Прозові твори - Федькович Юрій

- Юрійку, серце, брате,- голубить Штефан,- що тобі є?

- Добре,- кажу; поплентав ще щось: звісно - п’яний, та й обернувся на другий бік.

Нерано вже я витверезився. Пішов додому. «Аж тепер,- гадаю собі,- буду я матися від пана капрала...» Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..

Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий - сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!

Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене - а сам такий, такий блідий.

- Юрійку, Юрійку мій, братчику!

- Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?

Він заплакав.

- Заспівай мені,- каже,- тої, як летіла зазулечка понад море в гай.

Я трохи розгадав та й співаю:

Ой летіла зазулечка

понад море в гай

Та й пустила синє пірце

у тихий Дунай.

Пливи, пливи, синє пірце,

долів за водов,

А я собі, молоденький,

човном за тобов.

Приплинемо, синє пірце,

на жовтий пісок,

А там собі заспіваєм

усіх співанок.

Ой маю я срібний перстень -

пущу по горі;

Ой маю я три сестриці

в чужій стороні.

Ой маю я три сестриці,

а четвертий брат,

Скажу ж я їх закликати

в яблінковий сад.

Всі яблінки солоденькі,

лиш одна винна́…

Сестрички ся посходили,

а брата - нема.

Мій товариш так слізьми й умивається,- лебідь на воді.

- Тихо,- кажу,- братчику, тихо,- а сам виймив ширинку та й подаю йому, аби утерся.

- Ся ширинка,- каже,- ще з дому?

- З дому, братчику; або що?

- Нічо, я лиш так питаю...

- Ablösung! 4 - крикнув фрайтер від варти.

Штефан схопився, стис мене за руку та й пішов на свою пошту. Аж тут, чуємо, нараз стрілило! Біжимо - а Штефан уже неживий лежить на кровавім камінню...

У вівторок поховав я свого товариша. Господи, що усі плакали, а вже ніхто так, як Цигрис-сирота - таки топився! А пан капрал Крук дали за свої гроші красний дубовий хрест зробити та на Штефановім гробу закопати.

А що надворі вже ясно було, як покойного ховали! - ні хмариночки, ні листочок не ворухнеться! Лиш соловії десь приповідали та камраття плакали, бо попа не було, аби хоть що-то прочитав,- сказано: чужий край, чужа сторона!

А Цигрис каже до мене увечір:

- А що,- каже,- нема твого пана, нема вже кого розбирати, братчику Федьковичу?

- Нема,- кажу та й ляг мовчки спати. А ті сльози чогось так ллються!

Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута б’ють да глузують при тій науці! А мене, було, і пальцем ніхто не кине́, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! Було, капрал мені ні покаже, а я вже так і вдав. А пан майор наш і розсудили:

- Тобі,- кажуть,- не при вербецирці маятись; скоро по обрихтунку підеш до полку.

От і пішов.

Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки зайшли.

Мене дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по кватирах собі стояв. А добрі кватири мали! Все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі як у нас, чи що.

А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром - Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! А що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешній буковинчик. Я, було, аж його боюся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, оцей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись.

А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була - ув одно лежала. А діточок не було в неї, лиш одна дівчина - Марта звалась; молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як, було, глянеш в очиці єї тихонькі та благонькі або в личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі була!

У вдови жили ми, як у свої рідні. І хліб нам був оден, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат, було, і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з дому), і скоро́му устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: «Чи оце вас,- каже,- бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?»

Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив оден молоденький сербинчук - Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабіть, і в співанках нема так! Як го, було, одного вечора не видить, то і вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою; бо там, знаєте, така уже установа, що два або і три роки передом собі слово дають, а відтак аж побираються.

А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав, мабіть.

Одної днини йдемо ми