Прозові твори - Федькович Юрій

XII

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу - так лежу, що ледве й тямлюся.

Прийшов піп:

- Плати за похорон.

- Погодіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!

- Ні, таки плати зараз!

- Що ж я вам дам, добродію,- хіба душу?

- Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...

- Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного та кілька щіточок - хіба то беріть; більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні…

- Сюда з ним! - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.

Аж тут уходить і війт з десятником.

- А ти,- каже,- набрав у жида на сажні - чом не робиш?

- Коби я годен,- кажу,- я би робив, а так самі видите, що не годен.

- То дай заліг,- каже війт,- або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

- Жидівське,- кажу,- не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю - а я жидові відроблю, ще й камату му заплачу.

Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав: в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.

Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.

- Добрий вечір, брате!

- Добре здоровля. Прошу, сідай.

- Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

- Забрали,- кажу.

- Шкода, що і шкіру з тебе не здерли! - упік Яків.

- Від тебе, брате Нестерюку,- кажу я,- мені і таке слово миле. Ми в оден раз товаришували.

- В оден раз! - повторив Нестерюк гірко,- а тепер?

- Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

- Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі!). Ти дурень! - ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав.

А другої днини приносить мені жид письмо.

- На тобі, пак,- каже,- Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

- Як-то закутало? - питаю я.

- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак, сьогодня вже за тебе латри в лісі рубає.

XIII

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий -такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже і не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.

Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:

- А що дієш, брате?

- А що ж би-м,- кажу,- діяв?.. Лежу.

- А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?

- Чутиму.

- Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.

- Як оце? - питаю я.

- Отак,- каже Яків.- Ти хворий - хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати, орати, сіяти.

- А твоє ж господарство?

- За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе?

Я хотів щось казати, але він не дав.

- Ти дурень! - каже та й пішов свищучи у двері.

XIV

Іде дощ - доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, і співає, як той соловій у гаю. Мені весело.

Аж тут прибігає гайдук з бецирку.

- Іди,- каже,- пан староста тебе потребує.

Приходжу до старости.

- А що там,- каже,- небоже, подужав?

- Подужав трохи,- кажу.

- А дома як?

- От як,- кажу.- Сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають - пропало все: і грунт, і господарство.

- А як ти слабував, хто тебе кутав?

- Яків Нестерюк,- кажу.

- Годний хлопець,- каже староста.- А знаєш, чого я тебе кликав?

- Пан світлий скажуть!

- Прийшов тобі абшит.

- Мені абшит? - кажу я, а тут з радіщ аж нестямився! - Як то може бути, пане?

- Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.

- Котрий то жандар? - питаю я.

- А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.

- Пане мій годний! - кажу я та й упав старості в ноги.- Пане мій добрий! Дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!

- Годі вже, годі,- каже староста.- А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз і людьми стати!