Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Лише за три дні — один у невеликій світлій палаті номер дев'ять із вікном, що виходить на Бібіковський бульвар, з якого видно Воло-димирський собор. Без ліку днів у ліжку (через постійну одуху й безсоння ненавидиш його); вставати (рухатись, хвилюватись, почуватися людиною) заборонено. Свою увагу до тебе активно виявляє весь медичний персонал — від лікарів до сестер милосердя. І ти трохи іронізуєш, мовляв, літературні справи вперше грають на твою користь. Зрештою, така турбота тобі особливо не до смаку. Здається, ти потребуєш в іншому (не в порушенні клінічних правил чи надмірі дешевих страв).

Худнеш на тринадцять фунтів. (Чи від тебе лишається хоч щось?)

(Я — у Петербурзі. Змушена чути твої прохання про веселитись, але хіба можу, коли знаю завчасно все.)

Від п'ятнадцятої до вісімнадцятої майже щодня приймаєш гостей: знайомих і не дуже. Тобі несуть книжки і квіти (кімната перетворюється на квіткову крамницю — троянди, японські хризантеми, айстри, жоржини, гортензії — на вікнах, на білому столику — всюди квіти).

Радує хіба прихід Лисенка: з цією людиною в тебе пов'язані найкращі враження (ти його любиш, ти його вважаєш справжнім). Хочеш піднятися йому назустріч, той заперечливо хитає головою і сам підходить до ліжка. Лисенко фіксує зблідле твоє обличчя, до краю знекровлені руки. Думає, що від тебе повноцінного лишилися одні очі — великі, вічно молоді.

Ти переймаєшся тим, як доводиться зустрічати дорогу тобі людину, проте інакше ніяк, тому в цьому пробуєш бачити переваги, коли б іще побачилися. Тривалий час говорите про літературу й політику. Ти цікавишся роботою "Товариства розвою української науки і штуки", яке існувало нелегально і взяло на себе матеріальний бік твого лікування, надаючи при цьому значну грошову допомогу родині.

Ви говорите трохи відчужено й скуто. Розумієш, що Лисенко не хоче втомлювати зайвими (справжніми) емоціями, а відтак — сухо про літературу, політику, "Товариство розвою української науки і штуки". (Через кілька днів у нього несподівано зупиниться серце. Тобі повідомлять про це не одразу. Ти його любиш, ти його вважаєш справжнім.)

Але твій репертуар незмінний: ліпше замість усього цього бодай один раз побачити мене, поцілувати і розпочати з новими силами працю, яка в лікарняних умовах ніяк не стається — загальна втома, заборони, режим.

Переконуєш, що здоров'я поліпшується щодоби: з'являється апетит (ти випиваєш по сім стаканів молока на день), заспокоюється серце і приймає маленькі життєві радощі у вигляді сонячного світла, букета квітів, людської турботи. Справжній доказ тому, вважаєш, — читання: знайомишся з письменником Джеком Лондоном, що працював чорноробом на золотих копальнях Аляски, однак його твори не викликають у тебе реального читацького захоплення. Ти обкладений книжковими новинками, й вельми багнеться ознайомитися з ними найшвидше. Крім того, хочеш скористатися університетською бібліотекою й надолужити в знаннях улюблених наук — ботаніки, зоопсихології.

(Я — у Петербурзі. Мене трохи заспокоюють твої плани на наше майбутнє. Кажеш, що бачитимемось ще не раз. Але це трохи — мізерне й надмір крихке.)

75

Цілуєш кожен пальчик, ніби замолюючи якісь гріхи. Так, гріхи.

Твій гріх переді мною — мовчання. Тривалий час заспокоював мене, а наразі — боїшся.

Насправді ти добре усвідомлюєш серйозність своєї хвороби, тому й примирився з суворим клінічним режимом, його необхідністю.

На час лікарі зупиняють приймання всіх серцевих препаратів, призначивши йод і каломель (хлорид ртуті). Вимучений через відсутність стабільної медикаментозної підтримки: болі горла, зубів, гланд і за вухами, нескінченні приступи нудоти, вкотре безсоння.

Наслідки від триденного прийняття каломелю — гнійні пухирі в роті (він — суцільна рана). Кричиш годинами від нестерпних болів, але, попри усвідомлення невідворотного, і досі віриш у результативність такого лікування.

Ти віриш (затято віритимеш два місяці, але не більше) у результативність лікування, а ще чекаєш на мене — свою єдину дитинку.

Кажеш, що могла порадувати б тебе, заїхавши на зворотньому шляху до Чернігова у Київ. Мене б до тебе провів старий фельдшер Прокопенко, якому ти довіряєш і повідомляєш про наші стражденні стосунки, маючи щодо цього кілька особистих прохань.

Тобі йдеться про цілувати й обіймати свою кохану, хоча рот — суцільна рана, а з ліжка заборонено підійматися; інакше будеш божевільно засмучений. На час мого приходу в палату номер дев'ять обіцяєш, що буду тобою задоволена — стан поліпшуватиметься, з'явиться апетит і відновиться потяг до роботи. У перспективі вгледжуєш дві приємні можливості: зустріч зі мною і можливість писати.

Я й справді обіцяю тобі щось таке, аби без твоїх непотрібних засмучень.

(Звісно, ні з якими відвідинами не складеться. На домовлений час тебе опікатиме Віра, яка, попри невдоволення чернігівського земського керівництва, по три-п'ять днів чергуватиме біля ліжка, а я знову залишуся поза тобою, чи то — залишуся з черговим твоїм проектом — на різдвяне побачення, й сумнівами, чи кохаю, чи зовсім остогид — хворий, нецікавий, непотрібний.)

Але засмучення будуть. І не лише через те, що наше побачення — чергова вигадка двох безумців.

Засмучення, бо одужання просувається повільно. Лікарські спостереження переконують, що слабість серця та рецидиви погіршення залежать від існування на клапанах твого серця процесу запалення, і ніби на доказ цього трапляється сильна кровотеча, викликана звичайним для такого захворювання інфарктом легенів.

Лікарі все прекрасно розуміють: у кращому разі можна сподіватися на встановлення рівноваги; одужання бути не може.

Ти остаточно відмовляєшся від прихильників-про-чан до твоєї палати, листування з більшістю адресатів зводиш нанівець. Наостанок тебе цікавить хіба моя присутність, яка нереальна.

Ти все прекрасно розумієш: "чорні дні для нашої любові..."

Одягаєш свій білий літній фланелевий костюм, щоб не походити на хворого, що тільки-но піднявся з лікарняного ліжка.

Сідаєш у крісло й чекаєш.

Увесь час тобі чується дзенькіт жіночих кроків.

Ти думаєш про мене й звук моїх чобітків.

Але хіба це я?

Якийсь час не наважуєшся на найменший шурхіт, щоб не позбавити себе такого очікуваного дзенькоту.

Але, врешті-решт, не витримуєш і визираєш у коридор, шукаючи позором свою (давно не бачену) дівчинку.

Утім, дівчинки немає (мене немає).

Ти намагаєшся не засмучуватися й поправляєш нервово краватку.

Знову сідаєш у крісло чекати.

А дзенькіт жіночих кроків триває й триває десь за стіною.

Гадаєш, що це мара, адже виходив і перевіряв — ніякої мене, взагалі нікого.

Однак сила бажання в моїй присутності таких утопічно нереальних розмірів, що ще раз вибігаєш за двері: дівчино, дівчино...

"Загрій мої груди недужі Своєю рукою, дівчино! Чи чуєш? Там столяр майструє, Будує мені домовину..."

Лікарняний коридор порожній, а ти вже надмір утомлений від кількох таких обнадійливих походів.

На комірчику фланелевого костюма не лише крапельки поту, він потроху червоніє.

Дзенькіт жіночих кроків повільно віддаляється, доки не щезає зовсім.

І тоді ти зупиняєш сподіватися на мене.

Похапцем віддираєш уже злиплу з тілом червону тканину і прагнеш остаточного забуття, лягаючи в дезінфіковане лікарняне ліжко.

"Вже й сон мої очі покинув І в серце наллялось отрути... Ох, майстер, кінчай же роботу, Щоб швидше навіки заснути!.."

Цок-цок-цок...

77

Ведмідь у барлозі — так безпробудно спиш три дні й три ночі, як дружина забирає додому, остаточно вимученого й немічного.

(Закутує в теплу шубу на хутрі, одягає шапку-ушанку з оленячого хутра, сукняні коричневі глибокі боти й вивозить із київської лікарні тебе-хворого на станцію Крути.

Ти-тіло чекаєш потяга, вкладений Вірою на диван у кабінеті начальника станції.

А по прибуттю до Чернігова вам відмовлено в єдиній архієрейській кареті, якою більш-менш доладно можна було доїхати на Сіверянську, 3.

Блідого, змореного дружина веде попідруки до передпокою будинку.

Твоя мати нервово курить, лежачи в постелі. Вона теж усе знає завчасно.)

Твоя перманентна втома.

Твій утруджений вигляд.

Від п'ятого лютого в тебе — ліжко, ліжко, ліжко і безумні болі. Тому в листах до Гнатюка: пора вже настала, здається, обертатися в дерево або в порох. (Але ще рештки віри: може, вам ще доведеться побачитись і вже тоді будете сміятися зі своїх теперішніх гадок. Та рештки ненадійні — сновидні.)

Шкодуєш за невикористаним гуцульським матеріалом, який, коментуєш, дурно загине.

І досі надходять видавничі пропозиції: московське "Книгоиздательство писателей" запрошує друкуватися в них; ти плануєш структуру третього російськомовного тому (перекладів — "Тіні...", "Сон", "Що записано в книгу...", "Подарунок на іменини", "Коні не винні" — замало, тож радишся із Могилянським щодо інших — "Лист", "Хвала життю", "На острові", звісно, якщо встигнеш скінчити).

За останні публіковані твори одержуєш по триста карбованців, згадуючи про перші (смішні) заробітки — по сім-вісім за аркуш.

Твоя тиха нетверда хода (ненадовго).

Твій критичний стан (переважно).

За тобою спостерігає лікар Утєвський, у якого вимолюєш допомоги, бо ще стільки хочеш зробити. Проте — нічого втішного.

У дружини здають нерви: ти просто нестерпний або — їй просто нестерпно. Вона запрошує доглядальницю. Тебе часто навідує фельдшерський учень.

Тебе неабияк дратують чужі (недбалі) люди: доглядальницю женеш під три чорти, як і фельдшерського учня, одяг якого смердів тютюновим димом, який ти вже не можеш зносити.

Щоб заспокоїтись, подеколи вживаєш морфій: трохи стишує болі, але надалі — погана реакція. До нього легко призвичаїтись, тому робиш зусилля і відмовляєшся.

Ти готовий терпіти біль.

Ти насправді хочеш життя.

78

Ти знаєш, що незабаром вона тихенько, з простягнутою вперед правою рукою, ніби намацуючи в повітрі шлях, зайде до твоєї кімнати.

Вона заходитиме акуратно, думаючи, що ти вже спиш. (Але запах тютюну від неї — невитравний, вона вже просто цього не помічає. Тому те, що акуратно, — вже не має значення.)

Насправді, ти просто удаєш, що спиш, бо все завчасно знаєш (і відчуваєш).

Сліпа старенька жінка (та, що з моїх снів чи з твого життя) з подарунком, торбинкою горіхів і плиткою шоколаду в руках пробирається до твоєї кімнати.

Це певний щорічний ритуал (відбувається раз на рік, напередодні 17 вересня).

Вона ледве чутно підходить до твого ліжка, віднаходить рукою бильце і прив'язує до нього торбинку.

Потім сліпа старенька жінка поправляє тобі ковдру і ніжного голубить тебе.

Мати.

Твоя сліпа старенька мати.

Ти витримуєш якийсь час (насолоджуєшся материнськими пестощами, ласкою її рухів), а за цим схоплюєшся з ліжка і міцно її цілуєш.

Мати всміхається, ти всміхаєшся.

Згадуєш такий епізод і спокійно, по-дитячому, засинаєш.

79

За дверима — заглушений стогін.