Смерть у Києві - Загребельний Павло

Здивувало його вельми те, що тисяцький тримався з суто князівською гідністю. Він не вклонився ні синам Юрієвим, ні самому великому князеві, не помічалося запобігливості в його рухах, навпаки, все в ньому сповнено було урочистості, маєстатичності й самоповаги. Він став у брамі, поклавши руку на кругле наголів'я меча, поспитав якось мовби по-батьківськи:

— Як з'їздив, князю?

На що Юрій без образи, спокійно, сказати б, навіть слухняно відповів:

— З'їздилося, може, й гаразд, та тільки не доїхав, куди хотів.

– Іншим разом доїдеш, — заспокоїв його тисяцький, не знати, жартуючи а чи справді всерйоз, і вже аж тоді привітав по-справжньому:

— З поверненням тебе й твоїх синів, князю, бо повернення — це завжди щастя і свято для тебе й для нас.

— Вечерю для всіх, — коротко кинув Юрій, в'їжджаючи в двір. — Маємо гостей з Києва, батьку.

— Знаю, — сказав тисяцький. — Гінець був, сказав. Веління твоє, князю, сповнив. З Володимира припровадять того чоловіка.

— Сам приїде, — втрутився князь Андрій, який уже проїхав був повз тисяцького, а тепер притримав коня. — Не пустять ваших людей до Володимира. Послав свого чоловіка. Сильвестру сказано бути тут, і він буде без нікого. До моїх людей не дозволю стосувати насильство.

— Воля великого князя, — нагадав тисяцький.

— Знаю. І князь Юрій знає.

— З пошани до велінь великого князя слід було б того чоловіка належно пильнувати, — тисяцький ішов за князем.

— Великому князеві судилися самі незручності від його високого становиська, про пошану промовчимо, — обізвався князь Юрій, — давай вечеряти, батьку, та не станемо псувати собі ніч тим втеклим монашком, бо вже мені лікар і так попсував кілька день. І ще, видно, попсує немало днів. Так, лікарю?

— Не знаю, — сказав Дуліб. — Істина вимагає іноді від чоловіка речей несподіваних, а то й геть неможливих. Справедливість так само. Знаю лише одну силу, яка на завжди визначила свої вимоги до всього сущого, що дає можливість відповідно ставитися до тих вимог, чи то приймаючи їх, чи відкидаючи. Здогадуєшся вже, княже, що сила та — Бог. Я ж звичайний чоловік, нічого божого в собі не маю. То що можу тобі наперед сказати?

— Не подобається мені твоя мова, лікарю, — втрутився знову князь Андрій, що їхав поруч з Дулібом, непомітно, але наполегливо відтерши Іваницю, щоб той не вискакував поперед князів. — В словах твоїх вичувається зневага до Бога, вона ж породжена в тобі зневагою до людей, яка досягла своїх меж, бо замахнувся ти на людей найліпших. Бог же, про якого ти так непоштиво висловився, гласом апостольським застерігав усіх нас: "Коли ви одного гризете й з'їдаєте, бережіться, щоб не знищені були один одним". Або каже Матфей: "Всяке царство, що розділилося само в собі, спустошиться, і всякий город чи дім, розділившись сам у собі, не вистоїть".

— Не я, князю, обіцяв розіпнути тебе на брамі й розстріляти з тугого лука, — нагадав йому Дуліб.

Вони вже зсідали з коней, яких нечутно й швидко забирали в них і відводили в темряву меткі білолиці отроки, тут можна було б струснутися, розім'ятися після далекої дороги і квапитися до сіней княжого палацу, де скинеш з себе важкий одяг, підставиш долоні під струмінь чистої води, що проллється з срібного рукомия, подаваного гарною суздальчанкою, візьмеш у іншої, ще ставнішої суздальчанки лляний рукотерник, розправиш вуса, пригладиш чуба й попростуєш до гридниці, до щедрого столу, над яким витають добрі домашні боги й боженята. Однак, видно, перш ніж потрапити під опіку тих добрих богів домашнього затишку, треба було вирватися з лабет дияволів незгоди й колотнечі. І вже коли й Дуліб, зрадивши своєму узвичаєнню, не стримався й відповів князеві Андрієві так шорстко й, сказати б, зухвало, то молодий князь, що не відзначався стриманістю ніде й ні в чому, аж ніяк не хотів полишати останнє слово за київським прибульцем і, загородивши вхід до сіней не тільки Дулібові, а всім, навіть великому князеві, запально вигукнув:

— Можу й ще раз повторити свою обіцянку! І не лише для тебе, а й кожному, хто заблукає в безкрайні простори нашої землі з вашої київської тісняви!

Долгорукий спокійно відтрутив сина з дороги, махнув рукою всім, щоб йшли за ним, на ходу сказав з усмішкою в голосі, але водночас і з достатньою серйозністю:

— Належимо до єдиного народу і народу великого. Щоб бути великим народом, потрібні не безкрайні простори, а люди, і не так їх кількість, як одностайність.

— Те саме казав і я, — вже стягуючи з себе кожуха, кинув князь Андрій.

— Кажеш, а потім власні слова нищиш марними погрозами, — Юрій підставив руки під струмінь холодної води, яку лила йому вродлива висока дівчина.

Для кожного, хто входив до сіней княжих палат, хтось невидимий з потаємних глибин приміщення висилав щоразу небувалої вроди дівчину з срібним рукомиєм, так що навіть незворушний Дуліб зачудовано переводив погляд з одного личка на друге, а вже про Іваницю то й казати годі, хлопець просто знетямився від такого чуда. Тут були високі, горді мерянки, що сяяли північною вродою, чистою, мов перші сніги, були ніжні булгарки з-за Волги, вогнистоокі й витончено-вмілі в поводженні з речами, не обійшлося без половчанок, вигинистих, витких, мов зелений хміль, а над усіма сяяли сіроокою красою суздальчанки, очі яких ввібрали спокійну привабу північного неба, освітлювали обличчя, панували над ними, були самим обличчям, бо помічав ти тільки ті очі, а більше нічого.

Т за столом, за який сіли всі, зголоднілі й спраглі попервах київські гості не помічали ні наїдків, ні напитків, бо й там слугували учтувальникам тільки дівчата. Ще вродливіші, ніж з рукомиями, ще рідкіснішої й незвичайнішої статі, найбільше ж дивувало Дуліба те, що ні князі, ні їхні люди не зважали на красунь, вони мовби й не помічали їх зовсім, видно, це належало до узвичаєнь суздальського княжного дому, може, велося так завжди. Добре це чи зле? В київських пересудах про Долгорукого натякалося недвозначно й на розпутництво суздальське, і ось ці служебки, здавалося б, мали зміцнити Дуліба в тому переконанні, однак він, сам не знаючи чому, схильний був бачити тут лише чистоту, цнотливість і незатьмарену красу, до якої людська душа ніколи не може бути байдужою.

Що ж до Іваниці, то цей, розбалуваний жіночою увагою й прихильністю, хлопець, звиклий до потаємності в цих справах, був приголомшений, ошелешений, розгублений до краю; ще там, у сінях, видавалося йому, що то для нього виставлено відразу стільки молодих і прекрасних суздальчанок, щоб вибирав, котру запрагне, або щоб котрась з них вибрала його, бо ж він — наймолодший і найпригожіший, а ще: прибув з далекого Києва, який мав би світити своїми золотими соборами цим закинутим за безмежні ліси людям навіть у їхніх снах. Однак дівчата не квапилися вибирати Іваницю, вони поминули його увагою там, у сінях, поминали тепер і тут, за столом, хоч сюди входили вже інші, нові та нові дівчата, обносили всіх, хто сидів за столом, не відрізняючи навіть самого великого князя Юрія, не те що якогось безіменного отрока київського.

Гідним подиву було ще й те, що старий тисяцький Гюргій стояв кінець столу, не сідав, не збирався ні їсти, ні пити, водночас був тут старшим не над самими тільки служебками, а й над князями, бо сам Долгорукий поштиво звернувся до нього за дозволом почати трапезу.

Тисяцький нахилив на знак згоди голову і подав знак чашнику. Той підвівся і теж спитав не в Юрія, а в його тисяцького:

— Дозволиш, батьку, сказати слово?

— Скажеш.

Чашник, беручи то в одної, то в другої з служебок дзбани з питвом, з належною вмілістю й знанням розлив напої кожному до смаку і взявся розповідати нову свою притчу, ясна річ, знову про коня й про князя:

— Жив на волі дикий кінь-тарпан і бігав так швидко, що не встигали похилитися йому під копитами трави, однак ніколи не міг тарпан подолати в прудкості оленя, який бігав ще швидше, і тоді кінь прийшов до чоловіка і сказав: "Поможи мені". — "А як поможу тобі? — спитав чоловік. — Адже маєш чотири ноги, а я лиш дві". — "Сядь на мене, — сказав кінь, — і вклади вудила мені в губи й поможи наздогнати оленя".

Чоловік так і зробив. Сів на коня, вклав йому в рота залізні вудила, і кінь наздогнав оленя.

Не забувай, князю, що ми твої коні, не бійся вкладати вудила нам в уста і будь завжди здоровий, князю!

— Будь здоровий, князю! — крикнули всі.

— Будь!

— Будь! — гукнув і князь Андрій, тільки Ростислав, якому не вельми смакувала така, на його гадку, занадто простацька похвальба, не подав голосу, прикривши срібним кубком зневажливу посмішку.

Іваниця ж, зрозпачений неувагою суздальчанок і скориставшись веселою крикнявою, що здійнялася за столом, спробував ущипнути одну з дівчат, зробив це, як йому здавалося, з такою меткістю, що й сама дівчина не постерегла, чия то рука вихопилася до неї, однак від всевидячого ока князя Андрія нічого не могло сховатися, він помічав усе, і коли випив за здоров'я свого отця, нахилився до Дуліба:

— Знай, лікарю, що ми часто з дружиною й з жонами веселимося, та ні вино, ні жони нами ніколи не заволодівають до непам'яті. Звели своєму чоловікові, щоб не розпускав рук.

— Він вільний почути це не лише від мене, а й від князя.

— Лікарю, — обізвався Долгорукий, видно, запримітивши, що між Дулібом і князем Андрієм зав'язується нова сутичка, — повинен бути веселішим за столом. У нас не люблять похмурих людей. Похмурим ніколи не вір.

Дуліб усміхнувся.

— Ось так! — вигукнув Юрій. — Налийте-но лікареві суздальського нашого меду!

— Я всміхнувся, згадавши слова одного святого чоловіка, — сказав Дуліб.

— Такі слова завжди повчальні, — з викликом, що видався недоречним і йому самому, мовив князь Андрій.

— Що ж сказав святий чоловік? — мляво поцікавився Ростислав, який нудьгував за столом, ще тільки сівши за нього, і не приховував свого нудьгування ні від кого.

— Сказав, що той, хто займається лиш базіканням, скаканням та іржанням, уподобляється жеребцеві.

— Це не наш святий, — засміявся Юрій. — Бо й чом би мав так зневажливо ставитися — вже не кажу до чоловіка — до жеребця! Ану, чашнику, чи знайдеться в тебе щось про жеребця?

— Про суздальського? — підхопився охоче чашник.

— Про суздальського.

— Притча така. Та й не притча, а бувальщина.