Смерть у Києві - Загребельний Павло
— Ростиславу годилося б бути імператором ромейським, тут йому нудно. Землі хоч і багато, а людей не стачає. Йому ж князювати тільки над людьми, а не над землями. Зродилася в ньому кров усіх великих попередників наших, — ось тобі князь милістю Божою, а не силою рук своїх чи бистротою розуму. Андрій-бо повторив свого діда Мономаха. І лицем так само красний, очі великі, волосся рудувате й кучеряве, чоло високе, і на зріст не вельми великий, та міцний тілом і дужий незмірно. Так само у воїнстві хоробрий і хитрість має у влаштуванні війська, і спить мало, як дід його, і книги читає, і дітей своїх наставляє в тім, що честь і користь князеві полягають у правосудді, працьовитості й хоробрості. А в Ростислава й дітей немає, видно, Бог не спроможен витворити щось подібне і через те обездітнив мого сина, хоч, як сказано, Бог всемогутній, і нема для нього неможливого ні на сім світі, ні на тім.
— Сподобалися вельми твої сини мені, — сказав Дуліб, — надто ж що не схожі ні в чому на тебе.
— Дяка, лікарю, що хоч моїх синів до вбивців не залічив.
Дуліб відчував цілковиту безсилість перед цим чоловіком. Аби в ньому помітив бодай зародок якихось хворощів, то відразу одержав би над ним владу, яку лікар завжди має над немічним, але Юрій не піддавався своїм літам, видно, було в житті цього чоловіка або ж багато радощів, які підносять дух і зміцнюють тіло, або ж безмір праці, яка загартовує дух і ще міцнішою робить плоть, так що чоловік не трухлявіє, як гниле дерево, не йде до свого кінця в болях і терпінні, а вмирає, коли має настати смерть, відразу, мов той лісовий дуб, зламаний бурею при самому корені.
Цей князь наганяв страх самим своїм іменем: Долгорукий. Мовби простягав свої довгі, чіпкі, загребущі руки над усіма землями, до щонайдальших закутків, в усе втручався, все хапав, усе хотів загарбати. Хоч так про нього думали тільки можні: князі, бояри, воєводи, їхні підгавкувачі. Простий люд прозвав князя Долгоруким за щедрість, за готовність помогти людині, за те, що роздавав милостиню, відчиняв князівські комори в голодні роки, годував безліч сиріт, немічних, заблуканих, нещасних, безпритульних людей, яких ніколи не бракувало в заліських землях. Хоч так, хоч інак, Долгорукий мав бути сильний, рішучий, може, й суворий зовні, як личить усім тим, хто не вагається в учинках, надто ж у ділах добрих і справедливих.
Але князь цей, якого застав на острові Дуліб і з яким ось другий день уже мав розмову, їв хліб, навіть спав під тою самою покрівлею, цей князь не був схожий на витворену чутками постать чоловіка, він і на князя не був схожий, в ньому ховалося, це вже виразно бачив Дуліб, ще багато несподіванок, загадковості. Сподіватися на те, що Юрій розкриється перед тобою за один день, не доводилося, в цьому Дуліб ствердився ще вчора, майже з перших слів, мовлених князем. Та й чому б мав квапитися з цим? Адже зумів просидіти в цій заліській землі п'ятдесят років, піввіку, посаджений у Суздаль ще Мономахом, відвезений у санях шестилітнім хлопчиком, просидіти мирно, загадково, набудувати тут городів, побрататися з сусідніми племенами, зібрати довкола себе незнаних світові людей, серед яких, мабуть, були неймовірної хоробрості воїни, великі майстри будування, може, були й мудреці, книжники — ніхто не відав нічого ні про цього князя, ні про його людей, а тільки одні боялися, а другі переповідали розмаїті дива.
За сніданком Юрій знову пив своє просяне пиво, князь Андрій теж пристав до батька і посьорбував брунатний трунок, запиваючи холодне м'ясо; Ростислав, кривлячи губи на батькове й братове посьорбування, відпив трохи меду, націдженого йому чашником з коштовного срібного дзбана; видно, мед для Ростислава привозили звідкись здалеку, чи й не од самих ромеїв, або ж тут ситили його великі знавці й довго витримували в старих бочках, які надають трункові того нещоденного смаку й запаху, що його стрінеш тільки серед вистояних медів руської землі.
Розсідатися зрання ніхто не став, кожен з дружинників, укинувши щось там у рот, порався коло коней; ладнався в дорогу й Іваниця, за столом сиділи тільки князі та Дуліб, мовчки їли, тоді Юрій спитав:
— На острів як добралися: вбрід?
— Подіями, — відповів Андрій, а Ростислав знову зверхньо всміхнувся на батькове простацтво, бо хіба ж міг хто допустити, що він, пишний і розкішно-прекрасний князь Ростислав, брьохався в отій холодній, каламутній воді?
— Знайшли мене як? — допитувався Юрій.
— Язик до Києва доведе, — сказав Андрій, і тепер обидва княжичі посміхнулися трохи зверхньо, бо хоч як пробивався їхній отець до Києва, але не доводив його туди ні язик, ні спис, ні меч.
— Гліб просить помочі, — повторив Андрій. — Переказує, що не витримає сам цілу зиму.
— Взимку пошлемо дружину, — спокійно мовив Юрій.
— Відкладати не годиться, — Андрій пошукав очима підтримки у Ростислава, і той усім своїм виглядом виказав, що згоден з братом і заздалегідь відкидає всі слова князя Юрія, про які мало сказати, що вони нерішучі.
— Я не Бог, — підлив собі пива Юрій, — річок не заморожу. Малася б давно вже настати зима, так бариться. Може, Ізяслав ублагав Бога, щоб він одрізав нас на час якийсь від Чернігова та Києва, поки там Мстиславичі палять городи.
— Пішов би й по цій воді, — зітхнув Андрій, — пусти мене, отче, проберуся.
— Знаєш вельми добре, що не відпущу тебе. І нікого не відпущу, поки дорога не стане. Багато вже ми ходили туди, все не до ладу. Ось Ростислава ще пошлю.
— Чом Ростислава? — підскочив Андрій.
— Поглянь лиш на нього: князь із князів! Він самим своїм виглядом нажене ляку на Мстиславичів, прийдуть вони поклонятися й цілувати руку.
Ростислав справді виклав на стіл товсту, білу, пещену руку, хоч відразу й цілуй хто хоче.
— Я піду, — сказав він, цідячи недбало слова, — чом би мав і не піти? Вже он який рік сиджу без землі. Могло й набриднути. Принижує мою гідність харчування в тебе, князю Юрію. Та вже коли піду на південь, то не сяду ні в Курську, ні в Чернігові, ні в Переяславі, а вдарю на Київ! Здобуду тобі золотий київський стіл одним замахом!
— Любо мені слухати таку мову, та чи побачу київський стіл і чи годиться мені думати про той день, сини мої? — зітхнув Юрій, і тільки Дуліб вловив у тому зітханні вдаваність, а обидва молодші князі стривожилися насправді і майже разом вигукнули:
— Що з тобою, князю? Що?
— Ось, — показав Юрій на Дуліба, — посланець од Ізяслава. Посол і суддя. Назвав мене вбивцею.
— Тебе? Вбивцею? — Андрій схопився з-за столу, взявся за меч. Ростислав і собі зворухнувся загрозливо, і в тому порусі було ще більше погрози, ніж у Андрієвому намірі дістати з піхов меч.
— Скажи їм, лікарю, хай знають.
— Сказати? Можна й сказати, — Дуліб знов був спокійний, як мертвий. Щиро кажучи, він уже й не радий був, що встряв у цю тяжку справу, чомусь дедалі менше впевненості мав у своїх підозрах щодо руки Юрієвої у київському вбивстві, але оці молоді князі трохи роздратували його, вони велися так, ніби за ціле життя своє не допустилися жодної несправедливості. Тому Дуліб твердо й переконано повторив синам те саме, що вчора повідав їхньому батькові, але наслідки від цього сьогодні були зовсім не такі, як учора.
Ростислав усміхнувся зневажливо, Андрій метнувся туди й сюди, не дивлячись на Дуліба, гукнув:
— Гей, там, принесіть-но мого лука!
Отрок приніс Андрієві лук, князь не взяв його в руки, звелів отрокові:
— Напни!
Той стояв, дивився на князя.
— Кому сказав! — тупнув ногою Андрій.
Отрок мовчки попробував зігнути лук, нічого в нього не вийшло.
— Поклич когось дужчого!
Той вибіг, за хвилю повернувся з дружинником, дужим, як тур, той пововтузився з луком трохи довше, але й він нічого не зміг зробити.
— Бачив? — відпроваджуючи геть помахом руки дружинників, спитав Дуліба молодий князь. — Може, хочеш спробувати?
— А навіщо мені? Я не лучник, — знизав плечима Дуліб. — Я лікар.
— Лікар, а берешся за справи, чужі для тебе.
– Істина не може бути чужа для чоловіка.
— Ну, то ось, — Андрій легко зігнув лук, напнув тятиву, — поглянь, який у мене лук. Отут тобі й істина. Повезу тебе до Володимира, прив'яжемо до брами й розстріляю з оцього лука. За неправду. За наклеп. За…
— Нічого цим не досягнеш, — спокійно мовив Дуліб. — Я сказав свої слова, вже їх почуто, вже вони нікуди не дінуться. Це однаково, що написав би я слова оці на своїх долонях, щоб люди довідалися навіть після моєї смерті. Повинен би ти знати силу слів, князю.
— А звідки ти знаєш, що я повинен, а що ні?
— Князь Юрій сказав мені, що ти любиш книги. А що таке книги? Слова. Може, й життя людське — теж слова самі. Ще не знати, що чим породжується: чи слова ділами, чи діла словами. Ще забув я додати, що не послано мене князем Ізяславом, не посол я нічий, сам поїхав, спонукуваний лише власним сумлінням. Коли б виявилося, що винний князь Ізяслав, то що ж? Доказів ще не маю. Відомо тільки мені, що втекли вбивці сюди, сказано навіть так: до князя Юрія.
— Знаєш їх? — уперше подав голос Ростислав.
— Ніколи не бачив, бо не киянин я, та й Іваниця мій теж не з Києва. Знаємо, хто вони, як звуться. Один Кузьма Ємець, син старого дружинника Войтишичевого.
— Войтишич — славний воїн, — докинув поважно Ростислав, — його сюди вплутувати не годиться.
— Не вплутую, кажу тільки, що батько цього втеклого Кузьми — старий дружинник Войтишичів, сліпий Ємець. Харчується при дворі у воєводи, чоловік, з усього видно, поштивий, а син не вдався в батька. Другий же — чернець, прибрамний з монастиря святого Феодора. Розчинив браму перед убивцями, повів їх до князя Ігоря, сам убивав. Утік разом з Кузьмою Ємцем. Зветься Сильвестром, або просто Силькою.
— Ну! — князь Андрій пожбурив свого лука, всівся за стіл навпроти Дуліба, підпер щоки кулаками, втупився в лікаря своїми великими очима, в яких нуртувався гнів, — повтори, як звався той отрок і як звався чернець.
— Кузьма й Сильвестр. Сильвестр ще вельми вчений. Вів записи монастирські, в ігумена Ананії вважався найздібнішим послушником.
— От брехня, — вже заспокоєно промовив князь Андрій. — Або ж ти сам брешеш, лікарю, або тебе ввели в оману недобрі якісь люди. Князю, — повернувся він до Юрія, — той монашок у мене в Володимирі. Вже ось два місяці.
— Коли він у тебе, — засміявся Юрій, — то брехуни ми з тобою, а не лікар! Виходить, знав чоловік, за чим забивається в таку даль.
