Прозові твори - Федькович Юрій

Гуцульськая славо,

Яка ж ти кривава!

Повість

I

Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.

А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! - лиш очі світя!

- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?

Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів’ялому тому личку.

Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.

II

Служу рік, служу другий - ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться - і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся.

А у касарні - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б’є, декого знов другі б’ють. А я собі - от як то я: все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:

- Це,- кажуть,- чоловік кам’яний; би так не зуміг жити на світі!

- А що ж,- кажу,- пан капрал: ми не можемо бути всі однакі.- Та й знов мовчу.

Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня.

- А нема тут,- каже,- Шовканюка Йвана?

Мене неначе серпом - чирк.

- Я осьде! - кажу.

- Завтра до рапорту: тобі лист прийшов.

- Нічо,- кажу.

А камрати так зараз і в жарти:

- Еге,- кажуть,- з грішми! Шовканюк завтра платить.

«Добре вам жартувати,- думаю я собі,- да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити»,- а мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.

III

Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.

- Як зовешся?! - гримнув.

- Так і так,- кажу.

- На! - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.

Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.

- Ану,- кажу,- фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!

- Чому ні,- каже,- прочитаю.

Та і став читати. А я слухаю.

- «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!

- Далі,- прошу,- далі…

«Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий: ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.

Коли зможеш - приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли в найми, а Василька взяли у двір до волів.

Волики продав, ніщо було робити - за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя - коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.

Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.

А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!

А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене, твого рідного брата Онуфрія».

IV

На другий день пишуся знов до рапорту.

- Cо chcesz? 5 - крикнув капітан, а очі ходя в него, знай у тої гадини пожаристої.

- Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...

Господи, як утне мене в лице,- кров тільки почуріла по білому кабатові.

- Я вам,- каже,- урльоп дам, ви сякі-такі сини! До гарешту з ним!

Завели мене в гарешт - мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.

- Ти достанеш буки,- каже капрал відо дня.

- Нічо,- кажу.

І обгорнули мене думки та гадки.

«Піду,- гадаю собі,- та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б’ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»

V

На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий - капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.

- А що,- питається мене капітан,- чи будеш ще на урльоп проситись?

- Ні вже,- кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті,- піду та втоплюся».

Приходить капітан до словаків:

- А що,- каже,- прийшло, аби вас пустити додому.

Вони так зраділи, господи!

- Шкода мені вас,- жалує капітан: - ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам