Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Повстанці, які добре володіли польською мовою, були в перших шеренгах.
– Вашмосці поїдуть зі мною, а військо залишиться біля греблі,— запропонував Базилі, сідаючи на коня.
– Мосці пане Закревський! – обурився регіментарій.— Лащ – не хлоп і дбає про овій гонор. Війська залишаться, але з нами поїде хоругва князя Ланцкоронського,— рішуче заявив, не допускаючи заперечень.
Але Базилі й не збирався заперечувати регіментареві. Він твердо вирішив прихилити до себе Лаща й використати його знайомство з батьком. Така нагода трапляється один раз у житті, і тільки дурень випустить її з рук.
– Слово коронного регіментарія для мене святе! – вигукнув з пафосом.— Для вас завжди відкриті наші серця і ворота.
– Вацьпан розумний за двох,— ласкаво похвалив сотника Лащ.— Пане хорунжий,— звернувся до Григи.— Прошу повідомити своїх панцирних товаришів, що вони поїдуть з нами у замок,— наказав гостро, по-військовому.
– Слухаюсь! – гаркнув Грига і повернув коня.
– Хоругви вестиме сотник Фірлей, а вашмосць їхатиме біля мене,-кинув услід хорунжому регіментар.
У Базилія з великого дива перехопило дихання. Милий боже! Невже ж на цій вузькій греблі зібрався весь цвіт Речі Посполитої? Відприск славного роду Фірлеїв – сенаторів і перших великопольських магнатів – за сотника у Лаща! Таких достойних гостей Лукашевич, певне, ще не приймав у своєму замку і, мабуть, більше й не прийматиме.
Князеві Лянцкоронському для того, щоб передати наказ регіментаря, досить було від’їхати два кроки. Хаячок, чи пак сенаторський відприск сотник Фірлей, знаходився так близько, що чув кожне слово Лаща, але військо є військо, і хорунжий голосно відчеканив наказ.
За хвилину достойні гості в товаристві Закревського вже їхали у замок. За ними рушила панцирна хоругва на чолі з сотником Фірлеєм.
– Як поживає батько вашмосці? – запитав ласкаво молодого шляхтича "богатер ойчизни".
– Кепсько! – признався журливо Базилі.— Два роки тому наш двір спалили татари, а зараз один бог знає, чи збунтоване хлопство не зруйнувало того, що ми з такими труднощами відбудували.
– То вацьпан навіть не знає, що діється з батьком і сім'єю? – здивувався регіментар.
– Як же не знаю! – образився незаслуженим докором Базилі.— Мама з молодшими сестрами виїхала у Пнів, а батько і сестра Зося залишилися ще в Братківцях. Адже не можна кинути маєтку на ласку гультяйства. У нас ще спокійно, але як загрожуватиме небезпека, то обоє також прибудуть до Пніва.
– Пся крев, часи! —з досадою озвався Лянцкорон— ський.— Хлопи б’ють шляхетнонароджених і гріха не бояться. Як далі так піде, то на Україні не залишиться жодного посесіоната. Що ж тоді буде? Га? Конєц свята!
– То наша вина! – з гіркотою ствердив Базилі.
– Ей же, вашмосць! – обурився Лащ.— Чи не звинувачуєш нас у спілці з гультяйством?
– Крий боже! – жахнувся од такої підозри Закревський.— Тільки усі ми занадто потурали хлопству, і тому воно так роззухвалилось. Але що тут казати про хлопів, як навіть серед шляхти знайшлися вороги ойчизни. Серед височанців чимало загродових.
– Жахливо! – висловив обурення хорунжий.— Аж важко в це повірити.
– Закревські не брешуть,— набундючився Базилі.— Височан, якого вашмосці розгромили під Вітківцями, також шляхтич. Щоправда, з тої шляхти, про яку кажуть, що від неї пахне хлопом. Його батько нобілітований хлоп і був навіть нашим осадчим.
– Чим горщик накипів…— кинув зневажливо регіментар.
– Пан регіментарій мовить святу правду,— приєднався до думки Лаща Базилі.— Оцей Височан і братську школу закінчив, і заможніший од багатьох посесіонатів, але не позбувся хлопської вдачі. Міг одружитися в доброму шляхетському домі з родовитою шляхтянкою, а його потягнуло до простої дівки, нашої-таки братківецької кріпачки. Батько буцімто не заперечував проти її викупу, але й відпускати дівку на волю не квапився. Маючи її в своїх руках, можна врятувати маєток од хлопів і забезпечити собі спокій. Мама забрала дівку з собою у Пнів, щоб послугувала їй та меншим сестрам. Височанові веліла передати, що засіче її батогами, якщо батька або сестру Зосю зустріне з боку розбишак яке лихо чи хлопи спалять наш новий дім. Мама у нас така, що дотримає слова, і дівці святий боже не поможе.
– Батьки вашмосці вельми хитрі,— втрутився швидко у розмову хорунжий, ніби не бажаючи допустити до слова свого регіментаря.— Зуміли забезпечити од Височана себе і свій маєток.
– Це я їх напоумив,-гордовито похвалився Базилі.— Дівка ще не раз нам стане в пригоді.
Семен мовчав, і на душі у нього було так гірко, ніби він випив полину. З його вини Оксана терпіла зараз поневіряння та знущання, плакала над своєю долею. Тепер має його, Семена, за пустомелю, який багато обіцяв, але нічого не зробив. І слушно. Адже сам зайнятий підготовкою повстання, він міг послати в Братківці за Оксаною Сяноцького. Тільки хто сподівався, що Закревська забере її у Пнів, що така диявольська хитрість визріє в дурній голові Базилія? Але він, Семен, зробить усе, щоб вирятувати Оксану, зробити її щасливою, виправити свою помилку.
У побережних очеретах заскиглив жалібно вітер, так ніби хтось заплакав, і Семен мимохіть зітхнув.
– Пану регіментарію щось допікає,— стривожився Базилій.
– Турбота про рідну землю,— кинув скупо Семен, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову.
– Стійте і назвіть пароль! – долетів до вершників грізний голос з темряви.
– Не впізнаєте, свого сотника? – розсердився на вартових Закревський.
– Тут дідько не розбере, хто сотник, а хто псотник,— одрубав вартовий.— Кажи пароль, бо привітаю оловом. Наказ є наказом.
– Бог, честь і вітчизна! – гукнув Закревський, бачачи, що з вартовим не до жартів.
– Люди вашмосці заслуговують похвали,— схвально озвався Грига, бажаючи підтримати перервану розмову.
– Зараз вартує тільки рукодайна шляхта і вірні ойчизнє загродові,— похвалився Закревський.— Гайдуки злигалися з бунтівниками, але ми в пору про це довідалися. Завтра судитимуть здрайців. Головним зрубають голови, дрібніших одшмагають батогами.
Гребля скінчилася, і достойні гості, а за ними панцирні товариші князя Лянцкоронського в’їхали на берег. Та слідом за першою хоругвою прибула ще одна, і Базилі занепокоївся.
– Вашмосць обіцяв, що візьме з собою тільки одну хоругву, а їх оце вже дві або й більше на березі,— з докором звернувся до регіментаря,
– Прошу пробачення. Панцирні, мабуть, не зрозуміли мене,— виправдався перед Закревським Семен.— Але хай вацьпан не хвилюється. Усю вину перед паном Лукашевичем я візьму на себе.
– Якось воно буде,— набундючився Базилі, знаючи, що таким гостям усі зрадіють.
Зайнятий розмовою з "богатирем ойчизни", Базилі не помітив дивної поведінки війська. Воно ніби в рот води набрало, бо ніде не чути було ні розмови, ні лайки, ні суперечок, без яких не обходилось серед шляхетнонароджених. І тільки то тут, то там якісь окремі голоси вигукували польською мовою: "Чолем, ксьонжен!", "Честь яснє пану!", "Пся крев!", "Бій гультяюв!"
Але тупіт кінських копит і бряжчання заліза долетіло аж до замку, насторожило залогу.
З темряви вигулькнув вершник, зупинив коня.
– Хто їде? – запитав голосно, злякано.
– Свої,— заспокоїв вершника Базилі, називаючи пароль.— Скачи у замок і скажи пану Лукашевичу, що до нас прибув коронний регіментар пан Самуїл Лащ, а з ним хорунжий, князь Ксавери Лянцкоронський, сотник Фірлей і три хоругви панцирних. Аж тепер хлопство і навіть сам Хмельницький нам не страшний.
– Слава тобі господи,— зрадів вершник і зник у темряві.
На Семена і Григу, які прибули під мури замка, вже чекали сотні шляхетнонароджених.
– Віват, пан Лащ! – верескнув хтось на мурах.
– Віват, нєх жиє пан регіментаріуш! – загорлали за ним десятки голосів.
Хтось згадав, що з Лащем прибув ще нащадок славетного роду Лянцкоронських і вівати загриміли з новою силою. Не забула зібрана шляхта і про сенаторського сина сотника Фірлея.
Хтось на мурах голосно похвалився, що знає коронного регіментарія, і навіть вигукнув: "То я, Качковскі, пане регіментаріушу!", але, не удостоївшись відповіді, спантеличено замовк.
– Хто з вашмосці коронний регіментарій пан Самуїл Лащ і що привело його аж сюди? – долетів до Семена та Григи скрипучий голос.
Відблиски вогнищ, що палахкотіли на мурах, освітлювали гостей, падали на півпанцирі та кольчуги, але шишаки та навушники закривали їх обличчя, і навіть Качковський не міг пізнати пана Самуїла.
– Регіментар Лащ перед вашмосць паном,— вигукнув гордовито Семен. —А це мій хорунжий князь Ксавери Лянцкоронський,— показав на Григу.— А що привело нас сюди і куди прямуємо, можу сказати тільки вашмосці.
І прошу не тримати нас, ніби пахолків, перед ворітьми, бо коні та люди втомлені дорогою і битвою з схизматами. Є серед нас і поранені, веземо навіть кількох убитих, щоб поховати їх за нашим звичаєм зі шляхетськими почестями.
– Швидко одчиняйте ворота! – наказав вартовим Лукашевич.
За хвилину панцирні на чолі з Семеном та Григою під вітальні вигуки шляхти в’їздили на подвір’я замка.
– Гей, панове браця, зрада!-раптом зарепетував не своїм голосом вусатий шляхтич.— Та це ж мої хлопи Грицько й Данило,— пізнав у панцирних своїх кріпаків.
Шляхта на мить закам’яніла з жаху. Отямившись, з вигуками: "Зрада, зрада!" —схопилась за шаблі.
– Що ж, пане Базилі, придумав ти хитрість з Оксаною, але вона тебе не врятувала,— зловіщо озвався Семен.
– Вашмосць Семен Височан? – зойкнув Лукашевичів сотник.
– Агеж! Той, який ще "пахне хлопом",— нагадав Базилію його слова полковник.
– То гинь, здрайцо!-верескнув несподівано Закревський, вихопивши з піхви шаблю.
Гримнув постріл, і Базилі, випустивши з рук шаблю, звалився з коня. То Грига, який пильно стежив за Закревським, вистрілив у нього з пістоля.
Тим часом на подвір’ї закипів бій. Шляхта люто рубалася з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з сараїв, з вікон і бійниць самого замка. Особливо дошкуляла повстанцям замкова залога, яка вела по них вогонь з мурів і серед якої перебував сам Лукашевич. Магнат стояв, освітлений вогнищем, намагаючись своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.
Вартові тим часом встигли спустити з мурів залізну борону, що закрила ворота, і відрізати доступ до замка повстанчій піхоті. Це підняло дух шляхти, яка ще заповзятіше стала обстрілювати згромаджену на замкових подвір’ях повстанчу кінноту.
– З коней! —скомандував Семен, побачивши, що вершники – вигідна ціль для куль.— Пробийся до конюшень і запали їх,— наказав Хаячкові.— У них засіло чимало шляхти.
