Прозові твори - Федькович Юрій

- Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?

- Правда, що знаю.

- Ану, то читай, коли знаєш.

Став фрайтер читати, а оце був «Кобзар». Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.

- А я,- каже,- хочу вчиться читати.

- І я, і я, а я также! - стали усім казати. А Дучак

- А ви,- каже,- як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)

- А я з тобов буду учиться,- каже Павлинчук до Дучака.

- А мене таки пан лекман самі навчуть! - каже Хрестик.

- А мене також,- каже Урбанський.

- І мене, і мене, а мене ні?..

За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.

Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали.

А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного «письменного» до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки,- і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила.

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося:

- Фрайтер, сизий,- ану ще раз тої: «Ух, ух, солом’яний дух»!

А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.

Оповідання

I

Нас було двох у батька: Семен, старший, та я - двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець - ходжу й я; та гуляємо, як ті соколи межи соколами,- землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини!

Семен був парубок годний, тихий, розумний; було, й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я оце мав.

Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий,- і бога знати не хочу, не то що! Не спостигне, було, хто слово неуважне до мене заговорити - я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, щоб я з него кров не пустив.

Семен, було, мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк - як би отсе я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити - ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом, як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях - вони до його цілий день і слова говорити не будуть: ого, вже братик мій більше й не барився по ночі. Сказав там хто яке незвичайне слово в хаті - вони вийдуть з хати ще й дверми луснуть. Отак вони, було, нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали.

II

Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров та прийшов обкривавлений додому. Батечко подивились тільки на мене та й нічого.

На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:

- Нехороше ти оце робиш, Іване; печалиш батька.

- Або я сьому рад, чи що? - відфукнувсь я на свого братика.- Да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських парубків нема й нараз що бити!

Аж тут батько з хати:

- Іване, сюда!

Я зараз побіг.

- Кажіть!

- Осідлай мені коня!

Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня та й виводжу.

- Семене, а батько куди отсе їдуть?

- Не знаю,- каже брат.

III

Другої неділі батько вже дома були. Прийшли ми з церкви та й обідаєм. А батько кажуть:

- Ти, Іване, підеш завтра до Р...- наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив.

Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою мов причмелений. Неня зараз до батька:

- Чоловіче, а се що тобі бог дав на розум діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть, та не бізуєш годувати?

- Мовчи, стара! - промовили батько уважно.- Ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тілько, аби йому харч та шмаття було на завтра.

Другої днини й вирядився.

IV

На підвечір став я у Р... Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. По-через плоти понадвисала червона калина. З-поміж садів видко побої пишні. Серед села стоїть церков - нова, велика, хрести золочені.

- А куди, легіню? - питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.

- До старого Донди, коли би ласка справити,- кажу я та й став і собі.

- До Донди? - скрикнула молодичка та аж кінви випали їй з рук.- А отсе чого ви до Донди?

- У найми,- кажу.

- У найми? До такого опришка? Та нехай же вас мати божа заступає!

- Ви мене налякали, молодичко: що ж бо то він, той Донда?

- Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був!