Смерть у Києві - Загребельний Павло
А ось син Святослав одержимий злою хворістю від народження, Ярослав, якого назвав на честь Ярослава Мудрого, — слабоумний, Борис тихий душею і слабий тілом, нездатен носити меч.
Дуліб не вмів цього пояснити. Лікував — і все. Вмів побачити хворобу. Але звідки вона й чому? Хто ж то знає? Як ото питається без відповіді в священних книгах: чи є в дощу батько? Хто роджає краплі роси? Із чийого лона виходить лід та іній небесний у воздусі — хто його родить? Щоправда, дехто схильний пояснювати хворощі й здоров'я відповідним впливом планет. Теплота, холод, вологість і сухість суть складники людської натури. Вони залежать від небесних світил і змінюються від їхнього положення. Тож і доля всього живого обумовлена й визначена небесними тілами і їхнім рухом. Два з складників — тепло й волога — зумовлюють життя й плодовитість, бо з ним усе розвивається, через них з'єднується між собою і зміцнюється, а два інші — холод і сухість — приносять шкоду, смерть і заціпеніння, від них усе сохне й пропадає. Так само й між небесними світилами два діють благотворно: Юпітер, зігріваючи й зволожуючи, і Венера, більше зволожуючи, ніж зігріваючи, — два ж інші світила — холодний Сатурн і сухий Марс — діють руйнівно, неприязно, зловороже. Однак, вірити в зорі — не вірити в Бога. Тому, щоб узгодити віру в Бога з вірою в неухильну дію світил, ще апостол Павло помандрував між зорі, де й побачив ангельські сили, які відповідно покеровують світилами й стихіями, підкоряючись велінням Божим. Одні носять сонце, другі місяць, треті — зорі, ще інші вітрами керують, а ті хмарами, громами, лик землі напувають для проростання плодів, посилають на землю весну й жнива, осінь і зиму.
Але заговоривши про ангелів, Дуліб не стримався й розповів Долгорукому про свою покійну сестричку, яка, може, й була єдиним справжнім ангелом на цій грішній, багатостраждальній і прекрасній водночас землі.
Так пливли вони по скаламучених ріках, які з невідомих причин не бралися льодом тої зими. Перед самим Суздалем пересілися на коней, щоб зігрітися і в'їхати в город урочисто-бадьорими, як і належалося великому князеві з його синами та дружиною, хай невеликою, зате добірною.
Вирвалися з лісів, опинившись на хвилястій рівнині заліського опілля, чимось схожій на прикиївське поле Перецетове; може, й вибрали місце для города перші втікачі з Києва, вражені подібністю цієї землі до рідних місць, з яких вигнала їх примхлива доля.
До города під'їздили вже вночі, ніч була місячна, бралося на морозець, земля яскріла в сріблястому повітрі, темні ліси нечутно розступилися, випустили з себе тиху річку Кам'янку, схожу чимось чи то на київську Либідь, а може, на Почайну, а може, ще на якусь річку з київської, переяславської, чернігівської землі; хвиляста рівнина м'яко брижилася, переходила за річкою в пологі, лагідні горби, що теж нагадували мовби київські гори, тільки поменшені, і город на тих горбах також нагадував Київ своїми валами, і церквами з-над них, і довгими місячними тінями від церков, але Київ поменшений, якийсь несправжній, ляльковий, хоч, як і в Києві, все тут було біле, світле, тихе, прекрасне. І Дуліб відчув, як тужив оцей бородатий, високий чоловік, що їхав поряд з ним на буланій князівській кобилі, за далеким Києвом, як намагався перенести він на оці пагорби образ вічного слов'янського града, як помагали йому всі прості люди, надто ж ті, в кого душа рвалася до полишеної дідизни. П'ятдесят літ провів князь Юрій у цих землях, дитиною вирваний з країв, де народився, де вперше побачив Дніпро й Десну, де, сидячи в князівському візку, слухав шелест дубового листя і дивився на теплі зорі на синьому небі. П'ятдесят літ! Страшно подумати. Сім синів і дві дочки народилося в Юрія, померла дружина, маленька половецька хатуна з ханського роду Осеневого, помер торік, ідучи на поміч Святославу Ольговичу, син Іван. Це смерті недавні, близькі, мало не вчорашні. А смерть Мономаха? Всі сини тоді з'їхалися до Києва, щоб покласти останки Мономахові в Софії поруч з Всеволодом і Ярославом; Юрій приїхав з найдальшої далечі. А смерть його матері, княгині Євфимії, жінки простого роду, яку Мономах узяв після смерті своєї першої жони Гіти, доньки англійського короля. Мономахові не могли простити зашлюбин низькорідної Євфимії ні князі, ні бояри; навіть ігумени й монастирські літописці поставилися до неї зі зневагою, забувши, що перед Богом усі рівні. Народжена в Києві, вона дожила там свого віку, і син Юрій поховав її в церкві Спаса на Берестовому, після чого знову мав забиватися в свої далекі краї. Раз він спробував наблизитися до Києва бодай краєм, вимінявши в старшого свого брата Ярополка, коли той сидів у Києві великим князем, за частину ростово-суздальських земель Переяславль і закріпившись в Остерському городку, закладеному колись ще Мономахом. Однак при Всеволоді Ольговичу ця угода була знехтувана, племінник Ізяслав теж не хотів допускати Долгорукого до Переяслава, виганяв звідти його синів, чинив несправедливість за несправедливістю; Юрій, видно, тяжко переживав це, тому й слав синів своїх на південь, бо ж скільки може сидіти отут за лісами й ріками чоловік, народжений там, у теплі й лагідності, народжений, може, для великої справи, яку здійснити ніколи не пізно?
П'ятдесят літ! Дуліб знав, що то таке. Його відірвано від Марії два роки тому, а здається — минула вічність. Вічність має властивість стати безнадійною, коли не бачиш попереду нічого, окрім щоденних дрібних клопотів. Дуліб щодалі більше вгрузав у страшну щоденність, через те й ухопився за смерть у Києві, забувши про своє справжнє покликання. А в Юрія? Яке в нього покликання? Здається, там, на лодьї, він казав щось, звіряючись чужому чоловікові у найпотаємніших замірах? Дуліб чи почув його слова, чи й не почув, але не ввійшли вони в нього, бо думав про своє, тривожився тим, що жде його при зустрічі з утеклим монашком, вже й сам не знав, чи хоче, щоб ствердилися його найлихіші припущення щодо князя Юрія, чи, навпаки, щоб усе насправді вийшло не так, як він собі намислив.
…Щоразу, коли доводилося наближатися до незнайомого города, Дуліб переживав мовби подвійне відчуття. Втомлене далекою дорогою і негодами тіло жадало відпочинку, мріялося про затишок, вогонь, смачну вечерю, теплу постіль, а водночас з такими звичайними бажаннями в душі маячила пересторога; там гніздився страх перед невідомим, мимоволі хотілося, щоб той незнайомий город якомога довше не наближався, щоб до нього ще їхати та їхати, щоб стелилася путь коневі під ноги ще довго-предовго, щоб були ще якісь пригоди на шляху, милі серцю несподіванки, люди, птиці, дерева. Оцю роздвоєність відчував і тепер, коли їхній нечисленний гурт наближався до Суздаля. Темні високі вали суздальські зродилися перед ними з хвилястої, покритої вечірньою імлою рівнини, важка висока брама, наглухо зачинена, нагадала Дулібові лук князя Андрія і погрозу молодого князя, яку той мав ще змогу здійснити будь-коли. Іваниця впритул під'їхав до Дуліба, коли вершники збилися перед брамою, прошепотів:
— Оце! І не думав, що в цих лісах може бути такий город.
Хтось з Юрієвих людей загрюкотів у браму, з заборола гукнули:
— Хто там?
— Князь Юрій з синами! Відчиняйте мерщій! Брама гучно зарипіла, повільно розповзлися її стулки,
утворивши вузький прохід, в отворі з'явився вершник, весь у залізі, з щитом і списом, видивився на прибульців, упізнав князя Юрія, вклонився:
— Здоров будь, князю!
І відступився вбік, пропускаючи повз себе князя з синами і їхній супровід.
Кілька вершників помчало попереду, видно, щоб повідомити кому слід при прибуття Долгорукого, сам Юрій їхав повільно, піднявши догори обличчя, мовби вслухався в звуки свого Суздаля, вбирав його запахи, купався в місячному сяйві, яке тут було особливо щедрим і густим, так ніби зібрано його з усіх усюд і кинуто тугими снопами між вали города, на його білі церкви, на світлі дерев'яні доми, на князівський двір, просторий, відкритий для всіх поглядів, з безліччю забудовань, іноді химерних аж так, що чоловік невтаємничений нізащо не міг збагнути їхнього призначення.
Перед брамою княжого двору Юрія з синами зустрічав тисяцький Суздаля Гюргій Шимонович, онук того варяга Якуна, який бився колись під Лиственом за Ярослава і загубив, утікаючи з битви, свою золоту луду, яку він зняв колись чи не з самого германського імператора. Якун прославився не так своєю хоробрістю, як золотою лудою, про неї складалися перекази, співалися пісні, ніхто якось не звернув уваги на те, що Якун загубив у руській землі річ набагато ціннішу, аніж; золотий плащ, і річ та звалася: серце. Бо войовничий варяг, заблукавши в цю далеку й загадкову землю і побачивши київських красунь, лукавооких і вогнистих, таких, що під кожною на три лікті вглиб горіла земля, вже не зміг повертатися до гордих скандинавських дів і, коли відчув, що рука неспроможна далі тримати меча, одружився в Києві на гарній дівчині з простого роду, і жона народила йому сина, якого названо Симоном, а що народився він від батька вже підтоптаного, до того ж чужого в цій землі й від того маломовного, то й син ріс не дуже балакучий, ще й шепелявив, так що називав себе не Симон, а Шимон. Так і ввійшов він у київський побут Шимоном-варягом. Якун не змарнував життя, втрата золотої луди не позначилася на його багатстві, здобутому шляхом не праведним, а таким, що про нього розповідати не став би навіть сам колишній варязький воїн. Шимонові дістався спадок мало не князівський, а що хлопець з дитинства горнувся серцем не до воїнів, а до людей книжних і священиків, то він і віддав майже все, що мав, на розбудову й прикрашення Печерської обителі, за що був належно прославлений отцями церкви, які ніколи не забувають доброчинства, як не забувають, до речі, й своїх ворогів, переслідуючи тих не тільки за життя, а й по смерті всіма доступними засобами.
Чоловік багатий, хоче він того чи не хоче, стає поміж володарів світу, бо триматися осторонь безглуздо, а виступати супроти них ще безглуздіше: знищать і тебе, і пам'ять по тобі. Так Шимона залічено було до княжого оточення, а вже сина його Гюргія Володимир Мономах поставив пестуном до свого сина Юрія і відправив його з малим князем до Суздаля, де вони з тих пір і вели життя: один — великий князь, другий — його права рука, доглядач, порадник, замінник і що завгодно.
Він мав уже десь під сімдесят літ, але роки не позначалися на цьому високому чоловікові, не пригорбили йому широких плечей, може, не дуже посріблили сивизною і русяву бороду, хоч цього в темряві Дуліб і не міг розглядіти.
