Григорій Сковорода - Шевчук Василь
— зітхнув Ничипір. — Вже до Москви було подати рукою... Та зла недоля...
— Батьку, а може б, ти подумав? — спитав той самий голос.
— Це мій земляк і друг, він може знати все, — сказав на те Ничипір і обняв Григорія. — Було п'ятсот нас, як шкло... — додав печально. — А нині, бачиш, жменька... Всі полягли під Чорним Яром... '
Запорожці поопускали голови.
Григорій зняв бриля.
— Куди ж ви йдете? — спитав небавом.
— На Січ, на Січ, Григорію! — розважно мовив Доля, і вся ватага враз ожила, підбадьорилася. — Осточортіли піжмурки. Лісами бродимо, як вовкулаки... Ось за півмісяця тебе зустріли першого. Та й то злякалися — гадали, царський прихвостень...
— Ну, як там наші братчики? — спитав старий кремезний січовик з одрубаним по самий корінь вухом. — Ще турків шарпають чи за своїх взялися?
Сковорода мовчав. Не стало мужності повідати цим сіромахам, що їхня доля тяжча, аніж вони гадають.
— Ось дай дістатися Січі, — сказав Ничипір, — я покажу, де ворог і об чиї погані голови гострити треба шаблі!
— А я з Дніпра нап'юся... — зітхнув козак без вуха.
— Я роздобуду собі коня.
— Мене сини чекають, повиростали досі...
Григорій був у розпачі. Щосили зціпив зуби й зібгав бриля.
— Григоре Савичу, та на тобі нема лиця! — стурбовано гукнув Ничипір. Ватага стихла.
— Ви нині круглі сироти, — сказав Григорій, вдивляючися у посмутнілі брунатні лиця.
— Доки живе козацька мати Січ, то запорожець не сирота, — промовив хтось із гурту.
— Немає більше Січі і Запорожжя...
— Ти зле жартуєш, хлопче! — скипів козак без вуха.
— Я не жартую.
— Брешеш!
— Зажди, Оверку, — спинив його Ничипір. — Григорій Савич не з тих, що брешуть. — Він пожував на сонці вигорілий, аж пожовтілий, вус. — Коли і хто?
— Днів двадцять тому... Армія, що повернулася з війни турецької...
Григорій все розповів, що знав про мирну здачу Січі, про втечу братчиків кудись на низ, до турків.
Ватага нижче й нижче хилила буйні голови. Коли замовк Григорій, мовчала теж, закам'янівши, неначе жінка Лотова, що побачила, як гине рідне місто.
— Це страшний суд... — озвався першим Доля.
— Хай будуть прокляті усі царі й царята!
— І розверзеться під тим земля, хто вкоротив козацтву віку!..
Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потім сіли стомлено в траву обабіч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на їхній табір. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, — смерть не страшна.
— Слід пом'янути неньку, — сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. — А ке сюди баклаги!
— Товариство, ми ж у поході!.. —озвався хтось несміливо.
— Віднині ми в поході вічно, — сказав Ничипір. — І вічно дома: де ми, там Січ... Сідай і ти, Григорію, та випий з нами! Тепер ми всі бурлаки. Як ті нещасні душі, яким немає місця і на землі, й на небі...
Поналивали кому у що — від казанка до пригорщі. Пили похмуро, похапцем, немов хотіли скоріше впитися, втопити розум, вирвати із серця біль-образу. Знов наливали і знов пили.
Та хміль не брав: горілкою, як і сльозами, не допоможеш горю.
— Як же тепер нам жити? — подумав уголос Доля. — Куди не ткнись — чужі багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха.
— Як бог пошле, — сказав Оверко.
— Бог уже послав, спасибі йому за ласку! — промовив Доля грізно. — Коли б він був при розумі, то й ми були б при щасті! А то сидить і лупав, як той козел, очима.
Сковорода дивився журно на цих ізгоїв, що зупинилися на роздоріжжі й не можуть вирішити, куди йти. Підеш наліво — залшпшнсн без голови, підеш праворуч — погубиш душу, а попрямуєш — хтозна, що буде, але назад не вернешся...
— А мо', братове, у монастир податися та пересидіти лиху годину? — спитав Нечипір. — У мене є тут недалечке приятель...
— Лиха година наша — немов собача пісня, — сказав Оверко. — Сідниць не хватить, щоб пересидіти.
— Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придумаємо, — не відступав отаман. — Отець Лаврентій виручить!
— А може... Згода!
— Згода!
Повеселішала, заворушилась братія, готова йти хоч бісу в зуби, аби не пану в руки.
— Отця Лаврентія уже нема, — сказав Григорій. Йому сьогодні випало віщати все недобре.
— Помер?!
— Зітлів на пні...
Ничипір перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як ніч, налита вщерть, як хмара, що народжує бурі.
— Тоді гульнемо, хлопці! — гукнув Ничипір. — Потішим душі праведні Залізняка, і Ґонти, і Пугача!
— Гульнемо!
— Помсти!
— Кари!
Отаман звівся й підніс пернач.
— Григорію, я маю зайву шаблю...
— Спасибі, батьку, за честь, за шану, — вклонився низько Сковорода. — У мене інша зброя.
— Як завжди — слово?
— Істинно.
— Ну що ж, прощай!
— Прощайте. Хай береже вас доля!
— Побережу! — сказав Ничипір весело й заткнув пернач за пояс. — Оверку, веди до лісу хлопців. Знайдіть струмок, спочиньте й причепуріться перед великим ділом. Я проведу Григорія.
Прощались мовчки, впевнені, що це остання зустріч. Небавом Доля ступив з дороги, дістав із піхов шаблю й зрубав кленка.
— Зроблю на згадку палицю, — сказав, обстругуючи. — Собак відгонитимеш...
З гущавини, куди пішла ватага, знялася пісня. Така сумна й така споріднена з сіромою, яка співала, що, прислухаючись, Григорій ледве дихав. Святая мить — народжувалася чи воскресала пісня...
"Добрий вечір тобі, зелена діброво!
Переночуй хоч ніченьку мене молодого..."
"Не переночую, бо славоньку чую
А про твою, козаченьку, голову буйную..."
— Григоре Савичу, що ж це на світі діється? — спитав тим часом Доля.
— Пошились, батьку, в дурні...
"Добрий вечір тобі, ти, темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку та волю козачу!"
"Не переночую, бо жаль мені буде, —
Щось у лузі сизий голуб жалібненько гуде...
— Ще хтось почує та наведе драгунів, — стривожився Сковорода.
— Нехай співають, скучили. Півроку й так мовчали. А для драгунів і в нас гостинці знайдуться!
Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають,
Щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають".
Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю:
"Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!"
Сковороді так захотілося лишитись тут, причепуритися біля струмка, надіти сорочку білу й піти на смерть, на славу пліч-о-пліч із Долею. Він зупинився.
— Ну от, готовий журавель, — сказав Ничипір, подаючи Григорієві свій подарунок. — Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди світанку, ори та сій усюди крилате зерно волі. А ми світитимемо тобі свічками панських палаців!
Він обійняв Григорія, поцілував поквапливо, — немов боявся, що скоро смеркне і він не встигне поставити у небі заграву, й пішов назад. Коли звертав до лісу, підняв високо руку і помахав.
— Прощайте, славні лицарі, — прошепотів схвильований Сковорода. — Хай береже господь...
Бог — це недоля, відчай. Мандруючи, Сковорода стрічав багато люду 1 всюди бачив, як поневолені, у рабство продані сини козацькі, що бога згадували лише на паску та на різдво, тепер молилися, неначе схимники. А сам Григорій? Хіба ж даремно у Бабаях він приліпився отак до біблії. В тяжкі часи історії, коли людина стає самотня і геть беззахисна, вона шукає сили, яка б підтримала її в духовній скруті 1 не дала загинути. Сильніші мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкіші — моляться. Бог — це надія стомлених або лінивих та страхопудів, які, лукаво мудрствуючи. ховаються за Саваофа.
Все рідше й рідше виймав Григорій біблію. Вона лежала в торбі й, немов нагадуючи йому про себе, постійно муляла в плече цупкими палітурками. А може, було їй тісно у товаристві Руссо й Вольтера, яких придбав Григорій в одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг.
Святе письмо... Священна біблія... Страшенний сфінкс, який весь час шукає, кого 6 ковтнути! Вона збагачує людину догмами, уже розжованими на віки Істинами, і обкрадає, не даючи самому вільно мислити. Хто їй довірився, не розгадавши її брехні, той найнещасніша людина в світі, бо краще мати крапельку своїх ДУМОК, ніж океап чужих.
Не міг писати. "Кольцо", почате у Бабаях, так і засохло на тих трьох атжушах і на тому реченні, після якого прийшли брати-софісти. А вже близька, навіть стоїть біля дверей, ворожа музам зима. Тоді вже треба буде не писати. а гріти руки...
Нарешті аж в середині вересня на тихій пасіці за Острогожськом, де починалася земля Росії, Сковорода примусив себе засісти за творчий труд. Коли ногами попрані свобода й правда, то гостра зброя не має права ржавіти в піхвах.
Розвів чорнило, яке давно засохло в каламарі, перечитав написане біля Холодної у Бабаях і схвилювався, згадавши Якова, Панаса, Логвина та Ярмолая. Чудові люди, чудові дні, прожиті разом із ними!
— Ну, що ж, братове, продовжимо наш філософський диспут.
...Про щастя, отже, проповідує історик, хімік, фізик, граматик, землемір, солдат, дзигарник — усі, кому лиш забагнеться. Апостолів уже не хочуть слухати, самі залазяча на місце вчителя і просторікують про все і вся...
Приїхав на возі пасічник — час забирати вулики й ховати на зиму.
— ЗдоровІ будьте, діду! — поклав перо Григорій. — Що в світі чути?
Старий знизав плечима.
— Розперезались можні, — озвався згодом. — Відколи Січ Зруйновано, життя від них немає. Послухай їх, то й не було козавтва, а всі ми зроду-віку були боярським бидлом. Позабували швидко.
— Ось нагадають...
— Нема кому — аж на Дунаї хлопці.
— А гайдамаки? Тільки махнув рукою.
Поставили вдвох із Григорієм на віз три вулики, обклали сіном.
— Побіля Гусинки, — промовив пасічник, беручи до рук налигач, — на днях розбили загін якогось Долі...
— І всі загинули? — спитав Григорій тужно. — Ніхто не вирвався?
— Не відаю. За що купив, за те й продав...
Поїхав пасічник. А на Григорія насунулася така журба, така печаль, що не знаходив місця. Метавсь ошатним лісом і то шепотів молитви, то проклинав і світ, і бога. Аж доки сіло сонце й на землю впала темрява.
По спасі ночі свіжі, земля холоне більше, ніж нагрівається. Вечорами Григорій звик сидіти побіля вогнища, у повній тиші, на грані тьми і світла. Тому, коли стемніло й похолоднішало, Сковорода добув вогню і підпалив ще з дня готові дрова.
Сів на пеньок і, дивлячись, як поглинає полум'я сухе гілляччя, шукав хоч краплі глузду й логіки у нескінченній карі, яку господь послав на люд свій, на цю прекрасну Землю. Жорстокий деспот! Ти, як і всі тирани, блаженствуєш, коли запахне кров'ю. Кров — це провісник смерті.
