Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Звісно, так називали його поза очі, а взагалі офіційно – товаришу полковник. Місяць він підбирав хлопців для відпочинку в Криму. Ну, й жартівники в Генеральному штабі! Форму їм видали дебільну – зелену, без розпізнавальних знаків. У вільній розмові з генералом дядя Вова сказав, що було би добре поначіплювати емблеми з російськими прапорами, бо чого, мовляв, соромитися, ми ж на своїй землі, але наштовхнувся на жорсткий погляд людини, яка не зупиниться ні перед чим. Дядя Вова теж був з цієї когорти і тому зціпив зуби, загнавши власне судження глибоко в мозок, звідки вже би й сам не міг його виколупати.

Їх перекинули в Крим усередині лютого й поселили на тренувальній базі Чорноморського флоту Російської Федерації, що нагадувала піонерський табір радянських часів. Головне, що подалі від українців і взагалі від людських очей.

7

Здається, лише сьогодні він точно зрозумів, що буде війна. Останні ілюзії розвіялись, мов дим. Було дивно, чому Росія чекала так довго.

По телевізору показували протистояння перед кримським парламентом. Це був наслідок. З оперативних донесень у попередні дні він знав, що має відбутися щось надзвичайне, але робив усе можливе й неможливе, аби не розгойдувати човна. А як тут його не розгойдаєш, коли пристрасті закипають?

Ледве стримувався, аби не накричати на друга Вовка, який малював райдужні картинки. Той ловив на собі смертельні погляди Пастора, але вважав за потрібне заспокоїти людей, а, головне, мабуть, насамперед самого себе. Ну, з народом усе зрозуміло, йому справді не треба знати всього, бо можна збожеволіти. Але ж зі своїми не треба поводитись, як з ідіотами в божевільні. Та й часи Майдану минули. На носі війна – серйозна війна з ворогом, який у сотні разів переважає по всіх параметрах. Чи розуміє це хтось сьогодні так, як усвідомлює він?

Кримськотатарські прапори і російські триколори миготіли в очах. Де-не-де майоріли українські прапори. Крим уже давно не був українським, але не мав жодних шансів стати кримськотатарським. За роки незалежності Україні так і не вистачило розуміння робити Крим усе більше кримськотатарським й, автоматично, українським. А тепер маємо те, що маємо, як казав Леонід Макарович. А маємо російський Крим, та ще й заражений вірусом велико-імперського російського шовінізму.

Йому принесли папку документів. Спершу, звісно, глянув на шифрограми. Нуль сорок перший пропонував вгніздитися в структуру нової кримської влади, яка народжувалася на очах. Ну, й слово придумав – вгніздитися. Глянув на помічника. Той зберігав олімпійський спокій. Мовляв, я лише технічний виконавець, а рішення приймати вам. Трішечки подумав і відклав шифрограму.

Почав читати інші документи й час від часу кидав погляд на телевізор. Експерти в студії коментували слова Костянтинова, голови Верховної Ради Криму, про те, що засідання парламенту не відбудеться, бо нема кворуму. А один жевжик з новоявлених так званих політичних експертів почав кидати прогнози про ймовірність нового коаліційного уряду в Криму.

Пастор повернувся до шифрограми від нуль сорок першого і, трошки подумавши, рішуче написав: "Погоджуюсь".

Ще ніколи помічник не бачив свого шефа таким похмурим.

8

Позачергова сесія Дрогославської міської ради відбулася третього березня 2014 року о другій годині дня. Зранку телефонували депутатам і шліфували текст звернення. Прийшли всі, як ніколи.

Міський голова відкрив позачергову сесію. Проспівали Гімн України. До слова запросили заступника міського голови з гуманітарних питань, який почав читати текст:

"Звернення депутатів Дрогославської міської ради

Дорогі дрогославці!

Україна опинилася перед серйозною загрозою – за поданням президента Російської Федерації Володимира Путіна у суботу, 1 березня 2014 року, Рада Федерації Російської Федерації дала дозвіл на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України. Росія погрожує ввести війська для начебто "нормалізації суспільно-політичної обстановки в Україні". Наша країна опинилась перед загрозою війни. Одночасно розігрується сценарій розчленування України та створення на її території квазі-держав…".

У цей час на телефон міського голови прийшла есемеска: "Я скучила". Він мимохіть усміхнувся, але, згадавши серйозність питання, винесеного на сесію, знову посуворішав. Відповів: "Я теж". Відповідь не забарилась: "Можемо сьогодні зустрітись?". Відписав: "Так". Запитала: "Де і коли?". Подумав і повідомив: "На нашому місці о восьмій вечора". Отримав: "Я кохаю тебе". Саркастично блиснула посмішка. Написав: "Я теж".

"… Запевняємо вас, – читав заступник міського голови з гуманітарних питань, – що в місті буде забезпечене безперебійне енерго-, газо— та водопостачання. У штатному розкладі працюють та працюватимуть усі державні установи та заклади.

Дорогі дрогославці! Ще раз закликаємо зберігати спокій та витримку. Згуртованість і єдність громадян України на усій території держави – це те, що найбільше необхідно сьогодні. Нехай у кожного з нас буде непохитне переконання: "В єдності – сила народу!"

Слава Україні!".

По залу пронеслося: "Героям слава!".

Оратор закінчив свій виступ:

"Прийнято 3 березня 2014 року на позачерговій сесії Дрогославської міської ради шостого демократичного скликання".

Міський голова запропонував прийняти це звернення, і всі одностайно проголосували. Він сказав, що наступна, цього разу чергова сесія, відбудеться післязавтра, п'ятого березня і закрив цю. Депутати проспівали Гімн України і почали розходитись.

Міський голова з приємністю думав про вечірню пригоду, яка чекала на нього.

9

Леся знемагала. Їй хотілося чоловіка. Це не обов'язково мав бути Мирон. Раніше вона не думала, що банальний секс з будь-ким може задовольнити її найпотаємніші захцянки. І хоча корона з голови ще не спадала, Леся почала придумувати, хто би міг стати її одноразовим партнером.

Батьки на вихідні поїхали розвіятися до друзів у Львів. Кликали її з собою, але з неї було досить того разу, коли пристала на їхню пропозицію. Пили, їли, вели міщанські пустопорожні розмови ні про що. В неї тоді страшенно розболілася голова, а єдиний у їхній компанії молодий чоловік, на якого мала певні надії, напився, мов свиня. Одним словом, жодного позитивного спогаду про ту поїздку і навіть натяку на нього.

Крути-не крути, але виходило, що одноразовим партнером міг стати сусід, який часто задивлявся на неї й майже відверто говорив, що хоче її. Але як його виманити з квартири, та й ще щоб дружина, дурнувата баба, нічого не запідозрила? Леся винесла сміття, йшла повільно від ящиків і назад, задивляючись на сусідські вікна, але, мабуть, імовірний одноразовий партнер не запеленгував її, бо жодних відповідних дій з його боку не було.

Ну, не вміє вона кадрити хлопців, хоч убий! Знову чомусь згадала Марину, ніби та була причиною всіх її бід на цій грішній землі.

Задовольнила сама себе, уявляючи Андрія, хоча манікюр дуже заважав. І вже коли закінчила, в двері подзвонили. Глянула у вічко – сусід. Нічого собі!

10

Марина давно помітила, що тесть ставиться до неї не як до невістки, а ніби до потенційної коханки. Все з його боку робилося ніби жартома, але це їй почало набридати. То пригорне до себе міцно, а вона ж відчуває, що його багатство напружується. То вщипне за дупцю, коли ніхто не бачить.

Андрій одного разу зауважив залицяння батька до своєї дружини. Сказав теж ніби жартома: "Тату, це ж моя жінка. Маєте маму". Але більше за дружину не заступався.

Марині здавалося, що свекруха з осудом дивиться на неї. Мовляв, якби невістка не дала приводу, то старий сидів би тихо. Знала добре свого чоловіка. Замолоду добряче крові їй попив, скачучи в гречку. Скільки ночей проплакала. Одного разу навіть хотіла розлучитися з ним, але Андрійка пошкодувала, бо дуже той любив батька.

Тепер Марина старалася триматися від свекра подалі. Але як це можливо зробити, якщо живуть в одній хаті? Колись сказала йому в очі все, що думала з цього приводу. Той нічого не відповів. Посміявся. Трохи відстав, але потім знову почалося. Діяв тепер обережніше, щоби ніхто не бачив. Марина терпіла-терпіла, а таки пожалілася матері.

Іванна Степанівна довго не думала. Вибрала момент і сказала сватові, аби відстав від її доньки. Не зробить цього – наробить скандалу, надасть по мордасах привселюдно.

Старий був не із боягузливих. Але знав, що в жінках дрімає могутня сила. Не дай Боже їй вирватися назовні.

Притих надовго. Нічого не нагадувало колишніх його залицянь до невістки. Марина й далі намагалася триматися від нього подалі. Але помітила зачаєну злобу в його погляді. Чи це їй здалося?

11

Дональда ніхто не знав. Не те що у вищому генералітеті Сполучених Штатів Америки, а й Президент Барак Обама. Років п'ять тому чоловік, який взяв собі цей позивний, сам вийшов на зв'язок з офіцером американської розвідки, який працював під прикриттям у посольстві в Москві. Спочатку розмова відбулася по телефону із закритим засобом зв'язку, що свідчило про досить високий ступінь доступу Дональда до секретів Кремля. Голос був видозмінений, і дешифратори марно намагалися встановити, кому він міг належати із російських високо-посадовців, але з цієї затії нічого не вийшло.

Відтак Дональд зустрівся з цим офіцером американської розвідки в маленькій церковці в одному з сіл Московської області й передав йому деякі документи. При цьому російський незнайомець був майстерно загримований, так що і рідна мама його би не впізнала. Він нічого не казав, лише кивав головою: "так" чи "ні". Було зрозуміло, що свого справжнього голосу видавати не хоче. Офіцер американської розвідки вдався до хитрощів і перейшов на англійську. Було видно, що Дональд чудово розуміє цю мову, але бавиться у мовчанку.

Документи справді були класні. Так сказав Сем, безпосередній начальник офіцера американської розвідки. Звісно, у нього було інше ім'я, а ще – майже двадцятилітній стаж роботи в різних країнах, в тім числі й на нелегальному становищі. Провели детальний аналіз документів, аж поки не переконались у їхній достовірності, що було підтверджено й іншими джерелами інформації.

Дональд без зайвого пафосу говорив зміненим голосом по телефону, що він російський патріот, ненавидить режим Путіна і мріє про той день, коли Росія стане на демократичний шлях розвитку.