Дума про тебе - Стельмах Михайло

На якому ж вона меню сидить?

— Тебе тільки меню турбує?

— Тільки воно — я гурман. Питалась, коли ти щось напишеш їй. То вже назви її соловейком та порівняй уста з напіврозквітлою трояндою чи щось інше вихопи з ботаніки...

Коли закінчився випускний вечір, Маргарита Іванівна, розпашіла від танців, неждано підійшла до Богдана і пошепки сказала:

— Ви ж проведете мене додому? Я сама боюсь — живу аж на старому місті.

Богдан пошукав очима Івана.

— Ні, ні, тільки ви,— вгадала його думку і чогось зіщулилась.

Вони непомітно вийшли з інституту, що виспівував молодими голосами. Але в Богдана було таке відчуття, що за ним тихенько-тихенько ступає будівля інституту. Це він відчував уже кілька днів, прощаючись у думках з рідним гніздом.

Спускаючись сходами до річки, за якою підіймалося старе місто, Маргарита Іванівна запитала:

— Це правда, що ви прийшли по науку до інституту босий?

— Не в інститут, а в педтехнікум,— уточнив Богдан.

— Як же це було? Розкажіть, Богдане.

— Нема про що,— зітхнув хлопець.— То злидні наші босими ішли в науку. Аж не віриться, що вже й інститут закінчив. У роботі я не пожалію себе.

— Хоч пожалійте тих, хто буде біля вас,— загадково сказала Маргарита Іванівна.— Це ви мене за очі назвали довгоногим оленятком?

— Та я.

— Спасибі. Ви, крім літератури, ще й зоологію любите?

— Про оленів читав.

Закарлючистою, що вгризлась у пагорб, дорогою вони увійшли в передранковий сон старого міста, що, по суті, було не містом, а селищем, з садами, з городами і зеленоокими копанками, де водилися лини і в’юни. Якийсь ранній косар уже розкошував світанок — чути було вологий шелест коси, а рани трав вточили в досвіт свої пахощі.

— Трави і умираючи пахнуть.— Маргарита Іванівна повернула до невидимого косаря підведену досвітом голівку і спитала Богдана: — Чого ж ви відмовились залишитись у бібколекторі?

— Кожному своя ноша.

— Ноша чи хрест?

— Не треба так трагедійно. Я говорю про добру ношу, яку мас нести кожна людина. Ось хто, наприклад, гнав у шию цього косаря? Інший відлежував би спину і боки до самого сонця, а потім, прокинувшись, ще й гарикався б із жінкою за сніданком, а цей поніс у досвіт завзяття і має радість од своєї праці.

Маргарита Іванівна здивовано подивилася на Богдана:

— Звідки ж ви знаєте, що він має радість?

— Бо чую, як косою веде, як мантачкою витягає з неї передзвін. Лінюх не так коситиме, не так видзвонюватиме.

— Романтику мій, тільки скажіть, що буде з вами через кілька років? — чи то з захопленням, чи то з жалем запитала.

— Я теж не знаю, чи вийде з мене гарний учитель. Як не вийде, піду працювати в колгосп, бо знаю і люблю селянську роботу.

— Ви божевільний, Богдане.

— Чого ж божевільний?.. Не кожна людина знаходить любов. Але кожна людина в нас повинна знайти любу роботу. Для чого ж інакше гортати своє життя, як чужу нецікаву книгу, і дрібніти, і тупіти, і обізлюватися в своїм невдоволенні?

— І невже б ви пішли у колгосп, на такі убогі тепер трудодні?

— Пішов би і вилузувався б із шкіри, щоб і трудодні стали багатшими і щоб в очах селянських менше було смутку,— він ніяково посміхнувся: — От бачите, як розрекламував себе? Хоч етикетки вибивайте на лицях.

Маргарита Іванівна притулилась до його плеча.

— Ось і моя хата,— вона обережно дзенькнула клямкою хвіртки, і вони ввійшли на зелене, сизе од роси подвір’я; посеред нього стояв стіжок петрівчанського сіна.— У нас, як на хуторі: і верби, і тополі, і корови, і півні, і копанки. Як хочете, подивіться на нашу.

— І щось живе є в ній?

— Самі лини. Колись братик мій наловив трохи линят і кинув у копанку. Відтоді й водиться у нас своя риба.

Вони підійшли до копанки, що стояла під охороною кількох плакучих верб. І тільки тут, коли дівчина притулила коси до верби, він помітив, як у неї незвично побіліло обличчя.

— Ви, Маргарито Іванівно, втомились?

— Який ви догадливий,— з гіркотою сказала дівчина, і на її примхливих устах вибився біль.— Богдане, ви дуже любите свою Ярину?

Він здригнувся:

— Хто вам сказав? Іван?

— Іван. Ви не хочете говорити?

— Я не знаю, що сказати... Це любов без відповіді, без надії, навіть без адреси.

— І навіть без надії любите?

— Очевидно, так.

Дівчина потягнулася до нього, притулилась головою до його грудей, і не встиг він отямитись, як сказала:

— А тепер ідіть, Богдане, благаю, йдіть скоріше, щоб не побачили моїх сліз.

Та вони наздогнали її слова, і він побачив їх, і збентежився, і розгубився, і не зрозумів, за що і як могла полюбити його така дівчина, за якою стільки побивалося хлопців.

— Маргарито Іванівно... не плачте,— не міг нічого розумнішого сказати, і невимовно жаль стало тих сліз, що обривалися з він і падали в копанку.

— Ідіть, Богдане. Ви ж напишете мені?.. А коли й вам буде дуже тяжко, приїжджайте до мене... Я ждатиму вас, теж без надії. Ідіть.

І він з вагою жалів пішов повз її верби, повз петрівчанський стіжок, ближче до дзвону коси, подалі від чийогось кохання. А з ним ішли її сльози і збентеження перед дівочою таїною. Це ж уперше неждано розкрилась вона перед ним, це ж уперше дівоча голова торкнулася його грудей, це ж перша сльоза впала на його світання. Усе було в нього ще першим...

* * *

У гуртожитку його очікував Іван. Він очима ждав розповіді, та, не дочекавшись, запитав:

— То що тобі Маргарита Іванівна казала?

Богдан одвів погляд від друга:

— Нічого. Дякувала, що провів.

— Про мене і не згадала?

— Ні.

Іван зажурено похитав головою:

— Напевне, довго мені доведеться парубкувати через свій сіранодебержераківський ніс. От не знав природа, де треба підменшити краси.

Посумувавши, Іван вирішив ударити лихом об землю:

— У тебе ж якісь копійки знайдуться, щоб поснідати?

— Копійки знайдуться, з карбованцями гірше — мало не вся стипендія на відрахування пішла.

Підвівши убогий баланс, Іван сказав:

— Як балювати, то балювати: підем у привокзальний буфет, там я вчора бачив оливки, з Греції привезли. Треба ж і нам спробувати це аристократичне їдло. А з буфету — я прямо на поїзд.

— А на квиток у тебе є?

— А для чого на світі існують буфери? — безтурботно відповів Іван.

На вокзалі їм справді подали оливки, що на той час були дивом. Спробували друзі це їдло — і зсудомило їх од нього.

— Як тяжко бути аристократом: навіть їсти треба не по-людськи,— відсунув від себе оливки Іван і стиснув обома руками кільця кучерів: — Який жаль, що не будемо разом. Ти ж перед тим, як нагрівати грубу віршами, присилай мені. Домовились?

— Домовились.

Іван поглянув на годинник:

— От мені й пора.

Друзі вийшли на перон, обнялися, й Іван побіг на другу колію, де стояв товарний поїзд. Через кілька хвилин поїзд рушив, і між двома вагонами на буферах Богдан побачив усміхненого друга.

Він помахав рукою:

— Бий телеграми дрібним почерком!..

Богдан теж добрався додому "зайцем", тільки на вантажній машині, що везла вугілля,— скочив на ходу і зіскочив на ходу. В хаті він застав матір, що саме прийшла з поля. Глянула вона на сина, сплеснула руками і заплакала.

— Ви чого, мамо? — перелякався він.

— Боже, як ти почорнів у тих науках! Лице ж на тобі стало зовсім чужим.

Глянув Богдан у дзеркало, засміявся.

— Це, мамо, я так за дорогу вугільним пилом присмалився. Ось зараз знову буду білий, як гусак на річці,— і нахилив голову під умивальник.

— Як же ти перепався, одні кістки всюди стирчать, а боки аж позлипались,— бідкалась мати, поки він умивався.— Може, тобі на підвечірок вареники з вишнями чи суницями зготувати?

— Можна і з вишнями, і з суницями.

— А ти ж закінчив інститут, чи де там?

— Закінчив, мамо.

— Тоді, може, півня вкинути в чавунець?

— А півень хай ще кукурікає.

— І як же ти закінчив той інститут?

— Добре, мамо. Так уже хвалили, що в мене кирпа ще більше вгору задерлась.

Мати засміялася, поцілувала сина у вогку щоку і зажурилася:

— Та й знов кудись поїдеш од мене?

— Я недалеко, в нашому районі буду.

— От чиясь мудра голова зважила на мої сльози. То я за старим побіжу — він косить на леваді.

— Не треба, мамо. А в тата є друга коса?

— Є, ще германська, з їхнім орлом. А для чого тобі?

— Піду завтра допомагати татові.

— Відпочив би та хоч мотузочками позв’язував кості, щоб не порозсипались.

Богдан засміявся, вліпив матері за насмішку поцілунок і сказав великооким мальвам, що слухали їх за вікном:

— Ось я і дома.

Мати пішла в хижку, всипала муки в підситок, і він затанцював у її руках.

— Скоро і варенички будуть. Може, гукнемо на них Туровця? Він уже не раз перепитував, коли ти приїдеш. Гарну маєм людину!

— Можна і Туровця. Як він живе в Соломією?

— Душа в душу. Соломія тепер землі не чує під собою. А от Ярина Безкоровайна і досі не вернулася в село.

Він спаленів, крадькома поглянув на матір: чи догадується вона, чи так сказала? Та обличчя матері було непроникним, а очі втупились у підситок, що аж хурчав у її руках.

"От я і дома",— вже сумом обізвалася думка.

— А де ж, мамо, наша друга коса з німецьким орлом?

— В закомірку. Та ще встигнеш із нею.

— Хіба ж я не ваша дитина?

Він пішов до комори, розшукав немудрі косарські обладунки, загнав у колоду бабку й почав виклепувати косу. Вона вихоплювала з надвечір’я призахідні крихти сонця і славно бриніла-гула, ще й вимовляла йому: "От я і дома, от я і дома", та не могла одігнати смуток, що прийшов од материного слова.

Вулицею проїхав Артемон. Почувши передзвін коси, він зупинив перед ворітьми тонконогого відгульня, побачив Богдана й присвиснув од подиву:

— Це ти клеплеш косу?!

— Та наче я.

— Диво дивне! І для чого тобі мужицька турбація? Невже, закінчивши інститут, думаєш з дядьками косити?

— Думаю.

— А-а-а, підеш у лісництво, заробиш батькам на зиму сіна? — здогадався Артемон.— Там вигідно: косять за третю копицю, можна й за половину вихитрувати.

— Ні, я піду косити в колгосп.

Артемон так подивився на Богдана, немов той звалився з місяця, потім заклекотів смішком чи насмішкою:

— Що ж, іди. Трудодень я тобі за ідейність запишу.

— За ідейність я сам подбаю, а ти запишеш мені завтра два трудодні за працю.

— Що, надієшся викосити аж два трудодні? — пожвавішало щелепасте обличчя Артемона.

— Не менше! — Богдан підійшов до Артемона, понизив голос: — Про Ярину нічого не чувати?

— Завіялась десь, навіть матері не дає адреси. Боїться за мої сережки, що прихопила з собою,— у голосі його пробився жаль: — А які то сережки були! Дворянські!

Та все одно колись поверну їх! — позлітав Артемон, вдарив коня закаблуками і здимів у сутінках!

Богдан повернув до дровітні клепати косу.

"От я і дома.