Смерть у Києві - Загребельний Павло
Тільки там був не палац, а проста ловецька хижка, і під високим берегом текла інша річка, і стояв він тоді під світанковим небом, очікуючи сонця, не сам, а вдвох з Марією. А перед тим вони мали ніч у хижці серед снігів, і тіло в Марії теж було біле, мов сніги довкола, тільки не холодні, а гарячі, гарячі сніги. Це належало до явищ протиприродних, такого бути ніколи й не могло, він не хотів піддаватися спогадам; навіки втрачене минуле викликало в його серці лиш тупий біль і цілковиту байдужість до життя, а він ще мав жити коли й не для самого себе, то бодай для довершення справи, на яку наштовхнув його випадок, а тепер надихало прагнення послужити істині.
Так він стояв у білій тиші, вдивляючись у далекі загадкові бори і відганяючи болючі спогади про свою потаємну любов, яка ніколи не вернеться і яка чи й була, бо любов має дивну властивість; попервах вона вимагає прихованості, вона хоче весь світ замкнути лише між двома — ним і нею, — але згодом не вдовольняється вже цим, їй потрібен розголос, потрібне загальне визнання і освячення, їхня любов не стала та й не могла стати такою. Вона не об'явилася світові, отож чи й була коли-небудь? Ця любов чомусь нагадувала Дулібові його розслідування вбивства Ігоревого. Тут так само прихованість, таємничість, так само світ стоїть осторонь, у цілковитому незнанні, так само з часом виявиться, що ніхто не знав про його, Дулібові, поневіряння заради встановлення істини, і важко буде довести не лише про його чесність і відважну наполегливість у цій справі, а й взагалі про його існування на землі в ці часи. Коли б він, зібравши свої докази, став перед людьми, перед якимсь повноважним вселюдським собором і виклав свої звинувачення й висновки, то це б могло прислужитися істині, а так він блукає від одного князя до другого, цілковито відданий на їхню волю, веде смертельну гру, не чекаючи нізвідки підтримки й захисту, і все це примарливе, як ота сиза імла за рікою, все це, мабуть, видається збоку так само божевільним, як дикі перескоки думок у голові малоумного княжича Ярослава.
Тупіт копит вихопив Дуліба з тяжкої задуми. Кілька вершників їхало по Суздальській дорозі, всі озброєні, в шоломах, з круглими щитами, на добрих конях; попереду, на білім, як світанкова імла, коні, в золотому панцирі поверх князівських хутер, скакав князь Андрій, а поруч з ним, на невисокій конячині, без зброї, але зодягнений майже в такі, як у князя, теплі й пухнасті хутра, пострибував круглолиций, крутлоокий парубійко, якого Дуліб за інших обставин мав би за якогось із синів Юрієвих, такі вони всі були не схожі між собою, однак тепер він здогадався, що князь Андрій припроваджує до Кідекші не одного з своїх братів, а, з усього видати, отого втеклого монашка Сильку, на якого падає підозра в убивстві князя Ігоря в Києві. Силька, — а це мав бути неодмінно він, — коли проїздили повз самотнього Дуліба, креснув по ньому поглядом, видно, передчуваючи все лихе для себе від цього незнайомого чоловіка. Дуліб так само пильно поглянув на колишнього монашка, сподіваючись відразу побачити в ньому щось виразно злочинне, але нічого не помітив, навпаки, ота округлість, що нею позначене було не саме тільки обличчя Сильчине, а й уся його постать, надавала парубійкові вигляду мирного й лагідного, очі його, меткі, допитливі, цікаві до всього, не мали в собі сподіваного нахабства. Ще запримітив Дуліб: у Сильки не було при собі ніякої зброї, навіть звичайного ножа на поясі, та й пояса не було — чи то князь Андрій завбачливо відібрав у нього зброю, а чи хлопець, може, й не носив її ніколи, в що легко вірилося, беручи до уваги його чернецтво, але зовсім не узгоджувалося з нинішнім його становищем прибічного літописця княжого, бо бути хроністом у такого князя, як Андрій, означало бути учасником усіх походів, збройних сутичок, перемог і поразок, себто справ, які вирішуються насамперед зброєю.
Князь Андрій, коли проїздив повз Дуліба, змахнув йому трипалою червоною рукавицею з добродушністю, не жданою для нього, надто ж коли згадати обіцянку прибити лікаря до брами й розстріляти власноручно з найтугішого в Суздалі лука. І отой примирливий помах трипалої рукавиці, тихий засніжений поранок, далекі загадкові бори, що нагадали йому про найсолодші дні його молодості, осяяної незабутнім, хоч і краденим коханням, — все це наповнило серце Дулібові бадьорістю, молодою силою, і він подумав, що, власне, його життя не тільки в минулому, бо ніколи не пізно творити добро і служити високій людській справедливості.
З таким настроєм повернувся до палат, щоб знайти князя Юрія і разом з ним розпочати допит втеклого монашка Сильки.
Вони зібралися не в гридниці, великій і незатишній, а в повалуші, де князь Юрій і спав, і працював. Там було нешироке самітницьке ложе, дбайливо накрите узороччям, був стіл посередині для трапезування, а під стінами ще стояло кілька столиків для письма і читання з поставленими на них великими книгами. Ще безліч книг громадилося стосами просто на підлозі; над пристінною піччю, в якій яскраво палали дубові дрова, вирізьблено було білого лева, готового до пострибу, на стіні, над ложем прикріплене велике срібне розп'яття тонкої, високомистецької роботи. Не було тут стільців з високими спинками, а стояло кілька довших і геть коротеньких ослінчиків, накритих м'яким хутром; це створювало затишок і якийсь настрій простоти, а всі оті книги й численні столики для письма й читання робили помешкання схожим на покій мудреця, високовченого монастирського настоятеля або високого ієрея церкви, що віддався наукам, але нічого спільного не мали з князівством, владою, суворими державними справами.
Щоправда, мальовничий безлад і ота навмисна, мовби показна недбалість, з якою господар помешкання ставився до речей, кожна з яких становила неабияку цінність, відразу вказували на те, що тут задомовився чоловік непростий, навіть незвичайний; бо й хто б це інший міг кидати на кам'яну підлогу книги, за кожну з яких можна було купити кілька сіл, а то й невеликий город? Однак можновладців упізнавали не по їхньому багатству, а насамперед по силі, якою оточувалися, по зброї, якою виблискували самі і їхні прибічні. Вже багато віків дієписці володарів світу слухняною рукою виписували славу залізові, на кшталт того сенгалльського монаха, що в захваті Карлом Великим, здається, перевершив усіх своїх попередників і нащадків: "Навіть кінь його шерстю і силою здавався залізним. Залізом покрилися поля і дороги. Воно яскріло на сонці, й на залізі відбивалися промені його. Народ, оціпенілий від страху, поклонявся холодному залізу, і жах блиску його проникав у самі надра землі".
Власне, Дуліб навіть не зауважив браку суто князівських прикмет у помешканні Долгорукого; йому сподобалося отак сісти серед книг, коло живого вогню, який весело тріскотів, заглушуючи половину мовлених слів, можливо, слів несуттєвих, бо завжди значна частина сказаного людьми не має значення і повинна вважатися коли й не шкідливою, то принаймні непотрібною. Але князь Андрій, який теж поставив необхідною умовою свою присутність на допиті Сильки, не поділяв Дулібового захоплення, бо відразу спитав батька:
— Чому не в гридниці, княже?
— Хочу тут, — сказав Юрій, — гріх буде, коли цей чоловік казатиме неправду моїй людській оселі, де я вже й не князь, а просто чоловік, як і всі. Казатимеш правду, Силько?
— А чому б мав брехати? — здивувався Силька, якого князь Андрій привів із собою і лишив тим часом стояти коло дверей. Сам сів поряд з батьком, тоді як Дуліб примостився на маленькому ослінчикові коло великої, гарно оздобленої книги, в якій з чималим подивом упізнав один з відомих латинських кодексів.
— Хай сяде перед нами, — запропонував князь Андрій, — хоч і не знаю, чи довго триватиме твоє розпитування, лікарю.
— Повинен стояти, хоч як довго б ми питали, — сказав Долгорукий, — хто сидить, зрівнюється з нами. Чи ти хочеш пристати до лікаря, зрівнявши мене з цим чоловіком, на якого падає тяжка Підозра?
Силька метнув очима сюди й туди, ворухнувся не так злякано, як здивовано, але змовчав чи то від поштивості, чи то ждучи, в чому ж його звинуватять, а чи й справді почуваючи провину.
– І треба все записувати, — виставив вимогу князь Андрій. — Хоч ти, князю Юрію, і не визнаєш докладних записів, але тут без них обійтися негоже.
— Я запишу, — подав голос Дуліб, — Іваниця має принести приладдя для письма. Пішов шукати коней. Там у в'юках мої пергаменти.
— Мав би ти берегти їх пильніше, — посміхнувся князь Андрій.
— Перебуваю під рукою великого Князя, не маю, отже, ні про що турбуватися.
— Гаразд чиниш, — похвалив його Долгорукий, — тобі ж, князю Андрію, відомо гаразд, що в Суздалі багато літ ще до твого приходу на світ ведуться докладні судові книги. Не заохочую до писання докладного про побут і дії щоденні князівські, бо для значних випадків досить згадок коротких і вичерпних; змальовувати життя в подробицях не слід, бо подробиці здебільшого ганебні й брудні. Судові ж випадки щоразу нові, тому їх слід записувати для пам'яті потомних, а також для справодавства державного, бо держава має стояти на правді й чеснотах.
Іваниця приніс письмове приладдя, Дуліб прилаштувався писати, кивнув Іваниці, щоб той теж сів коло нього.
— Ми з Іваницею ведемо цю справу спільно, тому дозволь, князю, щоб він був присутній при всьому.
Долгорукий мовчки кивнув на знак згоди, князь Андрій гнівно ворухнувся, відчувши себе ображеним тим, що зрівняно його з простим слугою, але змовчав, сподіваючись належно поквитатися з лікарем в час допиту Сильки, де два князі, поза будь-якими сумнівами, мали переважити двох незнатних захисників сумнівної справедливості з Києва.
Силька переступав з нога на ногу вже трохи налякано, йому не сподобалися такі задовгі готування, не сподобалася й коротка, хай і невисловлена суперечка між князями й отими двома незнайомими людьми, хоч і простими, а, видно, значення й сили чималих. Єдине, що його втішало, це прихильність князя Андрія, тому він щосили намагався не виказати свого збентеження і тихенько пошикував, зволожуючи горло, яке чомусь зрадницьки пересихало, так що не здобудешся й на мову, коли тебе спитають про віщось, а питати, видно, зготувалися його докладно й суворо, хоч знову ж таки, ніяк не вгадаєш, про віщо.
— Підійди ближче і стань отам, — звелів Долгорукий.
