Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Тоді виправдовуєшся, бо тяжіння до праці примушує відмовлятися від відпочинку, у якому насправді неабияк потребуєш.)

І далі куриш, мовчиш, п'єш вино. (Багато.)

53

Релігійне свято на Капрі видається тобі любов'ю мешканців острова до театрального мистецтва, занадто штучного (декоративного в усіх планах). У цьому екзотичному театрі функцію акторів виконують священики, неодружені поголені чоловіки, які оволодівають ораторськими прийомами й виробляють уміння виконувати свою роль у релігійних драмах і комедіях. Ти спостерігаєш за такою життєвою феєрією — святкуванням над морем у частині Grande Marina.

Під вечір набережну прикрашають арками, встановлюючи на їх вершинах голих товстих янголят, схожих на купідона, що усміхається відгодованому голубу, зображаючи таким чином Святого Духа. Арки обтягують червоною тканиною із золотою бахромою, а під кожною встановлюють канделябри зі старовинного кришталю на шість ламп.

Посеред вулиці розташовують естраду для оркестру в зеленій оздобі, навіси з солодощами, медівниками з запеченим усередині образком святого, чотками із зерен горіха. У кінці вулиці зводять капличку з червоного шовку, золота й білих верхівок, заставлену квітами, усипаючи дорогу до неї лимонним листям.

На балконах капрійці вивішують усе, що мають яскравого: літні й зимові ковдри, мережані мантильї, кольорові хустки, шарфи, стрічки, клейонки зі столів. І, одягнувшись святково (сеньйори без піджаків і синьйорини в тюлевих сукнях декольте), чекають на феєрію.

Вулицею повсякчас марширують музиканти у красивих мундирах із малиновими комірцями, шитих золотом шапках і грають на своїх трубах, кларнетах, барабанах.

На скелях починають тріщати петарди — синій дим, подібний до морського кольору, закриває будинки, і з нього з'являється процесія. Попереду рушають музиканти й співаки, потім несуть величезну хоругву, блакитну й у золотих кольорах, що досягає другого поверху будинків. Стрічки від вершини цього знамена підтримують попереду й ззаду по два хлопчики.

Далі попарно прямують чоловіки з товстими восковими свічками і між собою за руки ведуть крихітних хлопчиків у костюмах купідонів, амурів та інших фантастичних істот. За ними — дівчатка у білих серпанкових сукнях з блакитними поясами й зі срібними медальйонами на синіх стрічках, обличчя й голову яких покриває блакитний газ. Кожна пара веде за руку увінчану квітами маленьку дівчинку в такому ж костюмі.

За ними — дама, що несе менший прапор, теж блакитний, і стрічки від якого підтримують чотири дівчинки. Далі — натовп жінок, що співає. Ще через кілька метрів — двадцять священиків у фіолетових мантіях і пурпурних мантильях. Урешті-решт з'являється головний жрець, якого ведуть попідруки два священики, а над ним дванадцять осіб несуть такий балдахін, що можна покрити ним півострова.

Увесь цей акторський склад, рухаючись вулицею, задимленою від петард, з балконів люд обсипає квітами й кольоровим папером.

Спектакль тебе цілком влаштовує, тому (як глядач) досиджуєш до овації й акторського поклону.

54

Знайомство у готелі з польським поетом Леополь-дом Стаффом. Воно розпочнеться (з твого боку) значною неприязню і завершиться надміром відвертості (від тебе). Спочатку не матимеш ніякого бажання розповідати йому про свої твори, якими Стафф чомусь ґрунтовно зацікавиться. Проте надалі події розгортатимуться інакше.

Йому йдеться про твоє специфічне бачення життя і людей у ньому, для показу якого і яких ти, на його думку, не вживаєш стертих фраз, бо маєш велике зацікавлення реальними предметами. Саме через це, зізнається польський поет, він заздрить тобі. (Але в жодному разі Стаффу не йтиметься про твоє хворобливе самопочуття: у те, що ти насправді приїхав на Капрі лікуватися, йому буде складно повірити.)

З ним розмовлятимеш про людину й природу, їх взаємозв'язок.

Людина, ти переконаний, — найцікавіше явище, здатне (єдине) до змін, чим і таїть у собі всілякі несподіванки, і через що не задовольняється жодною з форм щастя. Продовжуватимеш до Стаффа: тобі для початку, аби якомога щільніше наблизитися в пізнанні до внутрішнього людини, було б дуже цікаво змішатися з натовпом італійських рибалок, вибратися з ними в море чи просто цілий місяць пролежати на березі із тутешніми бурлаками. (Це, без сумніву, правда, що тебе цікавить людина. Без п'єдесталу і без казкових чеснот.)

А щодо природних безумів, ти переконуватимеш поета: навіть залишаючись на тому самому місці, споглядаючи один і той самий краєвид, можна відкривати в ньому ще непомічені до того переливи кольорів. Колір моря і скель, нюанси зеленого ландшафту асоціюються в тебе з різними людськими переживаннями. Так, людина й природа реально цікавіші та багатші, ніж на папері — підсумовуєш.

Стаффу говоритимеш про авторські спостереження та їх реалізацію у письмі.

Казатимеш: те, що слова і вчинки так часто піддаємо психологічному аналізові, зв'язуємо різні події відповідними ланками, — неминучий результат нашої (твоєї та його — я) професії.

Ти запевнятимеш, що не можна залишати спостереження такими, якими вони проходять через свідомість. Адже зручність під час процесу письма не завжди допомагає змірити температуру внутрішнього кипіння (переживання, травлення).

Ти хотітимеш відповісти на риторичні питання: чи справді серце письменника б'ється досить сильно, щоб зігріти сотворене своєю кров'ю, або — чи можна бути суворим критиком до себе, коли зібрані спостереження нікого не гріють?

Стаффу говоритимеш про митця й щастя, їх взаємозв'язок.

Думаєш: неначе щасливі ті письменники, які ніколи не сумніваються в цінності того, що пишуть. Але міра щастя може коливатися. Тож щасливіші ті, які сприймають людей так само, як повітря, коли дихають, чи — як сонце або хмари, навіть не міркуючи над тим, що вони мають якийсь глибший сенс і що саме завдяки тому сенсові треба їх відтворювати.

Стаффу говоритимеш про життя як готовий сюжет (хоча тебе цей сюжет по-письменницькому не зачіпатиме, у тебе не реалізується).

Перед цим пригадуватимеш історію про те, як у найближчому сусідстві повісилася молода дівчина, яку тобі було невимовно жаль. Повісилася, бо не змирилась із життям, не прийняла... її, дівчину, звали Джінетта. Вона, Джінетта, одягнувшись досить яскраво, часто ходила узбережжям. Приваблива, юна. Мати Джінетта, закохана у власника маленького готелю, щоб довести серйозність своїх почуттів, погодилася віддати дочку заміж за нього (старого, нікчемного). Джінетта, дізнавшись про їхній інтимний зв'язок, вимагала від чоловіка негайно виїхати з Капрі.

Без відступів на морально-етичну тему й розлогих коментарів щодо поведінки матері, її коханця та юної особи констатуватимеш: життя пропонує готовий сюжет, однак не можеш знайти в ньому нічого для себе, свого.

Стаффу говоритимеш про біль та радощі, їх взаємозв'язок.

Чому пишуть насамперед про біль? Бо біль людина пам'ятає довше й відчуває у стократ сильніше, ніж радощі. Радощі — найчастіше легкодумні, тому й минають швидко. До того ж ними не так часто ділишся з іншими, як турботами. Говорячи це, ти створюватимеш уявлення про різницю між болем і радістю, прирівнюючи радість до чудових днів над морем, де перебуваєте зі Стаффом, до днів, що не лічите, не відрізняючи кожен наступний від попереднього.

Стаффу говоритимеш про творчість та її реалізацію в буденному житті (їх взаємозв'язок?).

Мізкуватимеш: творчість вимагає від людини більшої щирості, ніж буденне життя, у якому вона часто змушена реагувати на різні факти не так, як хотіла б. Ти запитуватимеш, чи можна втекти від буденщини у світ мистецтва і прибрати в ньому маску свобідної та щирої людини? Твоя відповідь звучатиме виразно, відшліфовано: це неможливо так само, як удати з себе талановитого, коли навіть ні на крихту хисту передати спостереження словом. Ти змушуватимеш Стаффа визнати, що найкраще — це зображати світ і людей, коли зовсім забуваєш про свій хист фіксувати спостереження.

Стаффу говоритимеш: я вмію писати тільки про ту дійсність, якою живуть мої сучасники, і не хотів би сам віддалятись від неї, щоб не втратити почуття того, що я така ж, одна з них, людина; а коли треба передати те, що не вміщується у моїй дуже реальній буденщині, тоді я мушу зв'язати свої найхимерніші прагнення з образами живих людей.

Ти так говоритимеш із польським поетом Леопольдом Стаффом, із яким зазнайомишся у готелі "Рояль".

55

Хоча б трохи про наші найзаповітніші мрії.

Коли випиваєш кілька склянок капрійського ароматного вина, ти мрієш про наш із тобою будинок і нас у ньому.

Я не вживаю алкоголю, тому мрію про те саме весь час інакше, вбиваючи кожне марення нашою невиправною реальністю.

Ти випиваєш і починаєш уявляти нас в одному широкому ліжку, за одним обіднім столом, на одному плетеному диванчику в липневому й липовому саду.

Ці марення вбиваю не лише в собі. У тобі теж убиваю, нагадуючи про те, що маєш ти, і те, що маємо ми обоє.

Якийсь час ти ніби мене не чуєш: цілуєш губи, очі, шию на нашому плетеному диванчику в липневому липовому саду.

Перестаю реагувати на твою дитячість, що вірить у чудеса, яким ніколи не статися, і відмовляюся (вголос) мріяти, прошу тебе не нагадувати про різноманітні хворобливі фантазії.

Можливо, ти ображаєшся, відтак затихаєш. Принаймні починаєш мріяти про інші (зовсім, зовсім кардинальні) речі. Ти мрієш написати повість.

Це має бути повість про такого героя, яким ти хотів би бути, якби не (умови, обов'язки, вимоги, правила, етикет)... Однак свою повість волієш написати так, щоб ніхто не здогадався про те, що ти вклав у неї дещо зі своїх нездійсненних поривів.

Сюжет, який уже (неначебто) обдумуєш, насправді ти не можеш чітко побачити у своїй уяві. Колись тобі здавалося, що архів сюжетів письменника найлегше збагачується за рахунок мандрів по світу: нові краєвиди розбуджують фантазію, а звичайні люди на чужині скидаються на романтичних героїв. (І додаси, чим менше знаємо тих, із ким знайомимося, тим складніші мотиви можна додати до їх вчинків і жестів.) Тепер тобі так не здається.

Серед звичайних людей ти знайомишся з тим, хто не має (ніяких) надзвичайних якостей. (Знайомишся з тим чи вимріюєш такого?)

Ти називаєш його Вітристий.

Твій герой не закінчив університету, але прочитав безліч книжок і знає багатьох людей.