Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Не чий же... А що?..

- Цур тобi, як мене злякав!.. -та й замовкла. Парубок i со­бi мовчав.

- А ти хто така? - трохи згодом питає вiн, ковтаючи сло­ва. - Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?..

Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, .чого в його за­пнувся голос; очi в неї заiскрили, заграли...

- Навiщо тобi? - прядучи ними, вона питає в його.

- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже вiн. - Хто ти така? чого тобi тут треба?.. - Чут-но - аж дух спи­ра йому в грудях од кожного слова.

- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i по­далася трохи личком вперед, згорнувши пухлi бiлi ру­ки попiд лiктями. - А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?

- Сюди йди! - каже вiн, усмiхаючись i разом запрохую­чи очима. - Посiдаємо тут... побалакаємо... я тобi й розка­жу - хто я...

Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, за­реготалася та й помчалася буйними житами... Далi – ви­скочила на зелену луку, що красувалася польовими квi­тками; потiм - повернула круто налiво, почесала яри­ною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла пруд­ко на згi­рок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнул­ась; махнула правою рукою: "сюди, мов!" -та наче мана яка, спустилася вниз- i скрилася за горою.

Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще ди­внiшими очима - мовби переглянув через гору!.. У ву­хах його ще вчувався її голос свiжий, тонкий, її смiх мо­ло­дий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила її по­стать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум'я­не, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зе­леною корсеткою, з червоною спiдницею, привиджу­валась йому, як жива!.. "Що це? - думав вiн. - Чи справдi, чи вва­жається?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, ка­зали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немає... Хiба Хоменкова? - так же не бли­зий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А вид­но - хутi­рська: на селi, окрiм попiвни, здається, нi­кого пiд­хожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю - попi­вна не та­ка, та й не пiде за п'ять верстов од села... Чия б же це?.."

Не розв'язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згi­рок - подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дi­вчини не видно, - тiльки зеленiли то там, то там, обложи­вшись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бi­лiли. чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, поми­лувався красою околицi, задивився на один хутiр, на дру­гий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам'ятi їх дочок, - та, те­ряючись в догадках, i повернув назад - додому.

Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, - та все думав та думав... А в серцi - почував вiн - прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльо­зи не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiй­має голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися- так i ганяє за маною... А перед очима – зе­лена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою по­гляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядає ря­док дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спи­ною... "Оце так - промовив вiн уголос. - Чи не здурiв, бу­ва, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блу­каю тут - i думати забув!" Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, сто­яла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хат­ки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi - тiк; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою лi­скою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможно­го хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Ха­та хоч старенька, та чепурна, бiла, - видно, бiля неї ходи­ли ха­зяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.

Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже мо­лодиця, бiдненько зодягнена, - i, розсипаючи з миски зе­рно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця про­жогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик - i давай похап­цем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молоди­ця спершу кричала на непроханих гостей: "аря, гладкi! аря!", потiм того плескала в долонi - й штовхнула ка­бан­чи­ка но­гою; а як побачила, що нiчого з такими ненаже­рами не вдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, - вона ви­смикнула з мiтли держално - i давай потягати "ненасит­ну прожир" i вздовж i впоперек, - аж поки не хруснуло дер­жално... "От, проклятiї Каторжнi!.. Через них знiвечи­ла держално.." - на весь голос гукала молодиця - й кину­ла в свиноту надтрi­снутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, - як уже на йо­го напустилася розсерджена молодиця.

- I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла во­на. - Ось до якої пори виходив! Нi корова, нi кобила не на­по­ванi, а вiн блукає...

- Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, - од­казав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся - пiшов прямо до за­городи, а вона з порожньою помийницею - в хату.

- Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще ко­лись її й доїти! - усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх две­рей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди ко­рову, одв'язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Ху­тко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у за­го­ро­ду худобу, набрав оберемок свiжої трави. Зелена трава нага­дала йому зелену керсетку; заманячила нiби знафйома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здало­ся, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двоє чорних очей... "Згинь ти, марю-кої - скрикнув вiн, ви­простуючи з трави руки. - От, причепилася!"

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечерял­и мовчки. Полягали спати.

- Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? - пита вiн трохи згодом.

- У якого москаля, сину?

- Що живе коло нашого поля хутором.

- Не знаю, моя