Дума про тебе - Стельмах Михайло

Увесь білий од борошна мельник чаклує біля скрині, пальцями перетирає муку, підносить її до носа й до рота,— смакує свіжим мливом. Побачивши Богдана, кивнув йому напатланою головою, кинув погляд на кіш.

— Зараз будеш засипати.

— Та я ще встигну,— нащо йому молоти наперед людей, що раніше приїхали.

— Гляди, коли маєш час.

— Я вам, Богдане, і змелю, і привезу. Це мені з руки,— сказав Саливон.— Ідіть собі в село.

І він поніс у вечір пахощі нового хліба, добрі людські голоси, і гудіння крил вітряка, і вчорашній дощ, і рожеві долоні розквітлих гречок.

Щось дивовижне робилося з ним, душа розсовувала якісь межі, насочувалась дзвонами землі і таємницею слова. Ось воно і виплеснулось, як учора виплеснулась стріла громовиці.

Збиваючись із дороги, збиваючись із ритму і всім тілом находячи його, він видобував щось таке, чого досі не знаходив у своєму слові. Яке воно було вбоге, і як він насмілювався турбувати ним людей?..

Як пахнуть гречки, як пахнуть гречки, притулившись до темних маминих грудей. І для чийого дівочого плеча перегнулося в небі коромисло веселки?..

Зашелестіли в темряві несподівані рядки, зашелестів дощ; де ж сховатись од нього?

Він поглянув на небо. Воно роїлося зорями, воно і не снило дощем, тільки, може, в росах під ногами затримались краплини вчорашньої зливи. Богдан щасливо засміявся... Оце він, здається, і переступив межу якогось таїнства й написав те, що, не червоніючи, можна комусь показати.

II

У молодості ми всі від дороги чекаємо казки. І вона справді приходить чи пробігає дорогами твоєї юності і лише коли-не-коли зупиняється біля нас. Дорого, мила дорого, і сум верби, і тополина задума біля тебе, і блакитна з айстрами хмарин хустка неба над тобою — як усе це разом схоже на пристановище синього птаха! Тільки де він?..

Але сьогодні казка почалася не з дороги, а з візника, про яких уже стільки писалося в книжках. Не порушуючи традиції попередніх візників, цей теж знайшовся в районному центрі на базарі, і теж був дотепним, і одразу ж здивував Богдана, коли простягнув для знайомства заврунену ластовинням руку:

— Панас Михайлович Філозоп.

Богдан з того дива кинув вії ближче до брів:

— Як, як?

— Вас дивує ім’я з батьком чи тільки прізвище? — і собі запитав візник. На буйному непідстриженому вогні його чуприни, вусищ і бороди жертовно підсмажувалось і розбризкувалось веснянками заповзяте обличчя.

— Та...— зніяковів Богдан.

— Не тільки вас дивує моє прізвище. Я вже звик до цього,— розважливо мовив Панас Михайлович.— Одного разу я од свого прізвища мав не тільки подив, а й зиск.

— Від кого?

— От скажу — не повірите: від самого гетьмана Скоропадського.

— Від Скоропадського? — неприємно здивувався Богдан, який мав у душі тільки глибоке презирство до слухняної кайзерівської маріонетки, що й досі жила у Берліні, але вже не на кайзерівських, а на гітлерівських харчах.

— Ви були в Скоропадського?

— Ні, для чого ж? Він був у мене,— і не посміхнеться чоловік.— Був, коли його державна варта виписувала шомполами на мужицьких спинах закони. Тоді нам по згорнутому в дудку списку всипали кожному по двадцять п’ять шомполів. А коли дійшло до мого прізвища, гетьманці розреготалися і зробили привілей — дали тільки двадцять шомполів. Але від того давнього зиску нема ніякого прибутку тепер: шануючи моє постраждале місце, не садовлять мене по президіях.

Богдан розсміявся, поглянув на Панаса Михайловича. Жодна рисочка не змінилась на його охопленому полум’ям волосся обличчі, тільки в глибинних очах, що зачаїлись від розжеврених віхтів брів, на мить відлунились веселі музики.

"Ой чоловіче, чоловіче, не за колишній зиск, а, певне, за теперішній язик не садовлять тебе по президіях",— подумав Богдан.

Панас Михайлович поправив рядюгу на драбиняку:

— То сідайте, сідайте, коли до нас на вчителювання збираєтесь.

— А звідки ви знаєте, що на вчителювання? — знову дивується Богдан.

— По ваших статках, що вмістилися в один чемодан,— глипнув веселим оком на Богданову ношу.— Можу навіть сказати, що там маєте.

— А що?

— Ковдру, мамину подушку, дві сорочки, дві пари шкарпеток, бритву, одеколон, а решта — книжки. Вгадав?

— Вгадали! — покрутив головою Богдан, скочив на воза і звісив з полудрабка ноги.

Коли коні рушили, дядько Панас запитав:

— Ви ж із якого села будете?

— Чому думаєте, що з села?

— По ногах видно: городянин не спустить їх напризволяще з полудрабка — коліс побоїться. А колеса в мене, чуєте, як хуркалки — сам стельмахував!

Спочатку дорога була як дорога, а потім ускочила в озера червоного і чорнокитого проса, обпетляла вікодавні ліси, і первозданність казки почалася з оболоні, посеред якої неширока річка снувала свої сині шовки, невдоволено скидаючи їх під колеса дерев’яного млина.

— Це вже наш млин,— як і годиться, пужалном показав на нього Панас Михайлович.

А Богданові згадався інший, зимовий млин, і скрипливі ворота, і та хатина, де він сподівався знайти свою Яринку. Чого ж свою? Чиюсь... Майнув над його роками синій птах та й полишив саму печаль.

— У двадцятому році горіло наше село, горів і млин. Історія...

— Хто ж вас палив?

Тепер і вид, і очі Панаса Михайловича засумували, він обернувся до Богдана:

— А ти краще спитай, хто нас не палив? І турки палили, і ординці, і німці, і австріяки, і свої ординці. Видко, не багато треба розуму, щоб пустити огонь на людину. В двадцятому від нашого села не лишилося жодної хати. А тепер, коли не під’їжджаю до нього, воно здається мені лялечкою. О, гляньте! Це наш мельник вийшов на гатку та й продає зуби. Тільки побачить мене, починає реготати. Подивіться на нього!

На греблі справді стояв увесь білий од борошна чолов’яга, зирив на них і сміявся.

— Ти, підколесний водянику, чого висипаєш регіт у воду? Щоб краще колесо крутилось? — строго спитав од броду Панас Михайлович.

— Вгадав! Здоров, Панасе!

— Здоров, як змолов. Тебе ще чорти не вхопили вночі з млина?

— Мене й чорти бояться! — Мельник примружився на Богдана: — 3 прибутком їдеш?

— Ні, з учителем. Що з них, пролетарів, візьмеш.

— Приїжджай молоти. В мене камінь новий.

— Усі твої камені в печінках моїх сидять.

— Менше пий, то менше й каміння буде.

Коли вони переїхали брід, Богдан запитав:

— Ви, Панасе Михайловичу, ворогуєте з мельником?

— Та ні, дружимо!

— Дружите? — не повірив Богдан.

— І дружимо, і чаркуємось. А хто ж йому колеса до млина робить? Знову ж таки я.— Панас Михайлович одігнав од своїх вогнистих хащів бджолу.— Чи то моя борода видалась їй щільником, чи солодкий дух почула? Я потроху пасічникую. Страх як полюбив це діло. Може, тому, що, коли спалили мою хату в двадцятому, я спочатку розжився на бджоляну хатку — на дуплянку... А мельник у нас із понятієм і заслугами. За громадянську війну мав шаблю із почерком Котовського.

— Як, як?

— Має подарунок від Котовського. І досі висить на стіні біля святого Юрія.

— Чого ж біля Юрія?

— Для діаграми, щоб можна було порівняти, чим краще битися: шаблею чи списом.

— Писали ж десь про ваше село?

— Та ні, бо ми живемо далеко від столиць, але історію маємо.

І справді, тут, між луками і полями, лежав забутий шматок історії. А творці її сіяли жито, пшеницю, пасічникували, чинбарили і нічутінку не журилися, що про них ніхто й словом не обмовився. А треба ж! І в Богданових грудях тривожно й радісно забриніла жага доброго слова.

Шевченко поставив біля них, рабів німих, своє безсмертне слово. А тут хоч би просте поставити біля безсмертних і біля цього колоритного руданя, що, закасавши холоші, саме почав напувати коні. Вода окреслила його постать і погасила на голові увесь вогонь, що, може, теж вихопився з історичних пожарищ давнини.

Панас Михайлович знову відігнав бджолу і звернувся до Богдана:

— Жінка моя пащекує, що на моїй чуприні можна млинці пекти, а мені дивно: чого до неї так злітаються бджоли? Чи це вже мої почули мене?

З садів і соняшників вигулькнуло село. Богдан ніде не бачив стільки соняшників і чорнобривців. І хати, і вулиці тут були підкреслено охайні, і майже біля кожної оселі серпень підняв над землею вибухи цвіту.

— А ось і школа! — Панас Михайлович повів очима на довгасту цегляну будівлю, над якою у перших печатях осені стояли середньолітні осокори. І Богдан почув їхню тривогу. Чи це була і його тривога? Що тут чекає на нього? Чи вимріяні надії, що почалися ще з того дня, коли він босий переступив поріг педтехнікуму, чи провал? Десь на перших уроках виявиться, що ти бездар, та й тікай, хлопче, кудись до рахівниці чи в бібколектор.

І сумніви, і невіра в свої сили знов, у який уже раз, охопили його. Може, поки не пізно, повернути голоблі, щоб потім меншим був тягар сорому. Він входить на просторе шкільне подвір’я, кілька дитячих голівок з цікавістю потягнулись до нього.

— Добрий день! — різноголосо поздоровкались діти і трохи відігнали од нього страх. Він привітався, одразу розчулився і вилаяв себе: "Сентиментальна кваша".

Від школи зараз віяло вапном, фарбою, замазкою і айстрами. Різнобарвні квіти вже очікували учнів і у великому коридорі-залі, до якого з трьох боків тулилися класні кімнати, і в просторих класах, над дверима яких стояло по дві цифри — школа працювала у дві зміни. Богдан із трепетом відчиняв класні двері, з трепетом прислухався до дзижчання заблуканих бджіл, що зараз заміняли дитячі голоси. Неждано хтось поклав йому руки на плечі. Од несподіванки здригнувся, але й відчув щось знайоме в цих руках. Оглянувшись, не повірив: перед ним, виграючи циганськими очима, стояв його Іван.

— Іваночку, ти?!

— Не Іваночку, а Іван Олександрович. Прошу вас, товаришу пришельцю, не фамільярничати! — менторським тоном почав Іван, але одразу ж весело розсміявся, схопив друга в обійми.— Не чекав такої дивоглядії?

— Звідки ж ти взявся тут? — не може отямитися Богдан.— Молдавська бринза не сподобалась?

Іван споважнів:

— Це довга історія, але розкажу конспективно, як і належиться педагогу, що закоханий у Песталоцці. Прибуваю ж у село, куди мене призначили вчителювати, а там делікатно кажуть, що моє місце захопив один нахаба, сиріч близький родич директора, і навіть уже перетягнув на це місце, для більшого педагогічного ефекту, корову й свиню йоркширської породи. Тоді я лізу рукою до потилиці й кажу директору і його родичу: "Відшкодуйте мені дорожні видатки — віддайте хоч йоркшира".