Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Повільно і тепло зробити кілька рухів — танець тільки такий.

Я роблю — м'які й пряні.

Я роблю — розтягнуті в часі для тебе.

Я роблю...

Потроху (врешті-решт) стягуєш мою люблену (подаровану) тобою сукню.

Стягуючи, ти мовчиш.

А я виглядаю неприродно дикою, чомусь мені страшно — мої руки заважають тобі в процесі.

Цілуєш ці руки, що промовляють за мене про сором щоразу, коли торкаєш мене.

І от оголена перед тобою.

Ти безсоромно розглядаєш мене — обличчя, шию, груди, живіт. Шаріюся.

(Хоча, хіба це в нас уперше?)

А потім кудись діваю свою ніяковість і наближаюся до тебе впритул.

Цілую у вушко, цілую далі.

Аж настільки мені необхідний — показую.

Наше ліжко з хрусткими простирадлами чекає на безтурботне кохання.

І ми кохаємось.

Кохаємося доти, доки в мене вистачає сил вимарювати твій нереальний прихід.

Я розплющую очі, щоб не здуріти вкінець.

62

"Кипів холодний Черемош.

З гори у долину летів потік і тряс по каміннях сивою бородою.

Кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною і світивсь попід скелі недобрим зеленим вогнем.

Гори вікуютьу такій тиші, що чують навіть дихання худоби.

Чорні смереки спускають сум свій в Черемош, а він несе його долом й оповідає.

Вітри чешуть кучері гірських смерек, а сонце мастить їх. Вони (смереки) вигідно поклали свої тіні на зеленій отаві.

А коли сонце зійде і засміються царинки поміж похмурих смерек...

Всі голоси, весь шум лісу спадає в долину й шумить потоками, а по горах, в лісах лишається тиша, скуплена, строга й дзвінка, як струна".

Прокидаєшся сполоханий і знеможений від думки про те, що побачене уві сні тобі ще доведеться писати, писати з натури.

Розуміючи, що далі заснути не вдасться, виходиш тихо, щоб не розбудити поснулі дитячі тільця й дружину, на ґанок, де запалюєш першу (й останню) на сьогодні папіроску.

Так, заборонено, але стримати себе від такого міцного подразника й водночас снодійного ти не можеш. Повільно-повільно вбираєш у себе їдкий сизуватий дим. Запах від папіроски швидко розсіюється у вологому південному повітрі.

Дивишся ще в глуху нічну далечінь: море й окремі плямки пароплавів у далині, які світяться. Думаєш, що мав би бачити саме це — море й плямки пароплавів, однак ти вже в іншому вимірі, який нагадує про себе чи не щоночі зоровими, слуховими й дотиковими образами — такими, як сьогодні.

Іще кілька затяжок — і немає кримського містечка з екзотичною публікою, нестерпним гамором удень.

Замість цього моря, південного берега — синє дихання чорних лісів. Замість плямок пароплавів — живий вогонь, ватра на полонині.

Здається, ти прагнеш саме цього. Безумно прагнеш.

Ти робиш останню затяжку, яку можна витиснути з папіроски. Кашель, кров горлом, і втрачаєш свідомість.

"Чоловік розклав у лісі вночі ватру. Прийшов до нього лісовик — волохатий чоловік, голий, сів на пеньок та й питає:

— Ти видів її?

— Кого? — Я — нявку. — Ага, ні, не видів. — Ага! Вона побігла туди. — Скочив і побіг. Почувся крик, а за кілька хвилин приносить лісовик мертву нявку, сів коло ватри, одрізав руку, пече і їсть. —Вона хотіла тебе вчепитись, а я врятував. — Як запіяв когут, лісовик взяв на плечі тіло і пішов".

Із Сімеїза пароплавом рушаєш до Одеси. Ти серйозно налаштований потрапити на Гуцульщину, тому пробуєш не реагувати на всі дратівливі моменти: переповненість транспорту, надмір пасажирів із Севастополя та Євпаторії, що ночують на палубі, погане харчування.

Ще першої поїздки до Прикарпаття ти зацікавився вівчарським плем'ям гуцулів-номанів, які жили в гірській місцевості і зберегли первісний побут, звичаї та вірування. Твоє прагнення написати великий роман на матеріалі їхнього життя стає нав'язливою ідеєю. Для її реалізації ти готовий перебувати в активному пошуку й не звертати уваги на незручності.

Лишаєшся спокійним навіть тоді, коли пароплав запізнюється на три години і ти не встигаєш до консула оформити документи для виїзду за кордон. їдеш на власний страх і ризик, без візування паспорта. їдеш абияк: поганою дорогою, що була розмита дощами, до Криворівні добираєшся дарабою по Черемошу, на якому позносило всі кладки й мости.

Приїзд як випробування, не інакше. Врешті-решт, прибуваєш. Гнатюк розміщує тебе в місцевого дяка, старого гуцула Мосейчука. Від цього ґазди почуєш чимало перспективних для прози речей, побачиш безліч добротних для письменницького осмислення людських і природних ландшафтів.

Маєш не так багато часу, тому освоєння карпатської глушини розпочинаєш без перепочинків, замінюючи одразу свій елегантний білий костюм із твердим комір-чиком та краваткою на зручний, функціональний одяг і вирушаючи в кількаденний прихід дяка Мосейчука, що за сорок верстов, у місцях, де навіть немає доріг. За цим здійснюєш прогулянку з місцевим учителем Гарматієм до Голов, на Скупову.

Попри побутові труднощі (звісно, до такого гірського й лісового життя ти не звик — ночівля під ватрою, поїдання бануша), задоволений із подорожі: устигаєш поповнювати свою записну книжку почутим і побаченим, інше фіксуєш у пам'яті. Інше — це те, як у Головах ідеш на "посідження", тобто забави при мерці. У день вашого прибуття трапилася грушка при померлій старій Маротчинці.

До хати добираєшся з Гарматієм надвечір (теплий, парний, погожий) гірською стежкою, корчами. У лісі на царинках пахне сіном, а в хаті з померлою — засвіченими восковими свічками. Стоїш осторонь і приглядаєшся до людей, яких набігло, і мерця. Спочатку нарід заговорює молитвами, потім відусюди чути сміх, жарти, крики й відлуння цілунків молоді, а покійниця лежить зі скорбно зімкнутими вустами.

Чуєш звук трембіт, і за якийсь час ти питаєш одного з присутніх, чого вони грають. Він говорить, що це спосіб сповістити інших про смерть, яка відбулася (сталась). (Чи не мучитимуть тебе по ночах привиди і духи?) Він говорить, а ти вже уявляєш ту смерть, до якої рівняєшся.

"Сумно повістувала трембіта горам про смерть.

Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з летовищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.

[...]

Трембіти плакали за вікном. /"...7

Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.

Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері.

[...]

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти".

А на ранок смерть щезає і ще дарує на дрібку необхідного тобі життя. Із фотографічним апаратом рушаєте на Скупову, до стаї старого ватага Івана Януше-вського на бриндзю. З коня не злазиш: попри ризиковану дорогу, на ньому почуваєшся безпечніше.

На самій горі — страшенно гострий вітер, тому, пустивши коні в траву, розкладаєте за горбком під чувою ватру. Вас дражнить музика свиставок—високих тонких смерекових тичок із прикріпленими до них латами, що при подуві вітру видають специфічні тонації.

Гарматій пояснює, що в свиставках співають закляті покутуючі душі, з котрих деякі вже лежали у прогни-лих кіпцях, поміж викопаних і відрубаних коликів, призначені до звільнення від закляття з дальших мук через вогонь.

Він каже, що коли в гуцулів ховають людину без сповіді чи нехрещену дитину, то по кутках могили ставлять чотири кілочки, вірячи, що душа її покутує, блукаючи лісом; єдиний шлях звільнення від цих блукань — через вогонь або свячену воду.

Слухаєш і забуваєш про все, що розламує тебе зсередини і часто лишає рівноваги, задивляючись на сиві (вдалині) вершки — Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Крента, Магура, Піп-Іван, Говерля, Кострич, Стовпні Голівські, Лудова, долину Черемошу й ізвори Бистриця, Дземброні, Явірника і Лудівця...

"Чому ти сі бай не жениш, Високий Бескиде! Бо зелена полонинка За мене не піде".

А від стаї Янушевського аж до Крем'яниці вас супроводжує голос трембіти: грає старий ватаг. Йдете горі попід Дронєкову Круглу, а вертаєте через полонину

Панькевича у вихід коло Шкинди Івана на Крем'яницю попри Зеленського Михайла і Федя Карабчука (їх знає Гарматій).

Ти маєш химерні відчуття призупиненого часу й неіснування всього іншого, що поза цією стороною. І, зрештою, ти не проти: безумний спокій, безумна його велич із дивовижними людьми, що йдуть "в верхи", "горі", "в Стовпні", "в полонину", "на бриндзю", "до маржини", дихаючи (живучи) ними.

Опісля Скупової ти задумуєш зробити серйозну кругову подорож до Буркута: Криворівня, Жаб'я, Бистрець, Зелене, Буркут, Гринява, Довгополе, Устеріки, Ясеново, Криворівня. Ти плануєш і сплав дарабою від Криворівні до Вижниці. Тобою проробляються всі потрібні для подібного мандрування заходи, але на перешкоді намірові стають дощі — затяжні, тугі й безжальні.

Твій смуток через такі примхи природи замінює потяг до спостережень: ти приглядаєшся до повені, що робить із малого Черемошу величезну річку, яка летить буревієм у долину, несучи за собою все, що встигла схопити. Хмари, обтяжені якоюсь небесною ваготою, низькі, чіпляються за гори й лопаються. А соснові ліси, здається, що димлять, ховаючи під собою киплячі гірські потоки.

Ти: ось хмара закутала вершини, ось уже щезла ціла гора, нарешті вся долина, як горщик до країв, наповнюється хмарою.

Уявляєш, немов уся Криворівня піднялася в небо і пливе серед хмар як аероплан. Свою уяву супроводжуєш курінням, від якого тобі складно по-справжньому відмовитися. Ти куриш папіросу за папіросою, підкурюючи нову від попередньої.

(Ти прекрасно знаєш, як твою любов до куріння сприймаємо я і твоя хвороба. Проте нічого не годен зробити. Ти не годен відмовитися навіть тоді, коли Гнатюк, бажаючи перервати хоча б на трохи цей безперервний процес, просить, щоби ти віддав свою пушку з папіроса-ми, мовляв, він видаватиме помірковано. Ти радо згоджуєшся, віддаєш пушку, дістаючи водночас із кишені нову, повну, і закурюючи знову.)

Негода триває кілька днів — повінню хату Мосейчука відтинає від лівого центрального боку Криворівні, так, що немає змоги отримувати ані пошту, ані продукти.