Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Дратує неможливість сповістити мене про цю лікарняну прикрість. Думаєш над тим, як мучуся через невідомість. І я направду мучуся, але з інших причин, бо твоя хвороба (плеврит) відома від початку.

Я одягаю білу блузку (твій подарунок), яку з Києва надсилаєш пакунком, перевізши у кишені через кордон, чіпляю брошку зі смарагдом (іменний подарунок від тебе) й мучуся чеканням на твоє одужання.

Я катую себе повільним прокручуванням безсюжетних фрагментів ще не написаного твого останнього твору, думаючи над тим, чи герой — це ти, а героїня — я — така, що навіки?

"Тепер ми знову над морем, і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть.

Бо я хочу глянути в них.

Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум'янець, але очі уперто на морі.

Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.

І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:

— Чого ти хочеш?

— Кохаю... — запевняють мої.

її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.

Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м'який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках — як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував.

І коли ненароком неначе розкриває на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них:

— Ти моя.

Вона ще не знає "чия", вагається трохи.

Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.

— Ти моя.

Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:

— Твоя.

— Навіки?

— Навіки.

Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі—ледве десять кроків між нами, — одно сонце нас в'яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом".

Мені страшно доходити фіналу.

Знімаю брошку, знімаю білу блузку і лягаю в ліжко терміново засинати, щоб все-таки лишитися з думкою про навіки.

71

Гори. Гуцульщина у червні дванадцятого року.

(Гуцульщина після урбаністичних ексцесів із Моги-лянським, що супроводжує тебе й твого сина. Його водиш по львівських крамницях, опікуєшся гардеробом, до якого той злочинно байдужий. Ти вибираєш Могилянському вбрання і краватки, прилучаючи до європейського стилю життя, до якого сам так давно встиг звикнути. Не зрозуміло, чи вдається остаточно прилучити, проте він ніби не проти.)

У Карпатах сердечних припадків не маєш, тільки часом трохи задихаєшся. Ти працюєш (пишеш: годованці — ті, що годують).

Часті скупі нотатки, нерозбірливо.

"Стор. 42.

Жінки не годують дітей, щоб не зопсувати краси.

Щоб я стала як скибка!"

У письмі — напружений і зосереджений.

"Стор. 43.

Іванишне зілля не вільно рвати до Петра на свята, бо на тому // Стор. 44.

світі буде душа бачити, як чюрить кров з квіток". Цікавлять сцени вільної любові. "Стор. 45.

Гуцул взяв любаску додому, і вона жиє в одному домі з жінкою. Гуцул лягає спати разом з любаскою, а жінка окремо. Буває, що гуцул каже жінці стелити постіль йому і любасці".

Слухаєш люд, фіксуєш.

"Стор. 53.

Коли вмираючий одягається на смерть, то просить дзеркала, щоб подивитися, ци добре зібраний".

Родова помста — ще один сюжет, до якого виказуєш надмірний інтерес.

"Стор. 63.

Роди б'ються і ворогують, і це тягнеться роками. Гуцул ніколи не забуває ні доброго, ні злого. А пізьму носить у серці до смерті". Із цього розумію — задумуєш новий твір із гуцульського життя. ("Годованці"?) "Стор. 89.

Баба 50 літ взяла собі годованця-любаса, оженила, вибрала жінку і лягає на лаві спати головою до голо— // Стор. 90.

ви, щоб чути, чи вони чого не роблять.

Ой кує зозулиця,

Кує-виволає,

Tomo в мене не парубок,

Що любки не має.

То в мене не парубок,

Tomo в мене не жінка,

Tomo в мене називавсь Кобиня гомінка

Твір гірчить на відвертість. "Стор. 92.

Кого люблю, тому дам запусто: я не сука — своє тіло продавати".

А між записами — радість від гедоністичного прийняття життя гуцулами. (Може, й тому — сцени вільної гуцульської любові?) Сьомого липня на храмовому святі тамтешньої церкви, зайшовши на кладовище, де всі могилки вкриті яскравими (барвистими) вбраннями гуцулів та гуцулок, задивляєшся на мізерні хрести, які й позначають нікчемність кінця людини — смерті, що уриває красу життя. Це мертвий лев Екклезіаста — шепочеш, перебираючись поглядом в інший від кладовища бік, де в розпалі гомінкий ярмарок зі співами й святковими пострілами.

Проте останній задум лишився лише так — скупі нотатки, нерозбірливо.

72

Те, яка я не набожна, тобі й без усього відомо, що нема сенсу на такому зупинятися. Навіть самій собі — укотре зізнаватися.

Так, я не набожна, в мене все інакше. Та Він у мене є, просто не такий, як в інших, що оббивають пороги, приміром, Троїцького монастиря, чи якогось іншого духовного закладу в пошуку життєвих орієнтирів і чудесної допомоги. (Здається, ми про це вже колись говорили.)

Він у мене є.

Я вклоняюся Йому в своїх інших світах, де не менш боляче, ніж у світі, у якому маю сподівання на тебе (у сенсі — в тобі, з тобою).

Я говорю із ним і, можливо, обережно молю. (Молюсь? За тебе. Для тебе.)

Говорю, коли зростає передчуття невідворотного: у горах дощі й холод, ти наражаєшся на інфлюенцу, бронхіт, що викликає ускладнення на серці й грип шлунка.

Передчуваю саме таке невідворотне і стиха говорю до Нього.

Розмова затишна, розмова така, якою має бути, коли говорити з Ним.

Мені легко, попри відчуття невідворотного й неприємних візій.

У візіях ти, ущент розбитий болем, виїжджаєш додому, хоча ще дорогою до Львова думаєш над тим, чи не лягти до лікарні. Не лягаєш. Скошений, ледве доїхавши до Києва. Дружина з дітьми зустрічає львівський потяг. Тебе веде попідруки Юрко. Ти — худий (прозорий), з загостреним носом, пожовклими руками. Задихаєшся по кожному кроці. Дружина, неприступна ззовні й обомліла зсередини, обережно всаджує тебе до зручної коляски парокінного візника. До четвертої години, коли рушить пароплав, ти перепочиваєш у номері Михайлівського монастиря: у вузенькій вбогій кімнаті нерухомо лежить твоє тіло — стомлене і бліде.

Якби не розмова із Ним, то подібні візії мене б добили: я не така сильна, як Віра, я взагалі не така. (Обомліла, обомліла.)

Можливо, це був би крик. Можливо, це був би регіт. Можливо, це був би плач. Можливо...

Але ми говоримо, і все у моєму стані до ладу. Ми — я і Він.

Не знаю, який у Нього голос, хоча голос звучить: Він не лишає мене без відповідей.

Я питаю: що можна зробити, аби без фатального, аби без місяців очікування, доки ти лежиш, не піднімаючись?

Його відповідь (до мене).

Я питаю: що можу зробити, аби твоє життя — не суцільне страждання, не мука повільного вмирання?

Його відповідь (мені). Я питаю: що? Відповідь.

Із заплющеними очима посеред кімнати чи в ліжку.

Я дозволяю собі якісь такі речі, коли розмовляю з Ним. Дозволяю, бо є розуміння того, що Він не потребує в іншому, крім слова, яке до Нього по-справжньому.

Він дає мені відповіді, однак їх однобічна категоричність притлумляє мій пал у прагненні прихистити тебе від невідворотного, але при цьому кажу, що ладна багато чим жертвувати.

Він знає, про що я, але ніяких жертв (не хоче чути про жертви).

І я покірно згоджуюсь, я слухняно вмовкаю, здогадуючись, що Він скаже мені наостанок.

Саме це (наостанок) Він щоразу говорить мені. Любити.

Я смиренно дякую і прощаюсь, ледь ворушачи тремтячими губами: любити тебе, мій безумцю. (Й без усього) Він у мене є.

73

Два дні — погано. (І тобі, і мені.)

Безсоння, астма, водянка (набряклі ноги), фізичні болі — у тебе. У мене — тривалі сновидіння, що вимучують. Це сновидіння про твої безсоння, водянку (набряклі ноги), астму й фізичні болі. Це сновидіння про мою неспроможність допомогти.

Не бачимось. (Не можемо. Не дають: і тобі, і мені.)

Понеділок, вівторок, середа...

Тиждень укотре без зустрічей.

Тиждень беззмістовного чекання і марень.

Почуваєшся кепсько (здоров'я, якого не лишилося).

Почуваюся гірко (метафізика, що вбиває).

Цей понеділок, наступний понеділок, ще якийсь понеділок...

Кілька тижнів почуваєшся так, що ліпше не виходити з дому.

Я дурію наодинці, не турбуючи тебе занепокоєннями. (Однак: лишень на трохи, лишень одним дотиком — тебе б.)

Але даєш надію на побачитись, хоча б мінімально відчути. І я розпалююся до неможливості.

Звісно, після всього знову стабільно довго хворітимеш, проте більше відмовляти (і ти, і я) несила.

Короткий вересневий променад.

Вісімнадцята.

Короткий і чи не останній цілунок. Вісімнадцята нуль одна.

Кажеш: дитинко, а я міцно стискаю залишки твого тепла, що мені. Нескінченно стискаю. Дев'ятнадцята.

Поки не наважуєшся говорити, що після консультацій чернігівського професора Константиновича заплановані Київ на кілька місяців і лікарі в університетській клініці, які обіцятимуть поставити на ноги, привести до ладу. (Усе зрозуміло й без офіційних повідомлень: це будуть три місяці з кінця жовтня до тринадцятого січня; це будуть професор Образцов, його асистент Стражеско й ординатор Рафієв.)

Поки не насмілюєшся зізнатись, що жахаєшся того, як хвороба нас розлучила: нічого не знаєш про мене, не знатимеш.

Поки.

Дев'ятнадцята нуль одна.

Чи усвідомлюю, як слід на цьому променаді (з останнім цілунком і взагалі) поводитися з тобою? Як?!

Чи усвідомлюю вже, що далі? Що?!

Прокручую мільйони разів: що ще, окрім міцного й нескінченного стискання, я можу? Так, що...

Ти не наважуєшся говорити про ті речі, якими, думаєш, зробиш мені боляче, тому просиш найближчим часом виїхати на відпочинок, наприклад, до Петербурга, а наразі — усміхатися, усміхатися до тебе, бо ж саме я — твоя радість.

І я обіцяю найближчим часом виїхати на відпочинок, наприклад, до Петербурга, а наразі — усміхаюся, забуваючи про весь життєвий безум — твій і мій.

Я усміхаюся, усміхаюся, усміхаюся...

74

Ти — у київській університетській лікарні після консиліуму з трьох відомих медиків. (Я — у Петербурзі.)

Лікарі доходять висновку: у тебе — складна вада серця, міокардит з гострим загальним порушенням кровообігу і застійними явищами в легенях та в печінці, диспепсія і досить значна набряклість.

(Я — у Петербурзі. Чую тебе, тому їду.)

Загальна незручна палата (інші хворі, чужі проблеми, обмежений простір).