Казка мого життя - Лепкий Богдан

Дядько добре знає, в котрій годині приходить поїзд.

Треба йти й шукати якогось фіакра. Не довго й шукав, бо зараз-таки на скруті побачив я розтарахканий повіз і пару коней з вишморганими боками та кулявими ногами. На козлі дрімав жид.

— Поїдемо?

— Чому би ні? А куди?

Я сказав куди і спитався, скільки він візьме з мене.

— П'ять ринських.

— Багато.

— Для кого багато, а для кого мало. Ви знаєте, по чому тепер овес? Чоловік чи з'їсть, чи ні, а худобини кривдити не можна, бо гріх.

Казав це, неначе б і не бачив, що ця кривда коням боком лізе, — сама шкура й кості.

П'ять ринських — це великі гроші, погадав я собі. Вершлер або Бучка черевики з гамбурзької шкіри зробить, а за п'ять ринських і десять ірейцарів дістати можна в Кафки у Львові правдивого габіга; такий "банячок", що й кілька літ його носиться, чудесний капелюх найновішого віденського фасону. Я був студентом філософії, а для таких панів, як відомо, п'ять ринських — це капітал. То ж обертаюся і йду назад у ринок. Топчу хідник, з двох боків старий, дерев'яний, а з двох новий, із теребовельських плит. Ходжу й думаю, що мені тепер робити. Аж чую, торохтить якийсь віз. Таку куряву збиває, що нічого не вид; но. Приїхав: "Пр-р-р!" — і стає на ринку. "Авсштайген!

* Виходьте! (нім.). — Ред.

Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!" — кричить захриплий, харкавий голос. Балагула! Правдивий, старий балагула з часів Антона Шашкевича. Руде волосся, вус по-козацьки вдолину, бороди нема. Сорочка на нім із застіжкою, а шаровари широкі, як козацька матня, тільки не червоні, лиш якоїсь космополітичної краски, мазюкою, багою та товщами густо понакраплювані.

Жид чи не жид? Ніяк не вгадаю. Віз, а краще сказати великий візок з полотняною будою, напущеною дьогтем чи якоюсь бідою, полотно з двох боків скручене й піднесене вгору, як куртина в театрі, бо гаряче.

На зазив візника стали викараскуватися з воза жиди, жидівки, жиденята і один християнин, не по-селянськи вдягнений, а з-панська, по-шляхетськи. Візник стояв, числив своїх гостей, полускував батогом і сміявся.

— А не згубилося там котре? — приговорював. — Ну, славити Бога, ні. Семеро набрав, сьомого й привіз, усе в порядку. Не таких то я колись панів возив, — звернувся чомусь-то до мене. — Хочете, то я і з вами поїду.

— Добре. їдьмо!

— А куди?

Я сказав і спитався, що він з мене заправить.

— Як самі, то дасте п'ять срібла, а як з другими, то три або й два, залежить від того, скільки їх наберу.

— Добре. Але я хочу їхати коло вас.

— Такий пан і коло мене, на козлі, з ногами на штельвазі?

— Хай буде й на штельвазі, бо я люблю на коні дивитися.

— Що ви кажете! То видно, що ви господарський син, попович, а може, і з фільварку.

— Щось таке, — відповів я коротко. — Так тоді, поїдемо?

— Добре. Лиш коні накормлю і напою, а за той час, може, і які пасажири зголосяться.

Зголосилося троє, я був четвертий, а наш візник п'ятий. їдемо.

Зараз за містом він скрутив на польову дорогу, бо казав, що на цісарській такі копоти, що дихати годі.

— А не зблудете?

— Я, і зблудити? Хочете до Бердичева вас завезу, навіть по п'яному.

— А невже ж ви п'єте?

— Щоби впиватися, то ні. Але й за обшивку не виллю. Чоловік не свиня, більш відра не вип'є.

І усміхнувся усмішкою добродушною та безжурною.

— Знаєте, — говорив, — бувало, як їздили ми з покійним паном Шашкевичем...

— З Антоном?

— Так, з ним і з його паїдачами, то не раз~. — і махнув рукою. — Що казати, різно бувало! — Зітхнув. Коні форкали, віз не торохкотів, бо дорога була м'яка. Обабіч поля й поля. На одних копи стоять, на інших повиростали скирти, довгі й високі. Деякі ниви вже й підкинені, пахне свіжо зорана земля, але не весняними, лиш осінніми, в'ялими пахощами. Нивам кінця не видно, зливаються з небом на виднокрузі, а небо барви морської води в погоду. Ні одної хмаринки. Думки, як птахи, буяють по ньому, без упину, без стриму. Не знаю, чи де думається так гарно, як на Поділлі, на возі, в літнє підвечір'я. Просто летиш на тих думках, як на крилах, у якісь інші, кращі світи.

Знати, що й мого балагулу розібрали думки, розніжили, розкрохмалили. Він затягнув пісню, довгу, довгу, як та польова доріжка, що бігла перед нами, мрійливу, як вечір, сумну, як спогад про молоді літа.

Я мовчки слухав. Яка дивна пісня! Ніяк мелодії схопити не можу. Така ніжна, як те павутиння, що над стернею літає. До наших пісень не подібна. Знати, не з нашого краю вона родом. Десь здалеку, зі сходу прилетіла. Слів також не розберу. Для мене самі звуки. Але видно, що ці слова є, що вони щось розказують, щось передають, бо співак переймається ними, то притишує голос, то підносить його високо.

— Чи це жидівська пісня? — питаюся, як він на хвилину замовк.

— Ні.

— А яка ж?

— Хазарська.

— Що ви кажете?

— Те, що чуєте, бо я не з цих чорних жидів, що то через Польщу з Іспанії прийшли, я з хазар. Тамті купці, у них Богом гріш, а ми любимо коні, природу, дорогу. Тамті чорні, а ми руді.

— Хто вам таке казав?

— Кров мені це говориіь. А казав мені знайомий рабин. Він з книжок не вилазить, учений. Три роки до одного класу ходив, — додав і всміхнувся. — Все викував на бляшку.

— А там, — показав нараз батогом наліво, — там у долинці, над ставком, між лісами, Крегулець.

— Знаю. Там був парохом мій дід.

— Що ви кажете? Це був ваш дід? Дивіться, давіть! Славні коні плекав. Та я не раз з покійним паном Шаш-кевичем їздив до нього. Не одну ніч на возі, на подвір'ї переспав, а пани бавилися в покоях до рана. Співали українських пісень, танцювали козака, ходили в чемерках. Гарні пани! Шашкевичі після повстання до нас прийшли, мали фільварок, там, знаєте, як Нижбірок, Хоростків, Хлопівка, не знаю, чи власний, чи найняли, а один із молодих Шашкевичів хотів женитися з Касунею С. — знаєте її?

Я притакнув і дивувався, що мій хазарин знав усіх моїх свояків та знайомих по імені, і знав їх ще з тих часів, як мене на світі не було.

"Дивна зустріч", — сказав я до себе й потонув у думках. Коні бігли, дорога втікала перед нами, буцім перестрашилася чогось. У ярі високий хрест простягав на схід і захід свої довгі руки. На хресті хитався сухий вінок із польового квіття.

Мої думки перебили нараз слова:

Багатим та скупим зливали Розтопленеє срібло в рот, А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород; Які ж із роду не женились, Та по чужих кутках живились, Такі повішені на крюк, Зачеплені за теє тіло, На світі що грішило сміло, І не боялися цих мук.

— Це ж "Енеїда"! — скрикнув я, наче спросоння.

— Ну так, Котляревського "Енеїда", — притакнув візник. — Але чому ви кричите?

— Де ви її дістали?

— Колись у Балті на ярмарку купив. Там був такий *идок, що книжки по заїздах розносив, і пани купували. Я собі "Енеїду" купив. То така, знаєте, сміховита книжка, Що відірватися від неї не можна. Я вже її напам'ять умію.

— Гарно. А невже ж ви знаєте, хто були ці Зевси і Юнони, ці Турни і Дідони, га?

— Трохи знаю, бо й сам колись до школи ходив, але більше поза школу, ніж до неї, і вигнали. А дещо мій знайомий рабин мені сказав.

— Той, що три роки до одного класу ходив?

— Той самий.

Мені стидно було признатися, що я "Енещи" не мав, бо не міг її купити, і що лиш 1898 року купив я собі цю книжку.

Була ніч, як ми приїхали на місце. Дядько ще не спав. Ходив по городці й відмовляв молитву.

— Бійся Бога, ти балагулою приїхав! Чому не написав по коні?

— Я писав. Не дістали ви мого листа?

— Ні, не дістав. Поштар вчора не ходив на пошту.

— Нічого. Не жалую, бо їхалося гарно. — І я розказав дядькові про мого візника і про "Енеїду".

Довго ми не могли заснути, і довго я завидував бала-гулі, його "Енеїді".

ЖУКІВ

По смерті жуківського пароха, отця Иосифа Луж-ницького, батько мій перенісся з Поручила до Жукова.

Жуків числився до кращих парохій у деканаті. Мав більше ніж сто моргів поля і поверх тисячі душ населення. Село не мало даора, і люди були доволі заможні. Поміж ними траплялися і шляхетські роди, Білецьких, Недільських, Рутковських. Назагал жуківці ніяк не нагадували колишніх панських підданих, панщизняків. Одягалися гарно, поводилися чемно, але перед будь-яким посіпакою з міста не знімали шапок та не гнулися в чотири погибелі. Жуківський господар не гнав до Бережан ні телят, ні пацят, шоби там над ним знущалися згінники та торговельники. Вони мусили йти до Жукова, як хотіли щось купити. Тому й не любили жуківців та прозивали їх "гордими холєрами".

У Жукові була гарна трибанна церква, мабуть, з кінця сімнадцятого століття. Крім тієї матірної церкви була ще й дочерня в Гиновичах, а третє село, що належало до жуківської парохії, Шумляни, церкви не мало.

У всіх трьох селах були школи. За батька засновано там читальні, "Січі" та інші організації. Корчма з року на рік глухла. Мало хто до неї заглядав. Але й громадський шпихлір, через дорогу від корчми, також пусткою стояв. Люди перестали боятися голоду й неврожаю.

Не знаю, чи було де в краю так гарно положене приходство, як у Жукові.

Мало що не цілий горб, понижче церкви, належав до нього. Росли там два сади, овочева шкілка і берестовий лісок, що від хати збігав у долину. Долиною перепливала Золота Липа. Перед хатою шуміли високі смереки, в городці пахли квіти. Від хати до величезної грушки, при вході до ліска, бігла алея, обсаджена винничками й ірисами. Грушка виросла така розкішна й крислата, що в її тіні могло сховатися перед проміннями літнього сонця ціле численне товариство. Друга алея вела до меншої, але все ще дуже великої грушки, що стояла при вході до вишневого саду.

Батько дуже любив дерева, квіти й городовину. У шкілці мав тисячі щеп. Роздавав їх селянам і казав, що це найкраща асекурація садів перед шкідниками. Як селянин виплекає в себе деревину, то і в панотцевім саді ані сам не зробить шкоди, ані другим не дасть зробити. 1 так дійсно було. Я собі не пригадую, щоби в нас застукали якого шкідника в саді, хоч які смачні овочі дозрівали в ньому і хоч від ріки стояв він розтвором, бо паркан коштував би забагато. Та ще постарався батько, щоб громада недалечко від нас заложила громадський сад. Батько дав зі своєї шкілки щокращі щепи, і сад, обкопаний глибоким ровом, щоб не залазила туди худоба, ріс, можна сказати, на славу. Тут відбувалися практичні лекції садівництва.