Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Сотня Сяноцького хай поведе пальбу по мурах і вежах над ворітьми, примусить вартових сидіти у схованках. Повстанці на руках зуміють настільки підняти борону, щоб пролізти під нею.
Раптом, показуючи на дерева, шляхта на мурах злякано закричала.
Це хтось з старшин-піхотинців, який залишився по той бік воріт, пригадав собі, що говорив Семен на нараді про дерева, які підходять до самих мурів, і повстанці вже дряпались по них.
Враз драбини і сходи, що вели на мури з подвір’я, зароїлися людом, озброєним голоблями, дрючками та сокирами. То Мочернюк зібрав панських фірманів, конюхів і різних слуг та повів їх на очолювану Лукашевичем варту.
Тепер шляхта, яка ще мала надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.
Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій.
Хтось ударив колом по голові Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, ударився об землю, знепритомнів.
Тим часом встигла перейти греблю піхота. В бій вступали нові сотні.
Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю.
Битва за отинійський замок закінчилася.
14
Палала Галицька земля…
З придніпровських степів пожежа докотилась до Львова. Клубочились чорні дими над палацами вельмож, палали замки і фортеці, гриміли під Львовом козацькі гармати.
Хлоп з кріпака став воїном, шляхтич з "рицежа" – страхополохом.
Цвіт польської шляхти поліг під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, а Хмельницький і Кривоніс дивилися зі Святоюрської гори на Львів і радили велику раду, думали велику думу.
Гул козацьких гармат під містом Лева зливався з луною височанських, котився над Галичиною, Підгір’ям, Карпатами.
Вперше на голос січових литавр дзенькнули в Чорногорі
сокири, Дністер з’єднався з Дніпром, і на смертний бій за волю піднялася вся українська земля.
Вогонь з України перекинувся на польські землі, запалив кріпацькі маси, загрожував Кракову, Варшаві. У ньому могла згоріти Річ Посполита.
Зараз шляхта всю надію покладала на бога і Ярему Вишневецького.
– З обличчя шпетний, та серцем шляхетний,— хвалили князя його приятелі, такі ж, як він, нелюди.
Коротконогий, булькатий, з непомірно розбухлим черевом, Ярема, якому тільки що минуло тридцять чотири роки, дивував людей своєю бридкістю. Але значно більше від "шпетного" вигляду усі ненавиділи "лубенського упира" за його жорстокість, зрадливу вдачу і ненависть до українського народу, з якого він вийшов.
Польські вельможі та ксьондзи вихваляли Вишневецького за вірність "ойчизні", непримиренність до "схизматів", православної віри, але в душі гидували ним. Хто нині зрадив свій народ, той завтра зрадить і їх, міркували. І не помилялися…
Зараз Ярема перебував у Львові, куди він утік з України перед Кривоносом. Разом з ним прибуло понад шість тисяч його придворної гусарії, панцирних, рейтарів.
У львівських костьолах, як на Великдень, дзвонили дзвони. Райци вручили Яремі ключі од міста та магістрату, у якому зберігалась міська каса та скарбниця. Міщани поляки несли йому золото та коштовності, благали не кидати їх на поталу.
Ярема поклявся, що швидше загине, ніж покине Львів, але просив не скупитися на золото. Присяга князя викликала бурхливу радість, і навіть найбільші скнари полізли у свої тайники за дукатами.
Православні, закрившись, сиділи у хатах, бо появлятись у місті було для них небезпечно.
Цілий тиждень веселився Львів, по-королівськи приймав Ярему і його військо, як раптом блискавкою пронеслась вістка, що вже близько Хмельницький та Кривоніс. Князя це застало зненацька. Серед ночі, з магістрацькою касою та скарбницею, він втік з міста, прихопивши з собою мільйон триста тисяч злотих, і подався у Польщу.
А Галицька земля палала, і тільки де-не-де, у неприступних фортецях, збереглись ще шляхетські недобитки, ксьондзи служили мші[42] за вікторію над Хмельницьким і збунтованим хлопством, а на стайнях посіпаки шмагали кріпаків, які не встигли втекти до повстанців. Проте таких фортець з кожним днем ставало все менше і менше. На галицькому Поділлі їх здобували козаки, на Підгір’ї – "мали Хмєльніцкі зємі галіцкей"[43] – Семен Височан.
Впали замки у Студениці і Добеславицях, Ланчині і Бортниках. Замок у Лючі здобув ватаг Юра. Після цього з трьома сотнями опришків він приєднався до височанців. У ватага були з паном на Лючі старі порахунки, які могла змити тільки кров.
А замок панів Потоцьких у Печеніжині повстанці здобували цілий тиждень. Під його мурами загинув і сотник Грига, якого поранила якась випадкова куля. Перед смертю він гаряче просив побратимів поховати його по-козацьки – з шаблею і мушкетам.
– Хочу стати на суд божий, як личить воїну, що загинув за свій народ і батьківську віру,— були його останні слова.
Не вберегла попадя свого панотця…
Здобути замок допомогли повстанцям замкові слуги. Криваві поминки влаштували побратими по своєму панотцеві, якого так любили.
– Знищено на Підгір’ї усі вовчі лігва, але одно, найнебезпечніше, ще залишилося,— маючи на думці Пнівську фортецю, нагадав старшинам на раді Семен.— Доки воно існуватиме, ми не будемо безпечні.
– То вели трубачам трубити похід,— порадили головному полковникові старшини.
Наступного дня повстанці вирушили на Пнів.
Зараз це була добре озброєна п’ятнадцятитисячна армія, нічим не схожа на тих перших сміливців, які ледь не голіруч йшли на Отинію. У шляхетських замках здобуто стільки зброї, куль та пороху, що у кожного повстанця тепер були і шабля, і мушкет, і порохівниця.
Попереду їхало чотири тисячі кіннотників, далі йшла піхота, котилися гармати. Похід замикала тисяча вершників полковника Копистки. Над полками гордо маяли малиновими крилами прапори, ніби казкові жар-птиці.
У повстанців була навіть своя "канцелярія", свої медікуси, які лікували поранених побратимів, свої трубачі.
На милю розтягнулась павстанча армія, і скрізь, де вона проходила, радісно вигравали дзвони, скрізь народ зустрічав своїх визволителів піснями і квітами.
Військо отаборилося на полях біля пнівського замка, і навколишні гори та долини наповнились гомоном, скрипом возів, іржанням коней, скреготом та бряжчанням заліза.
Зібрана на мурах шляхта з жахом стежила за всім, що діялось у повстанчому таборі. Але й повстанці, позираючи на Пнівську фортецю, що бовваніла на високій горі, на глибокі рови та грізні мури і вежі, які оточували її, замислено хитали головами.
Куропатва не даром нахвалявся, що тільки бог може здобути його фортецю, бо чорт на пнівських мурах зламає собі роги. Навіть татари, після кількох невдалих наступів, залишаючи за кожним разом під замком сотню-дві вбитих ординців, зараз обминали його десятою дорогою.
– Має чим похвалитися Куропатва,— задивився на замкові мури Семен.— Але здобувати вовчі лігва для нас не першина.
Оточений полковниками та сотниками, він зупинив коня біля ровів, шукаючи відповідного місця для наступу.
– Такого ще не зустрічали,— похитав журливо головою Яремко-Попович, позираючи і собі на мури та вежі.— Та й вовків сила-силенна зібралася у ньому.
– Знайдемо на них спосіб! – кинув завзято сотник Літусь.
Відчайдушний в бою до безумства, він завжди перший йшов у наступ і користувався серед війська та у старшини заслуженою пошаною і любов’ю. Семен хотів було призначити його полковником, але вагався. У Літуся іноді відвага брала верх над розважливістю.
– Куропатву не візьмеш зненацька, так, як Лукашевича,— не позбувався своїх тривог Яремко-Попович.— Та й не виручать двірські слуги, як це було в Печеніжині. Ні на хитрощі, ні на допомогу тут не надійся. Мусимо здобувати замок наступом, і аж страшно подумати, скільки народу загине.
– Ніхто з нас не вічний,— не, злякався небезпеки Літусь.— Я, полковнику, завжди прошу бога, щоб дозволив мені умерти не дома на печі, а з шаблею на полі бою.
А місце тих, які поляжуть, займуть інші, бо народ воліє смерть, ніж панську неволю.
– І все ж на Куропатву є спосіб,— твердо промовив Хаячок.— Який?-хитро примружив очі.— Зима за спиною. Візьмемо панів голодом і холодом.
Слова Хаячка старшини зустріли по-різному. Одні незадоволеним гомоном, інші прихильно. Йдучи за радою полковника, повстанці здобули б замок без тих труднощів, які виникали зараз, і величезних людських жертв. Куропатва, мабуть, таки не передбачив, що в замку збереться стільки втікачів, і запаси продовольства швидко вичерпаються. Решту доконає мороз.
Але облога виведе з дії на довгий час цілу армію, прив’яже її до одного місця.
Всі чекали, що скаже головний полковник, який мовчки прислухався до розмов.
– До зими ще далеко, а польські пани не примиряться з втратою України,— не схвалив пропозиції Хаячка Семен.— В Польщі оголошено "посполите рушене". Сейм ухвалив нові податки для ведення війни і найму німецьких кнехтів. Маю вістку, що з німецької землі прибуде понад двадцять тисяч саксонців. Вони, як вовки, кинуться на нашу землю. Ми їх і належно зустрінемо. Але за спиною у нас не повинно залишитися жодного вовчого лігва. Опинившись між двома тічками, пропадемо.
Головний полковник говорив правду, і тепер навіть Хаячок, погоджуючись з його словами, кивнув головою.
– Військо мусить бути готове до наступу кожної хвилини!— твердо наказав старшинам Семен, даючи їм зрозуміти, що нарада закінчилась і від слів пора перейти до діла.— Де й коли наступатимемо – це вирішимо ще нині.
На мурах вдарила гармата, і пудове ядро, зловісно зашумівши в повітрі, глибоко зарилося в землю недалеко від Семена та старшин.
– То б’є та нова гармата, що її Куропатва купив у німецьких зброярів,— здогадався сотник Крокус, колишній писар пнівського вельможі.— Ще одна така стоїть біля воріт. А всього різних гармат та фальконетів на замку понад двадцять. Переїдьмо, вашмосці, десь інде, бо гармаші підсиплять ще півмірки пороху, і ядро може комусь з нас набити гудз на чолі,— порадив жартома, не спускаючи при тому очей з мурів.Семен і старшини, послухавши ради сотника, торкнули коней і покинули небезпечне місце.
Не встигли вони від’їхати якихось двох десятків кроків, як на мурах удруге лунко вдарила гармата, і ядро зарилося у землю саме там, де перед хвилиною відбувалась нарада.
Старшини ахнули, збентежено переглянулись.
– Знак божий, вашмосці! – вигукнув збуджено Яремко-Попович, позираючи на розриту ядром землю.
– Якби знаття, що він віщує,— схвильовано загомоніли старшини.— Добро чи лихо?
– Та певно, що добро,— гаряче запевнив побратимів Яремко-Попович.— Сам бог опікується нами і береже від смерті"
– Яремко.
