Дума про тебе - Стельмах Михайло

От я і дома",— знову забриніла вона.

А з левади долинув низький дівочий голос, повний древнього вечорового поклику:

Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.

Де ж тепер його дівочка? Чи десь на лужку завершує стіжок, чи під ним і роїнням зірок виглядає свого косаря? "От я і дома..."

* Н е к л е у с — маленька бджолина сім’я.

** Д у т е л ь — порожній горіх.

Частина друга

І

Сьогодні на світанку його збудив сум зозулі, яка в цю пору вже не повинна б кувати. Що згадалось їй, грішниці нашого лісу? Напевне, давні любощі, бо кажуть, що після петрівки озиваються — згадують минуле — тільки старі зозулі.

Він потягнувся до того кування. Зозуле, зозуле, в чиєму ти саду ранкуєш?

"Ку-ку, ку-ку",— чітко одлічує досвіт чиїсь роки тривог і надій та й підводить зі сну і щоденні турботи, і осміхнене кохання. За сусідським двором заскрипів журавель, із відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть. Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить.

Потім сполохано прокинулися їхні двері, на подвір’я з кленовою дійницею вийшла осміхнена мати. Вона всі ці дні не розлучається з посмішкою: аякже, приїхав учений син, що перший із їхнього села закінчив інститут. Правда, вчилися но науках попівські та багацькі діти, а тепер і до бідноти дійшло. Міг би й він попишатися, але ранкує і зорює з косою — уже сорок вісім трудоднів викосив. Ще, каже, викосить два та й почне збиратись у свою дорогу. Як там буде поміж людьми? Спасибі власті, що недалеко посилає, можна буде якось і свіжини передати. А їй, матері, треба до дівчат придивитися, порадити щось, бо вже такі роки, що до внуків ідуть. От жаль: з Яриною не так вийшло. А була ж дівчина, як весняна година. Вона давненько накидала на Ярину оком, та й Богдан ніби тягнувся до неї, однак через сибірного Васюту не так склалось, як гадалось.

Але й тепер не збідніло село на дівочу вроду: навіть і з квасу виростає окраса. От хоча б узяти Литвинчукову Тетяну! Що з неї тільки буде через рік-два? Зараз вона ще пуп’янок, та вже очі, як зорі, висяюють, а навколо них вії, неначе млинки — погане одвіють, а гарне притягнуть. О, наче почула її думки! Іде собі дівчатко вулицею, виграє очима й косами, на плечі погойдуються граблі, а в руці — білий вузлик з горшками-двійнятами. Чом не господинька!

— Добрий ранок, дівочко!

— Доброго здоров’я, тітко Ганно,— і зупиняється, мов тополька при воротях.

— І хто тебе будить на зорях?

— Сама, тіточко, встаю, бо ж мами нема, а батько в піч не полізе.

— То ти вже й снідання зготувала?

— Мусила, бо жнив’яна година,— вклоняється жінці та й несе у поля тополиний стан, і несміло окреслені груденята, і ніжний розмивчастий рум’янець, і довірливі напіввідкриті вуста, і якусь думку чи здогад, і сполох з нею. Таку враз назорять люди.

А от і дитя встало з сіновалу, витрушує із чуба пахощі лугу. Худе ж воно, худе, аж кістками торохтить, а не журиться.

— З ким це ви, мамо, гомоніли?

— З невісточкою своєю.

— Без мене вибрали? — і сміється.

Це обурює матір:

— Ти, невігласе, хоч би подивився на цю дівчину.

А він знову сміється:

— Чого даремне вичовгувати очі — одружуватися іще не збираюся.

— Відкладаєш весілля до повного беззуб’я?

— До повного, мамо. Моя дівчина ще десь із молочними зубами ходить.

На сході ранок ухопився за золоту гичку проміння й витягнув із землі сонце. На машині з граблями й перевеслами проїхали дівчата, і луна покотила дворищами їхні голоси про любов. А він щось і не думає про неї.

У дверях, позіхаючи, застряг батько, поглянув на сонце, невдоволено похитав скуйовдженою головою, гукнув синові:

— Пора на косовицю. Люди вже ранок розбирають.— І запитав дружину: — В тебе ж є хоч якась нізчимна юшка чи сухоїжа?

— Усе чекає на столі. Зараз іще з льоху кисляк дістану.

Після снідання вони городами вийшли на скошену леваду. З-під ніг зеленого росою випорскували коники, а між копицями, наче землеміри, ходили бусли.

На полі стрекотали косарки, гуділи машини, в брилях статечно перегойдувались косарі, а дівчата й молодиці, перегукуючись, складали в полукіпки літо. Ось, підіймаючи снопа, випросталось чорнобриве дівчисько, що коси в самого сонця позичало.

— Уже й працюєш, Тетянко? — привітався батько.

— Авжеж, бо зима спитає, що в жнивовицю робила,— вибили посмішку довірливі напіввідкриті вуста.

— А що батько робить?

— Теж на косовицю збирався.

— Славна дівчина росте в Саливона Литвинчука,— похвалив тато, коли вони одійшли од в’язальниць.

Богдан оглянувся. Тетяна, приклавши руку до чола, дивилась їм услід. Перехопивши погляд хлопця, вона одразу ж схилилася над покосом, і літо зашелестіло під її руками.

— Імлиться сьогодні, і германська рана дає про себе знати — виходить, передгроззя недалеко,— примружився батько на захід,— шарахнув грабками, повів широку ручку, за ним пішов Богдан, а трохи перегодя йому на п’яти вже наступав такий статурний косар, що його можна було б у малювання брати.

— Учені, учені, бережіть свої п’яти,— підсміювався у золоті, як в ідола, вуса і, щоб не підрізати вченому п’ят, брав ширший покіс.

Богдан, відриваючись од косаря, вже збирав у міжпліччі росу, і хоча відчував, що йому не втекти від нього, мав на душі нетривожний всеохоплюючий світ, мав літо в очах. Щось бриніло в йому не тільки жнивовицею, а й бентежними думками, добрим неспокоєм. Якось солодко вчувалося: іще покіс, іще другий, іще день, іще другий — і він увійде в довгождану таємницю, як тепер входить у золоті, з голубим повівом хліба. Шелести ж, літечко, шелести, вигойдуй свій литий колос, свою прихильність до людей і ще щось... для нього. І не втома, а передчуття, слова, мов хміль, бродили в ньому.

Загриміло. Прямо над головою блискавично розпухала хмара, ось вона виплеснула в луки стрілу громовиці і грім. Богдан підвів голову, ковшем підставив руки під шум, що вже мав перші краплини дощу, засміявся і тихенько заспівав щедрівку:

Та пустимо стрілу, Як грім по небу, Та пустимо з кіньми, Як дрібен дощик. Та блиснем шаблями, Як сонце в хмарі.

Повз них з білим вузликом у руці, навзгинці, пробігла Тетянка й гукнула статурному косареві:

— Тату, біжімо до вітряка!

— Зараз, доню,— посміхнувся батько, глянув на вітряк, що стояв за півгони від косарів.— Ось лишень дограбкуємо покіс.

Але проливень одразу, важкою сизою киреєю, упав на землю.

Косарі покидали грабки й побігли під загальмовані крила вітряка, що вже зітхали й плакали на радощах. Під ними порядкувала Тетянка: на білій пілочці стояли горнята-близнюки, лежав загнічений хліб, шматок сала, цибуля з пір’ям і кілька яблук.

— Просимо до обіду,— як господинька, вклонилася косарям і так зашарілась, що біля носа розтопилося кілька крихіток веснянок.

Саливон подивився на готування, на горшки-близнята і запитав доньку:

— А тут чарів для молодого косаря нема?

— Тату,— злякано і жалібно поглянула на батька, на Богдана і мало не заплакала.

— Чого ж ти, донечко? Звикай перед дівуванням до наших язиків. Життя! — І пригорнув її, і похвалився: — Вже й господиньку маю. Спробуйте, що зготувала.

А злива так само швидко почала відходити, як і надійшла. За річкою Ведмежою умирали громи. Невидимі косарі якось ураз підкосили дощ, він, зітхаючи, упав на поле і пагорби, назустріч онімілим блискавкам піднялися долоні розквітлих гречок. Виглянуло свіжовмите сонце, і запарувала-закуріла земля, начеб ото позбирала звідусіль косарів, а вони заходились варити куліш.

На Тетяниній хусточці задзижчала бджола і полетіла за взятком.

— Бджола на роботу, а ми з роботи,— з жалем сказав Богданів батько й, оброшуючись, попрямував до стиглого вівса. Він трохи пройшов борозенкою, раптом зупинився і гукнув: — Богдане, перепілчине гніздо!

Тетянка, Богдан і Саливон підійшли до вівса, схилились над будь-як звитим незахисним гніздечком, у якому від птахів залишилося кілька мокрих пір’їнок.

— От уже й осінь,— сказав Богдан і поглянув на дівчину, що стояла, наче весняночка.

Батько підворушив рукою гніздо, знайшов якусь грудочку, стиснув її пальцями, здивувався, а потім спохмурнів.

— Гляньте, що знайшлося в гнізді,— і показав обліплену іржею знахідку.

— Куля,— спохмурнів і Саливон.

— Німецька! — уточнив тато.— Це ж треба стільки пролежати і не згнити, а ще й забратися до гнізда пташини.

"Життя і смерть!" — і подумалося про той неспокій, що його нагнітав у світі несамовитий фюрер. Богдан поглянув на захід. Там і досі мертві блискавки перекраювали оксамити неба.

А потім знову пішла мова про щодення: і про врожай, і що сьогодні вже розвозять по дворах перший хліб, а завтра почнуть молоти вітряки. Та все одно паскудна знахідка — нема-нема та й дасть про себе знати, бо й Саливон, і батько черпнули ківш лиха на германській війні. Та й посивілий вітряк, що й досі скапував сльозою, теж пам’ятає, як з його середини вибирали контрибуцію...

* * *

Вітряки продрімали переднівок і не помітили, як від них почало відходити літо. Прокинувшись, вони перелякано, мов діти, замахали руками:

"Куди ж ви, ма-а-мо?! Не покидайте нас. Побули з житечком, побудьте і з соняшниками".

За сумом дальніх стернищ, в іконостасах соняшників, на мить зупинилося літо, поправило злинялу хустку, серп загойдався на його плечі, і посміхнулось чи всьому світу, чи тільки вітрякам: "Працюйте, діти, не лінуйтесь",— і пішло стежиною в гості до осені.

Застогнали вітряки, вхопилися руками за приполи вітру та й почали перемелювати свій смуток людям на борошно.

В передосінніх днях в велика радість нового хліба. І починається вона з вітряка, до якого тепер заїжджаються і заїжджаються люди, над яким пролітають і пролітають пташині ключі. Біля пташиних крил виростав наш хліб. Так воно і повинно бути, але чи буде так?

Що ж стривожило тебе, та ще під крилами вітряка?

Знову стала в очах ота знахідка в перепелиному гнізді. Пережила вона кайзера, пережила Гінденбурга і долежалась до Гітлера. Не думати б про це, та не можна не думати, бо хто живе тільки одним днем, той несе трагедію собі й іншим.

А дорогою під помах крил їдуть і йдуть люди, і радість нового хліба стоїть у їхніх очах.

— І ви, Богдане, вибрались на вітряк? — зіскакує з воза Салявон Литвинчук і пускає коні ступом.

— Та хоче мати спекти на дорогу нового хліба.

— Дивіться ж, ніде не забувайте нашого хліба.

— А що Тетянка робить?

— Товчеться біля копиць, мов журавка,— і під ідольським золотом вусів стрепенулася добра батьківська посмішка.— Послала доля донечку.— Так про своє дитя могла б сказати тільки матір, але матері не було, тому й перейшла така мова до батька.

У вітряку тепер завізно, і гамірно, і добре від рясноти людських очей.