Прозові твори - Федькович Юрій

- Це мій син,- кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.- Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.

От і пустили.

Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.

Я сів кінці стола да плачу і собі. «Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?»

Отак я думаю да плачу-плачу,- аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.

- А що, брате Йване, злагодили тебе? - поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.- Злагодили тебе!

- Злагодили,- кажу.

Він сів коло мене та й заплакав - страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:

- Братику,- каже,- нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?

- Братчику,- кажу,- побратиме: батечко мій старий - з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..

- Богдай я такого слова від тебе був не почув! - сказав він гірко.

- Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.

- Твому вороному не буде в мене кривди,- каже Сидір.

- Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити - звичайно.

- Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...

Другої днини попрощався - пішов.

Служу в війську рік, служу другий,- добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!

Аж тут приходить мені лист з дому: «Приходи, сину, домів,- пишуть батько,- якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...».

Я зараз побіг до нашого ритмайстра.

- Пане,- кажу,- татку, змилуйтеся! - та й показую єму лист.

А він так:

- Не журіться,- каже,- капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...

Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.

До села прийшов я - вже вечоріло. Входжу в хату - нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче - се мій батечко старенький.

- Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?

- О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.

- А неня де? - питаю.

- Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.

Засвітив. Дивлюсь - батечка мого вже й не пізнав, такі-то вони стали.

- Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?

- Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

- А Мітрана?

Батечко тільки заридали.

- Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..

Я затетерів.

- Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!

- Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого - та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю - а він стоїть коло стола та кріс набиває.

- Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня!?

Він став як укопаний,- ні пари з уст.

- Боронися, товаришу, бо гинеш!! - крикнув я тогді, а сам пустився на него з ножем.

Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку що тільки сили мав.

- Стій,- каже,- побратиме! Ще слово-дві позволь мені сказати!

- Говори,- кажу,- да не барися,- я не маю коли.

- Добре,- каже,- я зараз готовий. Ти жовняр: наробиш головництво - марне загинеш, а за кого? За одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої не варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!

Що оком кліпнути - вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, а він тільки повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.

Гуцульськая славо,

Яка ж ти кривава!..

* * *

«А відтак?» - поспитаєте, панове молодці.

Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов додому, оженивсь сеї осені, та й тільки. А що вже красну жіночку собі маю, то і не сказати: хіба пречиста одна краща!

Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: «А це ви куда, батечку? Не виходьте з хати, а то надворі холодний вітер віє,- щоб вас не підвіяв, абощо!» А де ні обернеться - вже їм і їсточки на піч: «Ану-ко, кушайте оцего, що я вам зварила,- це добреньке, ану-ко! Та-бо ви нічого таки і не вживали,- ви у нас ще з голоду загинете!» Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! А як-то там бог дасть ще й дитинку, що тогді аж буде? Боже мій милий!..

Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки - а все до мене: «А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!» А другий знов собі: «А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!» Таке-то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.

Лиш моя Мітраночка не діждала