Прозові твори - Федькович Юрій

Нічичирк.

- А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!

Цілий рапорт як раз усміхнувсь: наш капітан та про добре говорить!

Але Бая не много думав.

- Пустіть,- каже,- пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!

Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.

- А це,- каже,- як?

- Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.

- Про мене,- каже капітан, подумавши хвильку,- Шовканюк іде на урльоп.

VI

Другої днини дали мені урльопас, дали кабат дранкавий, дали мантлину стару-стару та дєряву та й пустили. А я такий уже рад!

- А де,- кажу,- мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?

- Да нема,- кажуть,- пішов у місто.

- Ох, мені лишенько! - а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

- Да не дожидай ти багацько,- каже дехто з цугу,- а то фельфебер як тебе захопить, то матимешся.

«Коли так, то хіба йти,- думаю собі,- а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.

А за містом - я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.

- Пан капрал! - кажу.- А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

- Да я умисне,- кажуть вони,- бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? Кажи правду.

- Сорок миль да ще й кілька,- кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та й кивають головою. А то студінь така, господи,- сказано - перед різдвом.

- Ходи,- кажуть,- у шинок, вип’ємо вина!

Випили ми вина - господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого,- думаю я собі,- коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо,- гадаю я собі,- коби-то вчинитися на Вижниці; ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».

- Час мені до касарні,- стали нарешті пан капрал казати; виймають п’ять левів баночку та й дають мені.

- А це нащо? - кажу я.

- На дорогу, здасться; кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю - бери, що є.

- Да я,- кажу,- зафасував два леви срібні, мені доста буде.

Вони аж розсердились.

- Коли я тобі даю, то бери! - кажуть.- Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати - узяв. «За два леви,- думаю я собі,- куплю нені добру хустку тепленьку, за лева - шовкову хустку братові до шиї, а по левові - кождій сестрі по рантухові тонкому та широкому».

Попрощались; подякував свому пану капралові як умів та й пішов. А тут не студінь, ні! - аж око в’яне.

VII

Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше, як чотири милі маленькі,- на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі: йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п’є що мене за серце; і дрімлеться мені, неначе я п’яний, абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те, щоб не було: були в мене в торбинці і два колачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. Да не буду їсти, думаю,- домів принесу. А тут мені так і позіваєсь! Сяду, думаю собі, припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну. Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. Це я змерз, думаю собі. Хотів встати - не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..

VIII

Прокидаюсь - а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть оден жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.

Я так і стрепенувся.

- Ох, мені лишенько! - кажу.- А я де оце?

- У мене,- каже жандар,- як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

- А це,- кажу,- як я тут зайшов?

- Бодай і не згадувати! - каже жандар.- Учора звечора йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

- Боже, милий боже!..

- Так тобі треба! - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив.- Не пий, лайдако!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.

- Пане,- кажу,- а мундир мій, варе, є?

- Є,- каже,- не журися: і мундир