Дума про тебе - Стельмах Михайло

Ох ті заздренні та безжальні сікачі, що вміють усіх страшним судом судити, тільки не себе.

За чоловіком Соломія гордо несла красиву, з тяжкими косами голову і в село межи люди, і в церкву межи богів. Та прибила в лісі деревина кароокого Громишина і пригнула голову й плечі Соломії. Відтоді минули роки, трохи розправились її плечі, а в грудях дозріла жага чи туга материнства. От він прийде до неї. А що скаже їй у свої літа? Не молодик же він, розучився заглядати у вечорову книгу кохання.

І зажурився чоловік, а під ним не журилася вода, жебоніла, бурчала, пересварювалась у своєму клопоті і підступно підмивала коріння і явора, і калини, і тиші.

І враз летючою зіркою спалахнув, пройшовся по хаті Соломії вогник. Він поснував, поснував між вікнами, потім заспокоївся, притих. Іти чи не йти? Чоловік забирає з собою голос води, що розмиває коріння, та не може розмити біль, і пошепки говорить темряві: "Я люблю тебе".

Він перейшов хиткий вербовий місточок, зупинився перед Соломіїними воротами і з острахом відкинув стан: на вдовинім подвір’ї стояли темні мовчазні постаті, як стояли колись у дворі Василини. Невже недоля знов подає йому свої знаки? Мовчали постаті, мовчав і він. Чи це теж снопи із червоної пшениці, що добрим людям іде на коровай? Ні, це були не снопи із зерном, а давно обмолочені околоти. У них, коли й знайдеться щось живе, то вже проросте на стрісі колоском чи волошкою.

Повз околоти, як повз свою печаль, він дійшов до вдовиної хати і не рукою, а всім ваганням, усіма сумнівами постукав у двері. За ними почув шелест, а потім стривожений голос:

— Хто це?

— Я, Соломіє!

— Хто "я"?

— Максим.

Хвилинка тиші і потім:

— Почекайте, я зодягнусь.

Як довго вона шукає ті одяганки, грюкає лядою скрині, як, напевне, грюкала не одному залицяльникові. От уже й ревнує до них, а очі ревниві заглядають далі, аніж соколині. Нарешті Соломія відчиняє двері. У темряві він бачить її незвично напружене, сполохом обведене обличчя.

— Заходьте, заходьте,— тихо забринів її голос. Вона проводить його в оселю, де на столі в глечику розцвітає медуниця. "Напевне, в цьому році будемо з медом",— до всього ще й господарські турботи озвались,— засох він на цих турботах.

Вона бере з його руки шапку, щулиться, підводить і боїться підвести очі. Він вдивляється — що стоїть у них: болі чи замкнена хитрість? Ні, жіноча туга й полохливість застигли у них. Певно, догадалась, чого принесло його.

— Не чекала? — питає пересохлими устами.

— Не чекала,— знову прокинувся той низинний голос, що жив тільки у її пісні.

— От я й прийшов,— говорить так, наче вона не бачить цього.— Непроханий.

— Сідайте.

— Ти хату збираєшся перешивати? — говорить зовсім не те, що треба.

— Збираюсь, бо протікає,— якась частка напруги зійшла з обличчя, і воно ніби аж повеселіло.

І це було так: Соломія, побачивши Максима на порозі, відчула, що недарма він прийшов, і так перелякалась, що стала кам’яніти. А раптом він скаже їй те, що вже говорили інші? От і добре, що помилилась вона... Правда, не зовсім добре, але краще, коли буде так...

— Вшивальника найняла?

— Найняла,— вже спокійніше говорить і навіть освітлюється посмішкою. А він хмарніє од неї.

— Я міг би прислати,— говорить таке, за що можна язика вирвати, і з тугою відчуває: тут не люблять його.

— Може, вам вечерю зготувати?

— Зготуй, Соломіє, зготуй, дорога, тільки не насухо.

— Це що у вас? — здивувалась і знов насторожилась молодиця.— Закінчили сівбу?

— Закінчили.

— Набідувалися за ці дні?

Він підходить ближче до неї, боячись взяти її руку.

— Оце не знаю, що зараз буду мати: біду чи, може, радість? Це вже тобі судити чи розсудити.

Вона лячно затремтіла, поширила повіки, і очі її стали беззахисними, наче в дитини. Це вразило його, назавжди запам’яталось йому.

— Що з вами? Що ви? — сахнулась од нього Соломія. Те, чого вона так чекала і так боялась, напевне, прийшло. Але краще б воно не приходило. Проклятий Артемон, як нещастя, як біль, як тяжкий гріх, став поміж ними, втопили б його мої сльози. Вона могла б промовчати, втаїти свою непорадну чи безпорадну годину. Та чесність жінки була такою, що й у думці не дозволила б приховати перед чоловіком те, що приховують інші, які мають більше щастя за неї і, не розуміючи цього, розвіюють його на скороминучий дрібов’язок, на почуття-одноденки. При всій своїй святості вона вважала себе страшною грішницею, і той голодний рік, в який вона поварила навіть бульби жоржин, не виходив з її мук. Хіба ж хтось зможе це зрозуміти? А насміятись усякий зуміє.

Максим, не розуміючи, що робиться з жінкою, потягнувся за нею, взяв її руки в свої:

— Соломіє, коли бажаєш, коли хочеш, будь моєю. Ти дуже дорога мені.

— Чим!? — так вигукнула, паче він знав її гріх, і перелякалась, і вихопила свої руки, міцно притулила до обличчя і затремтіла в мовчазному плачу; він перегойдував нею, мов стеблиною, та не міг більше вирвати ні зойку, ні стогону. Але й без цього в Максимовій голові прокинулись дзвони.

— Ну от...— вкрай розгубився, обм’як, мов помервлене стебло.— Хіба ж я тебе так зобидив?

Між її пальцями з’явилися сльози. Туровець витер їх рукою і вже якось одерев’яніло сказав:

— Їй не плач. Розтривожив я тебе, та й себе не менше. Я нічого не хотів тобі поганого: думалось, у тебе немає чоловіка, у мене жінки, то можна й породичатись.

— Не кажіть такого. Нам не можна, не можна!

— Чого не можна? — Він пригорнув жінку, торкаючись однією рукою її грудей. Соломія не помітила цього.— То чого ж? Невже усі осоружні тобі? І я теж?

Вона вивинулась з його рук, витерла очі, в яких і сльози не зменшили півсон.

— Усе не те, Максиме, усе не те,— вперше назвала його по імені і вже цим якось обнадіяла.

— Яка ж гризота в тебе?

Соломія здригнулася, глянула чи то в далечінь, чи в минуле.

— Не треба про це. Ідіть, Максиме, ідіть, дорогий,— вона подала йому шапку, з нею в руках він вийшов із хати, несучи в голові тупі дзвони.

А коли зачинилися двері, він знесилено сів на перелазі, чогось придивляючись до околотів та прислухаючись до тих дзвонів, що дзвонили по любові. А він, дурень, ще й залітав інколи в думках, що принесе їй відраду, а то й саме щастя. Та й приніс, що не знаєш, як винести. І неждано до нього прибилось якесь схлипування. Чи то вода печалилась за хатою, чи Соломія в хаті? І враз схлипування перейшло у таке ридання, наче в хаті когось ховали. Чуючи провину в душі й прокляті дзвони в голові, Максим кинувся до дверей, загупав кулаком у них.

— Соломіє, відчини! Відчини, чуєш!

Ніхто не відповів йому, і він загупав ще сильніше, не боячись, що хтось з дороги почує це.

— Чого вам іще треба? — нарешті обізвався її голос.

— Я не можу чути, як ти плачеш. Відчини!

І вона, вже розпатлана, уся в сльозах, відчинила йому і нахилила до нього коси, що відділились од високих грудей.

— Іди, Максиме,— попрохала його.— Бо як хтось почує нас...

— Не можу, Соломіє. І хай увесь світ чує,— дарма. Чого ти караєшся і мене караєш? Що в тебе? Коли бридкий тобі, тоді піду...

— Тобі не треба знати, Максиме,— застогнала вона.— Це так страшно, так страшно...

— Чого ж тобі страшно? Любові чи подружжя? Я так хотів, щоб ти мені дружиною була. Чим я зобидив тебе?

— То не ти, інший,— увійшла в минуле, як у чорну хвилю, і стуманіла уся.

— Інший? Ти любиш його?

— Ні.

— А що ж у тебе?

Обличчя і очі її стали одним болем, а груди заболіли, як боліли у голод. Ніхто ж ні з чоловіків, ні з жінок не зрозуміє її. Може б, рідна мати це зрозуміла, та нема її.

— Говори, Соломіє,— сказав з такою мукою, що повірила йому, як нікому. А може, справді він так любить її, може, справді йому, єдиному, можна довіритись? Тільки що буде після? І вона, чуючи, як сама розчахує себе, заговорила, давлячись словами, схлипуванням, сльозами:

— Я, Максиме, мала страм од нього. В голодний рік, коли вже вмирала, прийшов до мене...

Страшне зізнання вибило з голови дзвони, оголене страждання прибило і його.

— Мовчи. Я це знаю, Соломіє,— наказав, щоб зменшити її муки, хоча нічого не знав досі, а зараз скипів ненавистю до того вовкулаки. Як же він, сатанинський виродок, міг зобидити цю правдивість?

— Звідки ж це... знаття? — лячно поглянула на нього: що тільки думає він про неї тепер, що подумає потім?

— Мовчи, більше ані слова про це. Хай воно терном заростає! Терном і терниною!..— І поклав їй руки на плечі, торкнувся ними її грудей, що заболіли, як у голодний рік, і все одно мали жагу материнства. Він поцілував її очі, уста.

— Вийдеш за мене?

Вона підвела на нього правдивий біль, правдиву муку.

— Я, Максиме, буду любити тебе, як душу. Тільки ніколи не суди мене, бо вже судив той рік.

— Я не суддя, Соломіє. Я твій муж,— і, щоб якось утішити, перейшов на буденне: — І зараз же, як мужу, готуй вечерю!

Вона припала до його рамена, схлипнула вже від вдячності до своєї долі й до нього і, вірячи й не вірячи, спитала:

— Чи не привиділось, чи не наснилось?

— Привидиться й насниться потім. Я вже не піду з твоєї хати.

І вона знову злякалась:

— Не треба сьогодні, хай пізніше.

— Чого ж пізніше?

— Може, ти передумаєш?

— Я саме боюсь, щоб ти не передумала,— знов якось підбадьорив її.— І вже сьогодні хочу почути, як наді мною заклекоче твій лелека.

— Боже мій! — опустила вона руки і не знала, що сказати.

— Не божкай, а готуй вечерю, коли придбала чоловіка.

І тільки тепер вона повірила тому, що сталось. Їй би треба щось таке жіноче, довірливе сказати йому, та не знайшлося те слово, і вона, соромлячись, як мужу, прошепотіла:

— Максиме, я тобі чоботи скину,— і злякалась, щоб він не подумав, що принижується вона.

— От цього вже не буде! — нічого недоброго не подумав Максим.— Чоботи я тобі скидатиму! Сідай на стілець, спробую, чи вийде,— він скинув з неї чоботи, провів рукою по литці.— А ноженята в тебе такі, що не одне око прилипатиме до них.

— Безсовісний ти! — низинно заклекотів її голос, схожий зараз чи то на клекіт води під мостом, чи на клекіт лелеки на хаті...

Удосвіта його розбудив не лелека, а Соломіїні сльози.

— Ти чого? — спросоння обома руками потягнувся до неї, до її тепла, до її грудей.

— Це я так, Максиме,— витерла очі.— Що тільки тепер люди скажуть?

— А що їм казати? От одягайся, і зараз же підемо в сільраду.

Вона посміхнулась:

— Навіть не снідаючи?

— Коли ти приготуєш щось, окрім сліз,— притягнув її до себе, поцілував.

Помолодівши, вона кинулась до скрині й низинно заворкувала йому:

— Одвернися, Максиме.

— Це з якої радості?

— Я соромлюсь тебе.

Вранці вони й розписались.