Смерть у Києві - Загребельний Павло
Ясна річ, можна було відкинути все сказане Силькою, звинуватити його в неправдивості, звести з Кузьмою і спробувати впіймати на неточності, на розходженнях у відповідях, — і тоді справдяться підозри Дулібові, і він наполягатиме бодай на покаранні цих двох, коли не зможе довести провини самого Долгорукого.
Однак треба було вже тепер подумати й про той ймовірний випадок, коли все сказане Силькою потвердить Кузьма. Подумати про змову тих далеких і підступних у Києві, бо дуже схоже було саме на це. І оті запросини на обід до Войтишича, щоб не випустити з Києва слідчих князя Ізяслава з пустими руками. До Войтишича їх запросили не для трапезування просто, а щоб назвати імена вигаданих убивць. Потім підіслано Ойку, яка мала сказати, куди втекли вбивці. На мосту всіх, може, й самого воєводу Мостовика, підкуплено, аби не казали правди про те, коли проїхали по мосту Кузьма й Силька. Змова, змова! Але навіщо?
А Силька не винний або ж боїться сказати правду при князях. Хоч як там насправді, далі допитувати його безглуздо.
— Хай іде, — сказав Дуліб. — Далі питати нічого.
— Іди собі, — сказав Долгорукий. — Та не спробуй утікати. Чи, може, лікарю, відправити його до Суздаля та посадовити там у поруб, бо в Кідекші нічого не маю належного.
— Не треба, хай гуляє на волі, — сказав Дуліб.
Силька, недовірливо позираючи то на князів, то на Дуліба, висунувся за двері. Там, мабуть, став і не знав, куди йти.
— Піду відведу його до отроків, — підвівся князь Андрій. — Залякали хлопця. Ліпше б спитали його щось книжне. Знає безліч цікавих речей. А ви його тут мов останнього раба, затурканого й нездарного. Хіба можна так з розумними людьми? Бога б побоялися!
Дуліб почував себе цілковито виснаженим. Не здобувся на відповідь князеві Андрієві, не здатен був ні на що. Схилився над пергаментом, трохи подумав і, коли за Андрієм зачинилися двері, повільно записав: "Хто починає з втрати незалежності суджень, кінчає втратою сил душевних".
Це — про себе.
А про ігумена Ананію вписав таке: "Під личиною вченості й побожності він ховав злобивість, мсту, вбивство".
І тут зненацька обізвався Іваниця, який промовчав увесь цей час, мовчав терпляче й самовіданно, дивуючись, навіщо Дуліб посадовив його разом з князями, не вірячи в глибині душі, що можна чогось буде довідатись в цього бистроокого Сильки з допомогою простого розпитування. Та ще дужче здивувався Іваниця, коли Сильку відпустили, власне, нічого так у нього й не випитавши; а він сам від зневіри в оте перекидання словами несподівано перейшов до зацікавленості всім, що тут мовилося, та й більше: йому закортіло щось сказати таке, про що й у гадці не мали ні князі, ні сам глибокомудрий Дуліб!
— А він не все вам сказав, — обізвався Іваниця.
— Хто? — поцікавився Дуліб.
— А Силька.
— Звідки знаєш?
— Оце! Та він же на мене зиркав, як заєць з-під капусти! Вас усіх знає, мене ж — ні. Я для нього незнаний і загадковий. От і злякався. А коли чоловік боїться, то так і знай: щось він приховує. Щось у нього є недоговорене.
Це могло сприйнятися як натяк на те, що Силька боявся при князеві Юрієві говорити до кінця. Долгорукий мав би образитися на Іваницю за таку відверту нетактовність, коли не сказати різкіше. Однак Юрій, — і Дуліб ще раз пересвідчився в цьому, — не належав до звичайних людей, він не відав почуття образи в щоденно-простацькому розумінні, йому невластива була мстивість, бо інший володар на його місці не став би слухати ні такого, як Дуліб, ні тим більше Іваницю, а вже давно б звелів обох або ж сховати навіки в підземеллі, або й знищити зовсім.
Долгорукий сприйняв слова Іваниці так, ніби йшлося про щось стороннє, що його ніяк не обходило. Зі спокоєм філософа, якому найбільше залежить в дошукуванні до суті справи, він роздумливо мовив:
— Не сказав усього, то скаже. Підождемо.
— Згоден з тобою, князю, — подав голос Дуліб.
— Поїдемо, не відкладаючи, до князя Івана, — підвівся Долгорукий, — знайдемо там ще того Кузьму та попитаємо. Тоді обох зведемо. Воно все й роз'ясниться тобі, лікарю, хоч, мабуть, і так вже стало роз'яснюватися. Чи ще ні?
— Їхав до тебе з Києва з тяжким звинуваченням, а тепер, бачу, доведеться змінити його на любов до тебе, даруй за лестощі.
— Князів любити не треба. Досить для цього й жінок, — з цими словами Долгорукий відпускав, власне, на сьогодні Дуліба й Іваницю. Іваниця схопився й мерщій вискочив з палати, бо кортіло йому запопасти отого меткого Сильку й, не чекаючи, поки за нього знову візьмуться поважніші, самому потрясти, як чорт суху грушу. Дуліб же, перш ніж скласти своє писемне приладдя, записав: "Усвідомлення власного невігластва — однаково несподіване, болісне й образливе".
Іваниця знайшов Сильку в зброївні. Тут уже не намальовані, як у божевільного Ярослава, а справжні висіли на стінах щити, мечі, сокири, списи, луки. Щити прикрашені золотою випуклою оковкою, а то й всуціль золочені, з мистецьким карбуванням, навіть з емалями, хоч мали б ті емалі пооблітати в першому бою, від перших ударів. Тут висіли дорогі луки з шовковими тятивами і княжі тули, обтягнуті шкірою пантери, яка має чудовий запах, або хутром бобра задля пихи.
По зброївні літали соколи й кречети, ширяли попід високою стелею, билися об стіни, хотіли волі або принаймні спокою, який їм скаламутив своїм вторгненням цікавий до всього сущого Силька.
Як він потрапив до зброївні, як знайшов її серед інших палат цього недоладного, недокінченого, химерного пристанища князівського, цього б не сказав, мабуть, і сам Силька, але стояв він тут, з усього видно, вже давно, поводив своїми допитливими очима, розглядаючи зброю, крутив головою, стежачи за льотом хижих птахів, найдивніше ж: не робив щонайменшої спроби вхопити меч або спис чи сокиру й кинутися рубати своїх суддів, може, й неправедних.
— Чого тут стоїш? — спитав його Іваниця, трохи збентежений отим ширянням соколів та кречетів над головою.
— А тобі що? — ліниво відказав Силька.
— Не для тебе це місце.
— Для мене скрізь місце.
— Це ж чому така зухвалість?
— Повинен усе бачити й знати.
— Постарієш — узнаєш.
— Дуб хоч і тисячу літ стоїть, а все дуб. Ти ж сам молодий і мав би знати, що розум не від старощів залежить, а від того, чи є голова на плечах.
— Пащекований ти вельми. Ігумен Ананія навчив?
— Сам навчився.
— А в ігумена що робив?
Силька зиркнув на Іваницю з ледь помітним ляком.
— Сказав уже: був послушником.
— Що робив у нього, питаю!
— Ти хто, щоб мене питати? Князі питали — і годі.
— Бачив, хто я, — загадково відповів Іваниця, — і коли хвалишся, що маєш надто цінну голову на плечах, то міг би й здогадатися. Питаю ж тебе, що робив у ігумена Ананії, Послушникував — знаємо. Письма й книжної премудрості навчався — знаємо. А що робив для ігумена?
Силька закрутився, заметався. Тобто він і далі стояв на місці, зовні лишався непорушний, але водночас усе в ньому мовби роз'їхалося увсібіч, розсмикалося, розскочилося: очі, руки, плечі, спина. Він ладен був ускочити в Іваницю, щоб вивідати, чи той знає щось про нього, чи тільки бере на ляк; він напружував пам'ять, щоб пригадати, чи не зустрічався з цим білявим красенем у Києві, а коли стикався, то де і за яких обставин, йому кортіло б довідатися, чи Іваницю послали сюди князі, чи той діє на власний розсуд; якби Іваниця поставив оте запитання там, у палаті князя Юрія, то Силька б відкрутився: бо завжди легко відкинути запитання, яке належить тільки одному. Двоє, знаючи те саме, не можуть довести свого знання нікому, коли немає третього, який би посвідчив. Але ж як знати, чи не послали цього загадкового мовчуна і князі, й той київський суддя? Може, вони всі знають про потаємні справи Сильчині в ігумена Ананії і тепер лиш перевіряють його щирість і правдивість?
Все це Силька обміркував умить, ще не встиг Іваниця переступити з ноги на ногу, обміркував і збагнув з усією ясністю, що тільки послідовна правдивість порятує його від страшного звинувачення і дасть змогу втриматися коло князя Андрія, де Сильці вперше в житті жилося солодко й привабливо.
— А коли й робив, то не сам, а за велінням ігуменовим, — сказав Силька, ще не відкриваючись до кінця, але вже ступнувши на кладку, де не розминешся з відвертістю.
— Хвалишся головою, а слухався, мов останній дурень!
— Спробував би ти не послухатися ігумена! Не знаєш ти цього чоловіка. Скільки він з світу зжив, того ніхто не відає.
— Довго ж ти там?
— Як міг довго? Поки був малим хлопцем, він лиш навчав мене. Та й не так він сам, як інші ченці. Там були вельми вчені мужі. Знали й по-грецькому, і латину, і болгарську, і німецьку. Книги всякі. Ти й не чув, мабуть, ніколи.
— Ну, ну, багато ти знаєш, що я чув, а що не чув. Що ж робив?
— Знаєш, то навіщо питати?
— Хочу, щоб сам сказав. Маємо тобі вірити у всьому, все й кажи. Інакше яка ж віра?
Силька засоромлено похнюпився.
— Дівчат йому, — прошепотів, і червоні випіки взялися йому по обличчю, аж Іваниці стало шкода хлопця.
— Водив для ігумена?
— Так.
— Як же водив? Сам знаходив?
— Він накидав оком. Щодня їздив по Києву. Невтомний був. На трапези до бояр і воєвод, вимитий і вичищений, коло нього кілька послушників приставлено для самого миття та чищення. їздив у дорогому повозі, бо верхи не терпів, казав, що йому всі нутрощі від того колотяться. І все зирив на вулицях, у дворах, на торгах, у церквах. Мене з собою мав на той випадок і відразу стріляв оком і велів: "Привести". І не молодиць, а самих дівчат, уночі, потаємно, коли всі сплять, навіть монахи сплять після останньої молитви. Ставлено мене мовби прибрамним на ніч, а насправді пускався я в мандри по Києву, іноді й не знаходив, а то натрапляв на незгідливих, бувало, що й били мене мало не до смерті — страшно й казати про все.
— Чим же зваблював?
— Обіцянками, дарунками, на які ігумен не скупився ніколи; іноді вдавався до погроз, хоч і не вмію погрожувати людям як слід, але дівчата надто дурні, щоб розпізнати суть чоловічу, завжди вірили або лякалися.
— Втопити б такого в Дніпрі, — майже лагідно сказав Іваниця. — Я, правда, знаю лиш лікування людей, але тебе б, мабуть, утопив. Може, щоб полікувати решту людей від такого виродка.
— Хіба я мав щось від того? Мене змушувано — ось і все.
