоріжне, але сите й безклопітне.

Здригнулася земля. Апостол скинувся і поклав долоні на траву, одчайдушно впирався усім тілом, намагаючись зупинити страшний зрух, двиготіння.

Пізно...

Із високого дерев'яного хреста на зловісній горі Голгофі скрапувала і скрапувала додолу кров юного Господа. І плакав він за цими людьми, цією україною, цією землею.

І добре бачили зайди його криваві сльози і муки.

І не зупинилися...

Глава 4 КАРА

Гор бачив вогонь, що вигойдувався над Зеленою верховиною, і ґзився: проклята вовчиця!

Пояснював зверхникам вандалів, що се значить, намагався їх зрухнути: венедів можна було перелапати купами біля Венедії як куріпок. Ті відмахувалися від нього, як від надокучливого джмеля. Були впевнені у перемозі, війська прибувало з кожним днем дедалі більше. Ще ніколи такою силою не йшли вони на слов'янські землі. Та все ж треба було поспішати, тому що закінчувався запас харчів. Худобу, яку гнали за собою, майже вирізали, все менше дичини з Пралісу приносили мисливці, околиці опустіли. Розриті ями з покинутих венедами городищ і висілків часто були заповнені затруєними харчами. Дочекавшись підходу головних сил, владика вандалів Сіґурд скочив на коня і затрубив у оленячий ріг: на Венедію!

Бечак зі своїми головорубами виступав першим. До Гора приставив охоронців, ба, швидше наглядачів, аби не провалився крізь землю, як минулого разу, наказав вести найкоротшим шляхом. Гора лихоманило од нетерплячки. Він позирав на море бородатих, скуйовджених голів, на ліс списів за своєю спиною і впивався хвилиною, коли навколішки до нього виповзе Овсій з малим гадюченям Іломером і проситиме у нього милости. О-го-го! Милість царя венедів — пресвітлого вельможного Гора — дорого коштує. Немає у них таких добр, щоб її купити...

Гор твердою рукою правував коня до Ведмежого логу. Звідти торувала торгова дорога на посад. Венедійські залоги вони оминуть, з ними можна буде розправитися потім. Не посилати ж направду тисячне військо, аби викурювати жменьку бовдурів з мишиних нір. Гор потирав руки... Ненависть до свого роду з кожним днем палила дедалі більше. То вже була не лише задавнена кривда за своє невдатне владикування. Після того, як продав грекам свою доньку Орисю, став гоєм для родаків, знав, що чекає його у Венедії, якщо спробує сам-один з'явитися перед їхні очі. Він переступник. Переступив законання венедійських богів і пращурів. Значить, він змінить богів і упокорить людей. І поставить свій закон, за яким господар цього краю не пертиме рала до сьомого поту, а прийматиме почесті, славу, пошанівок, як заведено в інших племен і народів.

У Ведмежому їх стріли опустілі дворища. Білі грибки осель тулилися до високої гірки. Гор мицявся від обійстя до обійстя і тикав новеньким грецьким мечем у землю, винюхував ями. Ледве набралося на підобідок зверхникам. Прості вої ремствували. Бечак витер рукою засмальцьованого рота, зареготав: "Животи набехтаєте там!" — Правиця на дорогу, котра ділила Праліс на дві половини. Голодні, сердиті, помчали на Венедію. Гор вів мимо Зміїної ущелини, а там знову вони вискочать на торговий шлях. Гор тримався у людській гущавині, стерігся узбіч, де його могла настигнути мстива стріла венедійських вивідувачів. Та все було спокійно. Навіть птахи перестали співати, наполохане гайвороння темним хмаровинням клужляло над військом. Гор роззирався і міркував, що Іломер таки неодмінно пронюхав про їхній похід. Тонкий, швидкий, як рись, молодий начільник не виходив йому з голови. Не міг забути, як той на повному скаку перелетів через скельні виступи з високого обриву і помчав за грецькими стругами, сиплячи слова прокляття і страшних погроз йому — Гору.

Він тоді відсидівся у дуплі високої липи, страхаючись навіть дихати. Довкруг шмигали венедійські загони. Пронесло.

Іломер усе своє дитинство провів на вовчій горі у відьми, він знається з духами і вочевидь володіє чаклунськими таємницями. Не буде спокою, поки він живий. Іломер має умерти першим, — вирішив Гор, нахиляючись до кінської гриви і поправляючи мішок зі стрілами, який боляче бив його по ногах.

Вони уже вступили у довгу ложбинку поміж високих заліснених пагорбів.