Смерть у Києві - Загребельний Павло
В узголов'ї ложа замість подушки стояв товстезний пень з прибитим на самій середині зрубу людським черепом. На іншій стіні чорною вуглиною понадряпувано було зображення різноманітної зброї: сокири, мечі, списи, луки, шестопери, бутурлики, між тою намальованою зброєю начеплена була на великий залізний гак пергаменна товста книга, а столик для читання лежав перевернутий у кутку коло оббитої ромейською коштовною паволокою, облямованої горностаєвим хутром посудини, досить ганебного, щоб згадувати, призначення. І серед цього похмурого безладу, не зважаючи на тих, що ввійшли до палати, не зауваживши їхньої появи, блукав господар житла, син Долгорукого Ярослав, як про це сказала Дулібові княжна Ольга; на його князівське походження вказувала і ця палата, і срібне начиння, виставлене коло вогню, і дорогі хутра, розвішані на стінах, і оті чоботи, що стояли чомусь посеред столу, і дорога, проткана золотими грифонами хламида, накинута князеві на плечі поверх білої полотняної одежі. Сам же князь Ярослав не мав у собі нічого слов'янського, це був справжнісінький половець, невисокий, широкоплечий, вузькоокий; з ріденькою чорною борідкою і гострими, як стріли, вусами. Босий, зводячись навшпиньки, мовби скрадався до невидимої здобичі, з хитрим поблиском у чорних очах; зачепивши залізною кочергою велике звуглене поліно, що немилосердно диміло, він скрадався кудись у дальній куток покою, просувався не прямо, а з викрутами, волік по кам'яній білій підлозі чорне поліно, прокреслюючи криву своєї мандрівки, розвіюючи довкола дим і чад.
— Брате князю, — покликала його сестра, — ми в гості до тебе.
Ярослав зіщулився, вдав, що нічого не чує, і закрутився довкола стола з своєю полінякою, то попихаючи її поперед себе, то ловко відскакуючи вбік.
— Князю Ярославе, ти мене чуєш? — підійшла до нього впритул Ольга.
— Га? Що? — скинувся той. — Хто тут? Це ти, Олюню?
— Кинь оте поліно в вогонь, нащо воно чадітиме?
— Вважаєш, що треба вкинути?
— Так.
— То я вкину. Ось тільки допроваджу його. Знаєш, куди маю допровадити?
— До вогню.
— Ай правда. Все йде до вогню. Від вогню нічого. Самий дим. А до вогню — все!
Він ухопив поліно руками, відніс до печі, пожбурив у вогонь, обернувся до сестри, обтер руки об свою проткану сутим золотом хламиду.
— Ось приїхав до тебе лікар, брате князю, — сказала Ольга, і Дуліб відійшов од порога, щоб показатися князеві.
— Лікар?
— Лікар з Києва.
— Ти з Києва? — спитав Дуліба Ярослав.
— З Києва.
— У Києві живе Ярослав, прозваний Мудрим. І я теж Ярослав.
— Він давно не живе, — сказала йому сестра. — Ярослав Мудрий умер. У Києві похований. У святій Софії в мармуровій корсті білій, а на ній квіти й птахи вирізьблені, як на суздальських соборах.
— Ярослав Мудрий у Києві, а я в Суздалі. А чом названо мене Ярославом? Щоб мудрим був? Мудрість передається в третьому коліні.
Він став загинати пальці на руці.
— Всеволод — перше коліно. Мономах, дід мій, — коліно друге, а третє — князь Юрій, отець мій. Ось він і мав називатися Ярославом, а не я. Ти лікар, все знаєш. Навіщо мене названо Ярославом? Для глуму?
Дуліб мовчав.
— Чому мовчиш? Приїхав аж з Києва, то маєш говорити!
— Не знаю, що мовити, — тихо сказав Дуліб, — не моя справа втручатися в справи вищі, хворощі насилаються не людьми, імена ж даються людьми. Знаюся на хворощах, на іменах ні.
— Не говори покірливо, бо нагадуєш мені про власну мою покірливість, якої соромлюся і яку ненавиджу. Згадав про справи вищі. А чиї вони?
— Князівські, — втрутилася Ольга, — ти князь і з князівського роду.
— А чому я князь?
— Бо народився ним.
— Хіба можна князем народитися?
— Все залежить від волі Бога, брате князю.
— Чому ти називаєш мене братом?
— Бо я твоя сестра.
— Не знаю тебе. І нікого не знаю. Маю лиш одного брата, зветься Китан. Ти чула про нього?
— То наш брат князь Андрій. Китаном звала його покійна мати.
— Не знаю князя Андрія. Нікого не знаю. Бо ви руські, а я половець. Я половецький хан Семичуга.
— Хан Семичуга помер цього літа.
— Я не вмер. Я сховався в грозі, а тоді впав на землю й проповз у травах ящіркою і опинився тут, щоб не дати вирубувати лип. Як вирубають липи, то не буде меду. А я люблю мед. Липи безборонні. Вони виростають повільно, набагато повільніше, ніж люди. Тому кожному, хто зрубає липу, треба відтяти голову й прибити її до пенька. Он той пеньок, ти бачиш його?
— Не можна допускатися жорстокостей, князю-брате. Бог покарає тебе за жорстокість, ти не захочеш гнівити Бога.
— Бог не карає нікого. Взагалі нічого й ніколи не робить. Тільки люди. Людям судилося робити щось лихе або ж добре. В цьому їхнє призначення, їхня радість і їхнє одвічне прокляття. Бо коли щось робиш, то при цьому неодмінно маєш когось скривдити. Я не допущу, щоб кривдили дерева. Бо вони безборонні.
— За дерева можна молитися.
— А що таке молитва? Слово для слів. Суцільна безвихідь. Бога замкнено в молитві навіки, він не має виходу звідти, він освітлюється зсередини, мов перлиста мушля, а зовні його не видко й не чутно, і його ніколи нема. Самі слова. Тому люди повинні самі давати собі раду. Он бачиш череп? То пересторога всім. Я довго не міг знайти собі черепа. Мені прислав його Петрило з Києва. Восьминник Петрило. Ти не знаєш його. Він добрий до мене. Завжди присилає дарунки з Києва. Ти бачив Петрила в Києві, лікарю?
— Так, — відповів Дуліб, не знаючи, як йому ставитися до цього малоумного князя, — ми були з ним на обіді в Івана Войтишича, воєводи.
— Ти, Олюню, не знаєш Петрила. Це той, що вбив боярина Кучку в Москві. Наш отець йому простив.
— Князь Юрій усім прощає. Він добрий.
— Добрий? Нащо ж послав на смерть мого брата Івана?
— Хіба він хотів йому смерті? Він послав братів Івана, Андрія та Ростислава на поміч Святославові. Розповідала тобі про це не раз.
— Розповідала? Не знаю.
Ольга стрибнула на стіл, вмостилася там, поставила свічник на краю.
— Ти знаєш князя Юрія. Він хоче, щоб усім людям було однаково.
— Ніколи однаково всім не буде, — вигукнув запально Ярослав. — Ніхто неспроможен дати всім відразу однакову землю. Ні землю, ні воду, ні навіть повітря. Одні дихають зеленими вітрами рівнин, інші млосними випарами боліт, ще треті гнилизною лісів. За віщо ж тоді вмер мій брат Іван?
— Кажу ж тобі, князю-брате, що до отця нашого прислав того літа колишній запеклий ворог Святослав Ольгович. Писав: "Брата мого Всеволода Бог узяв. Ігоря Ізяслав захопив. Іди в руську землю, в Київ! Змилосердься! Визволи брата, а я тобі буду, надіючись на Бога і силу животворного хреста, помічником". Тоді й послав князь Юрій полки з Іваном, братом твоїм.
— А його отруїли Ольговичі.
— Він застудився й умер.
— Вони його отруїли, там усіх труять, я знаю. Ось лікар скаже, він знає. Лікарю, скажи: в Києві всіх отруюють?
— Дивне твоє запитання, князю, — намагаючись не роздратувати малоумного, сказав Дуліб.
— Не вмієш відповісти? Боїшся? А ти не бійся. Князь Юрій, отець мій, найдобріший з-поміж князів, а я найдобріший з його синів. Не треба й питати нікого. Всі це знають. І в палатах наших всім ведеться завжди якнайліпше. Тут їдять чотири рази на день, кожен засинає, коли захоче, і спить, де йому заманеться. І скрізь тут є все, що треба, і оте є. Бачиш оте в паволоці й горностаєві? То для князівського заду. Бо й він має свій норов. А що ти вмієш лікувати? Тіло чи й душу? А може, ти й не лікар? Може, тебе прислали, щоб отруїв мене? Але ж не знаєш, хто я. Вважаєш мене Ярославом, а я хан Семичуга. І половці не знають, де їхній хан. Вважають його мертвим. У темну грозову ніч плакали над ним, роздирали собі лиця від розпуки, що вмер їхній хан і не від ран, не від хворощів, а просто через те, що набридло йому жити і він відмовився від життя. А тобі ще не набридло жити, лікарю? Кого ти ще привів до мене? Мовчи. Бачу й так. Він прийшов зрубати всі липи в суздальській землі. Та не буде цього. Ось я зараз зітну йому голову та й приб'ю гвіздком її до пенька. Тримай його, я миттю!
Припавши спиною до стіни, на якій намальована була зброя, він став сунутися по ній, лихоманково перебирав пальцями, шепотів:
— Де моя сокира? Ота, що найгостріша? Ага, ага… Стривай…
Так почовгом добрався до намальованої на стіні величезної дволезої сокири, довго вицілювався, простягав то одну, то другу руку, намагався вхопитися за держално і страшенно дивувався, що сокира не дається йому до рук. Ольга зслизнула зі столу, вхопила свічник, майнула ним перед обличчям у Дуліба:
— Полишмо його!
Вивела обох у перехід, вказала на двері:
— Там спатимете. Брата не бійтеся. Він добрий.
І пішла, забувши їм присвітити.
Однак виявилося, що в їхньому приміщенні так само горіли, пострілюючи, дубові дрова в пристінній печі, і в червоних відблисках вогню побачили вони свої постелі, м'які й чисті, побачили стіл з питвом і кубками, лавки, застелені ведмежими хутрами.
— Оце! — зраділо кинувся до постелі Іваниця, — А то вже думав, що на цім світі й не посплю ніколи на м'якому та в теплі! Як можеш витримувати, Дулібе, все це?
— А як тобі князь?
— Який? Ніколи зблизька не бачив князів, а тут вже скоро цілий десяток буде. Сплю з князями, трапезую. Скоро й сам князем стану.
— А цей — Ярослав?
— Так безумний же ж!
— Коли цей безумний, то хто ми з тобою і всі ми?
— А хіба що?
— Нічого. Давай спати.
— Це в нас, як у тої лисиці, що вскочила в пастку. Вскочила та й каже: "Хоч рано, а ночувати доведеться". Погано, коней забрали. Повели кудись, а куди — не примітив. Коли не знаєш, де твої коні, то як утечеш? Не втечеш ніколи.
— Втікати не станемо. Не для того забралися сюди. Спи.
— Ну, сплю.
Дуліб чи й спав залишок тої ночі. На короткий час провалився в безгучність забуття, але відразу й виринув звідти, трохи полежав, стежачи, як згасають останні жарини в недавно ще буйному вогнищі, тоді тихо одягнувся й вийшов у перехід. Довго блукав у пітьмі, якісь двері траплялися йому на путі, він без вагань штовхав їх, проходив далі, один час йому здавалося, що він блукає в безвиході, кружляє на тому самому місці відчаєно й безнадійно, але саме тоді, штовхнувши ще якісь важкі двері, опинився під досвітнім небом.
Під ногами в нього був сніг, на білій землі стояли білі, примарливо довгі князівські палати, внизу спокійно темніла річка, а за річкою здіймався ліс, покояшано-сивий знизу, в стовбурах, і незатьмарено-зелений у верхів'ях, соковиті барви яких не приглушувалися ні снігом, ні світанковою імлою.
Все було мовби знайоме Дулібові давно-давно… Він справді мав спогад про таке місце.
