Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Та я так питаю... нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син ле­жить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, мло­сно, пе­че попiд боками, а в вiччю - вона та й вона. "Пропади ти, навiжена!" - шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, - не спиться, та й годi... "Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!"

II 

ДВУЖОН

Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромод­анового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно - з далекої до­роги. Соро­чка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чо­бiт. На взiр - чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б - з заробiткiв, коли б не така рання по­­ра. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеле­нiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. "Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!" - каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий па­ру­бок.

- Здоров був! - обiзвався до його захожий.

- Здоров.

- Чи це Окунь живе?

- Який Окунь?

- Карпо Окунь, старий дiд.

- Нi: це Лимар, а не Окунь.

- А де ж Окунь?

- Та який Окунь?

- Дiд старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, - бо очiпок подався тро­хи набiк, лице в поту, руки в землi.

- Та кого ти, чоловiче, питаєш?

- Окуня Карпа.

- Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Оку­ня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А то­бi ж навiщо вiн?

- Та треба... Так умер, кажете?

- Умер, умер.

- Та хто ж пiсля його зостався?

- Та хто ж, пiсля його зостався?! - каже жiнка, за­ду­мав­шись... - Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соло­менка. .Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купи­ли. Та ще зостався Грицько - був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiко­го такого...

- Так... А волость же ваша далеко?

- Волость? - глянула жiнка на його й, перегодя трохи, од­казала: - на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там - зараз i волость.

- Ну, спасибi вам. Прощайте.

- Щасливо.

Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли - дивились услiд, аж по­ки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

- Ти не питав, Грицьку, - тодi жiнка до парубка : - хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

- Нi, не питав.

- Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Дон­щинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!

- Бог його зна.

- Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слi­дом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоло­вiк.

- Добре, мамо, - каже парубок. I обоє пiшли в хату.

Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався ме­ртвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об'явився в воло­стi небожем Окуня - Остапом Хрущем, що лiт, може, з п'ят­надцять як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзiї викину­ли, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам'ятали ще - коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядь­ка сво­го хлопця-небожа. А тепер оце вiн на­зад поверну­вся й просився в пiщанську громаду.

- Чого ти звiдтiля вернувся? - пита його голова, - хiба там недобре стало жити?

- Та трудно вже й там, - кланяючись, каже Остап. - Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... про­падає...

- А тут хiба краще? - пита писар.

- Та все ж, бачте - рiдна сторона.

- Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду ні­яко­го, нiчого? - знову голова.

- Та в мене ось є старий пашпорт. - Та, витягши з га­ма­на шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краям­и, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав - i зно­ву зложив.

- Що ж з сього?! - каже. -Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

- А бог його знає - чому... Не знав.

- Вiдколи пашпорта не перемiняв!! - не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

- Та там мене й по цьому всюди приймали.

- Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо роби­ти? - пита голова писаря.

- А що? Треба громаду збирати; та хай поставить гро­мадi могоричу, то, може, й дiло буде, - одказав писар. - А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

- Здiлайте милость, - каже, кланяючись, Остап, - уже по­клопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з го­ловою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде - отаманує. А через мi­сяць йому об'явлено, що тепер вiн пiщанський громадя­нин - козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiс­iнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шу­кав: зараз жид злебенив його та й заправив у пош­тарi.

Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. - Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на беле­бнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необ­ма­зана, невкрита, город не