Прозові твори - Федькович Юрій

- В урльопасі,- кажу,- був лист.

- Є і лист,- каже,- я находив.

- Коби я знав,- кажу,- де мій мундир, я би збирався.

Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.

- Коби,- каже,- за три дні, то би добре.

Я аж не зумівся.

- Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!

- Я все,- каже,- знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.

- А де ж той,- кажу,- дохтор?

- Він зараз повинен надійти - я вже післав по нього.

Прийшов і дохтор.

- А що,- каже,- як тобі?

- Добре,- кажу.- Пустіть додому!

- Ще тобі не можна,- каже дохтор,- ти ще дуже слабий.

Я так і став благати!

- Пане,- кажу,- пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.

Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.

- Про мене,- каже дохтор нарешті,- завтра можеш йти, а сьогодня лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.

Я так і зрадів.

- О, дякувать же вам, пан дохтор!

- Не мені дякуй,- каже дохтор,- а оцему панові, бо якби не він - а ти би вже не жив на світі.

IX

Лежу я в ліжку та думаю. Коло мене сидить жандар та люльку курить.

- Чого,- каже,- так задумався, серце?

- Чи ж нема чого? - кажу.

- Не журися, брате: бог - батько. Лихо мине - гаразд буде.

- Хто би збаг,- кажу,- що з моїм братом сталося! Коби го ще хоть живого застати.

- Аби ти та я здоров,- каже жандар.

Мене неначе хто ножем уток.

- Або ви знаєте? - кажу.

- Твого брата - учора тиждень - ховали.

Та й сплакав.

- Або ви,- кажу,- мого брата знали?

- Я,- каже,- не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині.

- А ви ж звідкіля?

- Я? О, я здалеку, друже! - я аж з тої великої Німеччини. Не будеш знати.

- А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?

- Я не раз,- каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!

- А сестри мої - не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.

- У наймах,- каже жандар, а сам так і почервонів.

Чудно мені та дивно мені.

X

Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.

- Жди,- каже жандар,- по тебе зараз віз приїде.

За годинку був і віз; сів я та й поїхав.

А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь, неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижачи… А я на двері.

- Добрий день вам, ненько, що дієте?

- Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобов ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.

Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!

За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..

- О, простибіг же тобі, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печі.- Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!

Поблагословили.

- А коли,- кажу,- Онуфрія прятали?

- Передучора тиждень минув,- кажуть неня.

- А що казав, як умирав?

- Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався - дожидав. «Нема,- каже,- Іванчика, нема братика мого рідного, нема! А мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щиро дожидав.

Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.

- А що,- кажу,- сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! Якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.

- А що ж, бадічку,- одрікаються сестри, плачучи,- коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. От же тепер викралися.

- А так, же не будуть вам нічо казати?

- Та нехай уже кажуть; нехай нас і вб’ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь!..

Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась!..

XI

Другої днини пішов я до жида.

- Давай,- кажу,- на роботу!

- Коли хоч, а ти бери на сажні,- каже жид.

- Нічо,- кажу,- озьму і на сажні.

Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! А мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...

Роблю я оден тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:

- Бадічку,- каже,- ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.

Покинув роботу - біжу. Прибігаю домів - аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..

- А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.

- Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали,- повістує хлопець, плачучи.- «Ви, ненечко, слабі, я