Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Мені ніяково перед жінкою, найближчою для мене істотою, що я дещо затаюю від неї, тим паче, що я певен — ця натура нічого не може затаїти від мене, це кришталь — дзвінкий і прозорий.

[...]

Чи знає вона мене? Вона думає, що знає, а тим часом помиляється. Єсть сторони життя, ціла сфера почувань і думок, які остаються при мені".

"Щось каламутне осідало на серце. Воно починалося вдома, а кінчалося тут, в безбарвній міській нудоті, як довгий іржавий ланцюг. Вдома був спокій, день біг за днем. Як в калюжі весь город, так в окремому дні він бачив ціле своє життя. Вранці, ще лежачи в ліжку, він слухав жінчині сни, прозаїчні, скучні, як дійсність, пив чай нашвидку за столом, заслідженим кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилася після вечері, і біг в школу на службу. [...]

[...]

На скелях стояла жінка з блідим обличчям в золотій рамі волосся. Вона простягнула руку на море, а полин гаптував на її чорній одежі срібні малюнки. В другій руці палали маки.

Марта чула в серці лід. Отся людина, яку вважала найближчою в світі, сьогодні одійшла од неї далеко, і кілька кроків між їх ліжками в спальні розтяглися тепер в холодні, безконечні простори. їй хотілось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але їй не вдавалось".

Я виїжджаю до Петербурга. Там планується мій відпочинок від усіх чернігівських бід і радощів. Можливо, я трохи тікаю від недоступного тебе мені й надмірної відповідальності за вчинки, до яких змушена дивною силою. Вчинки, які жоден не назве праведними, навіть якщо йдеться про істинну любов. Навіть якщо.

Я виїжджаю, а ти починаєш активно працювати й несамовито хворіти. Вдень і вночі — в ліжку. Питаєш: нащо людині серце, якщо лишень заважає жити? Ти питаєш, але роботи не кидаєш. Із горя пишеш оповідання "Що записано в книгу життя". Ним вважаєш, що согрішив, тому закидаєш написане оповідання в шухляду. Берешся за інші речі: недописаний фрагмент "Мене гнітить", новелу "Сон". Думаєш, що єдині механізми твого життя — я й твоя літературна праця.

Ти думаєш про таке й пишеш фрагмент "Мене гнітить" і новелу "Сон".

Цікаво, чи ставлення твоїх героїв до дружини — це твоє ставлення?

Цікаво, якби я була поряд завше, ти теж прагнув би самоти?

Так, цікаво.

Я виїжджаю на відпочинок, а ти працюєш, нервуючи, дратуючись. Ти назичив мені добротного відпочинку й здоров'я, хоча по-справжньому, за інших умов, ніколи б не наважився відпустити від себе.

Зрештою, коли я повертаюся, нічого не міняється: тебе непокоїть наше невлаштоване особисте життя, але тільки непокоїть.

В іншому: професор Празького університету на кафедрі слов'янських літератур присвячує твоїй творчості лекцію, зацікавившись книжкою в чеському перекладі, через це й готується до друку переклад чеською мовою другого тому оповідань; ти впродовж усієї зими займаєшся вичиткою російськомовного рукопису твоїх творів і коректурою; французька фірма "La Renaissance du livre" звертається з пропозицією видати твої оповідання у французькому перекладі, цьому намагається сприяти Михайло Рудницький, що, виїхавши до Парижа, переклав французькою новелу "Невідомий". (На жаль, видання так і не буде здійснене.)

Я давно повернулася, і ти не мав би почуватися кепсько. Проте саме так почуваєшся. Ти почуваєшся захарчованою коровою, що цілу зиму мала тільки солому зі стріхи, а на весну зведена на ноги дрючками, бо встати сама не годна.

60

Літо одинадцятого року розпочинаєш родинною подорожжю до Криму. Подорож примусова: легенева хвороба наймолодшої дитини (ти перетерпів справжній страх за життя сина Ромчика, думав, що не одужає) вимагає потужної реабілітації.

Із Києва, де привертаєш увагу малечі до Аскольдо-вої могили, Історичного музею, панорами на Володи-мирській гірці, будинку архітектора Городецького з химерами й морськими страховищами на Банковій вулиці, рушаєте потягом найнижчого класу (хіба для хворого-тебе кращі умови — купе другого, де можна хоч якось відпочити), бо грошей обмаль, до Харкова.

Зранку вигадуєш для дітей різноманітні розваги, щоб поїздка не видавалася їм затяжною. Насамперед працюєш штатним казкарем-фантастом: фантазуєш для них на різні побутові дрібниці, вигадуєш сюжети майбутнього життя — про будинки зі скла і заліза, які світитимуться, мов грецькі амфори, нагріті сонцем, а кожна їхня кімната буде оформлена у своїй кольоровій гамі — від жовтогарячого до аквамаринового. Ти захоплено розповідаєш, а малі легко уявляють свого татка, який живе в жовтогарячому будинку, тому такий теплий, привітний і радісний.

У промисловому місті на річці Лопань ви зупиняєтесь у знайомої твоїй сім'ї панни, яка завідує натуралістичною крамницею. їздите конкою по вулиці Сумській, обідаєте на вокзалі, у його великій залі з орнаментами на стінах і стелі у венеціанському стилі.

Дорогою до Севастополя фіксуєш перші враження дітей від Криму: Сиваш із соляним розчином, чорні страшні тунелі. Після глухого, церковно оздобленого Чернігова вони потрапляють у барвистий південний світ. І, звісно, все це їх вражає.

їм до вподоби навіть ліжко, у якому сплять покотом, у поганенькому готелі курортного Севастополя, де займаєте один — убогий — номер. Щомиті в його вікно вриваються солоне (незвичне) повітря, звуки великого морського порту й світло ліхтариків із суден.

Йдете на Графську пристань.

Наймаєте човен, і вас везуть до Інкермана.

Навідуєте урочище поблизу Севастополя, біля гирла річки Чорної, із залишками печерного міста й фортеці.

Блукаєте катакомбами, жахаючись людських черепів, завбачивши їх у печерах.

Пригнічене враження справляє церква, вирубана в скелі. Усередині — таємниче освітлення від свічок, знов людські черепи і кістки, престол покриває чорна оксамитова тканина. Розвіюють химерність побаченого хіба бородаті монахи, до яких звертаєтесь за наїдками: стільниковий мед, житній хліб і молоко.

Заглядаєте до акваріума, де розповідаєш про життя бачених тобою на Капрі риб — крилатих, риб-чортів, червоних.

Такі ваші відпочинкові будні й свята з насиченою туристичною програмою і твоїм нічним смутком у плетеному кріслі на балконі.

До Ялти рушаєте пароплавом, звідки, вмістившись до парокінного фаетону з білим парусовим наметом місцевого татарина, — шляхом на Сімеїз, кінцевий пункт подорожі. Дітей неабияк розважають побачені дорогою мальпости — запряжені кіньми лінійки, кондуктори яких гудуть у ріжок, повідомляючи подорожніх про від'їзд.

Поки твої домашні мирно спостерігають довкола, ти виймаєш із кишені записну книжку і потроху щось занотовуєш. (Можливо, з цієї поїздки маєш намір привезти тему для оповідання.)

У Старому Сімеїзі зупиняєтеся на ніч у готелі "Ельві-ра". Це безсоромно недозволена для вас розкіш. Розумієш, що з житлом у містечку надзвичайно скрутно: дачі переповнені, все дорого й до того ж незручно. Тобі ледве вдається знайти пристойний (для твого гаманця) варіант: улаштовуєтесь у татарина Мустафи — в одній із чотирьох будівель, розміщених на невеличкому клаптику землі. Ця хатка затиснута з одного боку кам'яними сходами, що спускаються до фонтану, а з другого — вузькою кривою вуличкою, звідки починається базар і на якій розташовані привабливі для відпочивальників кав'ярня, булочна, різні крамнички.

Розміщуєтесь у кімнаті на другому поверсі, що виходить на верхній ґанок із видом на старий парк, що спускається до моря: вузьке залізне ліжко, маленький стіл, два стільці, на долівці — великий матрац. Тобі до болю образливо, коли зіставляєш кинуті на такий відпочинок фінанси з нечуваними пишнотами капрійського готелю "Рояль", де витрачав менше, а отримував надмір — комфорту, достатку, благоустрою.

Компенсує дезорганізований побут хіба людське ставлення: Мустафа час від часу потішає байками з життя кримських татар, а його старша дочка догоджає ранковим смакам твоєї родини, приносячи гарячий чай і свіже молоко. До того ж радує й незвичність обстановки: прокидаєтесь від голосного крику муедзина, що з мінарету скрипучим голосом щоранку закликає усіх правовірних до молитви.

Перші дні виявляєш надмірний ентузіазм у пошуку повчальних розваг для дітей. Здійснюєте пішу екскурсію Алупкою: активно роздивляєтесь архітектурні готичні особливості палацу Воронцова — з вежами й монументальними кам'яними брамами.

Ви неквапно прогулюєтеся гомінкими вулицями Алупки, просякнутими стійким цитриновим ароматом, що проходить повз місцеву школу, майстерню мідника й татарську мечеть. Ти купуєш дітям палички з кизилового дерева. Даруєш їм безцінну батьківську опіку. Хоча, не встигаючи давати відповіді на їхні питання про нове й цікаве, швидко втомлюєшся від цієї кількагодинної ролі батька.

Коли врешті-решт дитяча присутність стає для тебе справжнім тягарем (малеча страшно набридає), ти піддаєшся спокусі побути на самоті. Тоді ти одягаєш білий з шерстяної фланелі костюм, справлений на Капрі. Твоє засмагле обличчя (з сумними очима) відтінюють сніжно-білий комірчик і біла італійська панама з шовковою строкатою биндочкою.

Із палицею (зі срібним оздобленням) у руці ти вибираєшся з татарської халупи до кав'ярні, де п'єш чорну паруючу каву з маленької філіжанки, сидячи просто на долівці й підібгавши за східним звичаєм під себе ноги.

Ти запалюєш довгу татарську люльку з чубуком, оздобленим кольоровими китицями з сап'яну, і думаєш про те, як шкода, що мене немає поряд. Ще мить — і ти відчуваєш, як цілував мене при нашій останній зустрічі і як би цілував, коли нині мав мене поряд.

61

Спочатку одягаю твою улюблену сукню. І якийсь час чекаю на твій нереальний прихід.

Я видумую для себе тебе в цю мить.

Ти приходиш розпашілий і щасливий. Щасливий від того, що бачишся зі мною по-справжньому. Моє тіло, мене всю. Тому й розпашілий.

Ти кажеш, що хочеш мене як жінку. Як жінку ти хочеш мене повсякчас. І я вірю тобі. Бо хочу як чоловіка.

Тебе радує мій вигляд — соковита, запашна. Проте з усім іншим ти не поспішаєш: я безумно подобаюся тобі в цій легкій (майже прозорій) сукні. Торкаєш і пестиш. Цілуєш.

Ти торкаєш і пестиш настільки спокійно, цілуєш так спроквола й подовгу — у мене німіють кінчики пальців на руках.

Я знаю, що це моя мара — твій нереальний нині прихід, тому доторками й пестощами, цілунками насолоджуюся досхочу, навіть коли й оніміння.

У якийсь момент ти просиш мене станцювати.