Дума про тебе - Стельмах Михайло

Він підійшов до кушируватого озеречка, в яке молоді дуби ронили золото жолудів. Від озеречка, тихо ступаючи по землі, піднімалась бабуся, в руці вона несла пучок татарського зілля. Цілий вік стояв на її темнім обличчі.

— Добрий день, бабусю.

Вона зупинилась, перевела подих.

— Добрий день, дитино. Чий же ти будеш? Бо я старих пам’ятаю, а молодших — ні.

— Я здалеку, бабусю.

— А-а-а, роботу шукаєш у нашому лісництві? То мій онук оприділить тебе.

— Ні, я шукаю Ярину Безкоровайну.

— А-а-а, Яринку? — І різні роки пройшлися на всіх зморшках старої.— Ти приїхав до неї на весілля?

— На яке весілля?! — скрикнув він, і ліс чи вік обрушився на нього.

— На Яринчине ж... Вона сьогодні виходить заміж.

От і знайшов!..

Біль і жах прибили його. А що, коли Артемон умовив її?! Насилу-насилу видобув слова:

— За кого ж вона виходить?

— За мого правнука Данила, теж лісника. Ми зроду-віку — лісники. Он його хата,— повела головою на оселю, що стояла невдалік дороги.— О, чуєш, музики заграли. Це вже Данило веде Яринку сюди.

Богдан справді почув музики, що почали катувати його, він обернувся і побіг на дорогу, подалі від музик, від чийогось щастя.

— Куди ж ти, дитино? — ще наздоганяють його слова.— Залишайся на весілля! Уже ось-ось молодошлюбці прийдуть.

Дорога вислизала з-під ніг, безжалісна музика ще проривалася крізь гущавінь, добивала його. Падав, знову підводився і навмання брів лісами, що теж сліпли, як і він. Чи то в очах, чи в низинах проріс туман. Вечоріє? Навіщо ж він так поспішав сюди? Для чого, для чого? — задудоніла думка чи дикий голуб. Він забрів у сухий ліс, у якому вмирало сонце. Мертві дерева стояли над ним, наче прицвинтарні старці. Хлопець злякався цього видовища, вийшов із нього у зелені шати сосен, не знаючи, що робити, куди йти. Сонце випадало з лісів, з очей, з душі.

— Це ви? — почувся знайомий голос.

Богдан підвів обважнілу голову. Перед ним, уже з рушницею на плечі, стояла Олеся.

— Ой, вам зле?! — скрикнула вона.

— Ні, Олесю, то я... так.

— Ні, ні, ви хворі! Зараз же ходімо до нас. Ви зовсім почорніли.— Вона вчепилася в його руку і силоміць повела до лісової хати, що, входячи в сон, теж мала сині очі, як Ярина. Олеся вклала його на дерев’яне ліжко, набите свіжим лісовим сіном.

— Може, ви щось погане з’їли? То я вам горілочки на травах дам.

— Не треба, Олесю, не треба, дорога.

— Тоді чаю з материнкою?

— І чаю не треба.

— А чого ж вам треба?

— Таких чарів, щоб когось забути.

— Таке зілля тільки в пісні є,— зітхнула дівчина.— Пам’ятаєте: "Є у мене таке зілля біля перелазу, як дам тобі напитися — забудеш одразу".

— Де ж найти той перелаз?

— Спіть! — наказала дівчина.

Між вікнами майнула тінь.

— Це хто ходить, Олесю?

— Та мій же,— ніяково відповіла дівчина.— Спіть! — І тихенько вийшла із хати до свого кохання.

Борсаючись у видіннях і стражданнях, він через якийсь час почув пісню, що відходила від хати. Який же це був голос, який це був голос! Де він стільки зачерпнув тривоги і смутку? Ось і завмирають останні слова:

Любив тебе я дівчиною, Люблю тебе молодицею, А ще більше любитиму, Як ти станеш удовицею.

Ні, це не був голос закоханого, а голос судьби. Богдан схопився з ліжка, озувся і вийшов з хати.

— Куди ж ви?! — із тіней чи з дерев вийшла Олеся. Її вузькувате обличчя ще пашіло від поцілунків чи обіймів.

— Додому.

— Ви ж заблудитесь поночі.

— Це не так страшно, Олесю. Як добратись до райцентру?

Вона вивела його на розсоху доріг.

— Ось прямо і прямо підете цією, а коли дійдете до криниці, візьмете ліворуч. Отак і дійдете.

— Спасибі, Олесю. Щасливою будь.

Вона з жалем подивилась на нього:

— Так вас усього кохання крутить?

— Крутить, воно ж безсердечне.

Тоді вона обома руками пригнула його голову, поцілувала:

— Хай вас отак полюбить суджена, як я свого полюбила,— і зникла за деревами, як добрий дух лісів...

А може, всього цього і не було, не було лісництва, не було бабусі, на темнім обличчі якої стояв цілий вік, не було її слів, не було навісних музик... Ні, це все було, це все було...

Він застогнав і навмання пішов дорогого, що тихо шеретувала в своїх коліях золото назбираного листу і жолудів.

Ранком він прийшов у крихітне одноповерхове місто, де по-сільському ходили табунці білих і сірих гусей, і першим, кого він побачив на автобусній станції, був Артемон Васюта.

— Здоров, Богдане! Ти як тут опинився? — витріщив недовірливі очі.— У відрядженні?

— У відрядженні.

— От не ждав! Може, сходимо в буфет? Тут до нежурниці таку гусятину подають...

"Невже тобі зараз до гусятини?" — хмуро глянув на Артемона.

— А яка буфетниця! Груди — дві паляниці, а очі — петля. Ходімо.

— Я так рано в буфети не заглядаю.

— Так це ж зустріч! Чи ти гордуєш? — раптом якась думка шугонула в засклепованих очах Васюти.— А ти часом у лісництво не заїжджав?

— Чого б це? — здвигнув плечима Богдан, а все його тіло почав шматувати біль.

Засклеповані очі Васюти пригасли, та все одно зіткнулось йому:

— Розумієш, у цих лісах сховалася Ярина Безкоровайна. Значить, утекла від мене. Утекла, а не догадалась повернути мені сережки — брильянти чистої води. Я їх у голодовку виміняв на бараболю.

— На цвинтарну! — вирвалось у Богдана.

— Вже й не пам’ятаю,— відповів байдуже.— Тоді й прицвинтарна зарятовувала життя. От я пронюхав, де живе Ярина, та й змотався в ліси. І, тільки подумати, потрапив прямо до неї на весілля. Ото було весело і їй, і молодому, і всім. Молоду мало водою не одливали! — позлітав увесь вираз Артемона.— Надовго запам’ятає це весілля, як я своє запам’ятав. А свої сережки таки вирвав із неї.— Він поліз до кишені, розтулив кулак, і на його долоні двома жолудцями блиснули сережки, що тримали заковані в золото діамантові сльози.

IV

У попелі хмарин дотлівало сонце. Воно зараз було схоже на згасаюче в осиротілім полі осіннє багаття, біля якого діти печуть картоплю. Піти б навмання до такого багаття, може б, повернулося те, що не вертається, і розтопилися у тілі холодний біль, холодний щем, нудьга холодна, що навіть у снах не покидали його. Та, мабуть, хоч і сам стань на той вогонь, все одно не позбудешся своєї осені почуттів. Ніщо так не відроджує людину, як любов, і ніщо так не вбиває людину, як теж любов...

Осипаються осокори, осипаються дні, а туга й жалі проростають, мов сірий туман, мов сивий туман. Ти чавиш їх і з ними йдеш межи люди, і ніхто з них не повинен знати, що робиться у тобі. Знає тільки Іван, та й досить. Спокушає його вечорами, знайомствами, річкою, млином, та хтось із цього всього вибрав живі душі, залишив тільки тіні. Правда, він інколи блукає і оболонню, і лісами, знаходить місця, де творилася селянська історія, навіть щось записує та й знову затьмарюється, здригається од тієї музики, що раз грала на Ярининім весіллі, а десятки разів озивалася в ньому. Іноді тут, на завмираючому лоні природи, злетить якийсь птах, а то стрепенеться птахом несподіваний образ і впаде самотньо, не добившись до ключа, до других образів.

Потьмарилась і мудрість книг. Часто ловив себе на тому, що прочитане тільки доходило до очей, а не до розуму. І знов починав усе спочатку: треба ж брати себе в руки, треба завтра щось нове знайти для дітвори, бо не сум, а знання твої потрібні їй. Суму кожному вистачає, природі теж, бо недарма в попелі хмарин зотлівав сонце і осипаються осокори, і горобці випивають очі соняшникам. Чи це він чув таке про соняшники, чи сам придумав? Виходить, осінню береться його розум.

"Страждання молодого Вертера",— намагається з посмішкою подивитися на себе збоку, та болісною виходить ця посмішка, а весільні музики знову обмолочують його, мов снопа.

Рвучко відчиняються двері, і в них з вітром влітав Іван. Він урочисто вивільняє кучері з-під картуза, прокреслює ним у повітрі дугу, а лівою ногою так відстукує шанобу, як це роблять на сцені іспанські гранди.

— Сенсація! Виключно для риболовів! Сьогодні вранці мельник спіймав лина вагою в два кілограми триста грамів і пропонує цю вагу розділити на чотири персоналії. Як на це подивиться протисидяча четверта персоналія?

Богдан підводить голову над фортецею книг:

— Розподіл буде в сирому чи в смаженому вигляді?

В Івана одразу заблищали очі, наче в них засвітились кишенькові ліхтарики,— зрадів, що полегшало другові. Богданові аж совісно стало від такої самовідданості. Хто б міг подумати, що цей пересмішник, баляндрасник і задавака якимсь дивом стільки наткав у собі людяності.

Іван розчиняє свій і його чемодани.

— Яку тобі сорочку? — питається безапеляційно.— Вишивану чи шовкову?

— Для чого?

— Як для чого?! Щоб не образилась линина і все, що стоятиме біля неї.

— Іваночку, йди без мене.

— І не подумаю. Я пообіцяв і мельнику, і мельниківні, що прийду тільки зі своїм старшим боярином. Якщо ми не з’явимося, зловредні язики розпустять чутки, що в мельника не вистачає муки на наш коровай.

— У вас уже до короваю йдеться?

— Це покаже сьогоднішній лин. Одягайся і тримай хвіст бубликом. Ось тобі люстерко — чепурися!

З дзеркала на нього дивляться сірі тіняві очі, припухлі і пошерхлі, наче їх сіллю посипали, уста, звичайне з хліборобською задумою обличчя, що, тривожачись, набирає смуток і од вітру, і од посухи, і від хмари. Звичайнісіньке селянське обличчя. І чого було так тягнутися до того, над яким немало поворожила сама принада? А от у всіх думках стоїш над ним, наче біля дивовижної квітки, і маєш тільки одну печаль.

— Скоріше збирайся, бо прочахне линина!

— І де ж буде це священнодійство?

— У млині! Кращої декорації но вигадаєш: поруч із тобою млинове колесо, під тобою вода, над тобою місяць, а біля тебе гаряча линина, холодна чарупина і, ні жива ні мертва, дівчина.

— Невже довів її до такого стану?

— А що? Сохнемо ми за ними, хай і вони сохнуть за нами! — Повінь почуттів аж вихлюпувала із нього, але він отямлювався і збивав її насмішкою.

— Тепер скажи, Іване, без словесних викрутасів: ти любиш її?

Іван кинув перетрушувати кучері і рівно подивився другові у вічі:

— А ти сумніваєшся?

— Не без того. Надто вже швидко воно закрутилось, замололось у тебе.

— Як на млині,— посміхнувся, але одразу й споважнів Іван.— Не сумнівайся. Звісно, я не належу до тих, що вміють безнадійно любити, і, якби не знайшов дівчину в млині, шукав би поза ним.