Земля гуде - Гончар Олесь
Перший німецький ешелон, ідучи на фронт, загримить під укіс катастрофічно зникаючим ревищем дерева й металу. Загін товариша Купріяна діє! Вони відновлять зв'язок з підпільним обкомом, одержать вказівки, зв'яжуться з іншими загонами... Сили їхні зростатимуть з кожним днем... До них ітиме відчайдушна молодь, уникаючи мобілізації, до них вливатимуться втікачі з смертельних крігсгефангенер-лагерів. Буде час, коли вони вже відчують себе настільки зміцнілими, що вдарять спільними силами на Полтаву!.. Загони народних месників у місті!.. Переб'ють усіх окупантів та запроданців і піднесуть над містом червоний прапор. Такий високий, щоб сягнув до хмар, щоб видно,було його всім-всім. Прапор невмирущого танкового полку!.. Тоді й Марко побачить його десь звідти, здалека, і догадається, що це — вона!..
Навколишні садки вже перетворилися в маревні ліси, сповнені таємничим гомоном, паролями, командами. Небо звисало над нею зорями, як крислата яблуня цвітом.
Ляля присіла на ганку й задивилась у височінь. Небо давно вже перестало бути для неї тільки красивим видовищем. Раз сприйнявши його з погляду науки, як розгорнуту бездонну книгу космосу, вона вже не могла сприймати його інакше. Поки що в небі схрещуються прожектори, ревуть ночами бомбардувальники, але ж не завжди так буде, настане час — і в тих високостях владарюватиме людина-дослідник, зореплавець, відкривач...
Бувало, влітку в отакі погожі ночі Ляля працювала. З яким натхненням вона працювала в такі ночі! Брала звечора свічку з абажуром, карти зоряного неба і забиралася на дах. Розіславши карту, схилялась над нею, просиджуючи іноді далеко за північ.
— Що там наша Наталка Полтавка біля димаря всю ніч сидить? — гомоніла тьотя Варя до Надії Григорівни.— Чи не Петра якого собі виворожує...
— Хай ворожить,— посміхалася мама. Іноді Ляля тягла з собою на дах і татка.
— Татку, невже ти не любиш, не розумієш неба? — з докором зверталась вона до батька, який, сидячи на даху, скаржився, що дістане собі тут нежить.— Ти ж тільки подивись! В який бік неба не спрямували б ми свої телескопи, куди б не звернув своє озброєне око астроном,— скрізь перед ним безмежність! Така безмежність, така безкрая просторінь, що ти тільки уяви собі!.. Без краю, без кінця... Скільки летітиме думка — усе не буде межі, тільки нова і нова глибінь всесвіту... І вся наповнена зірками, сонцями, схожими з нашим сонцем, цілими роями зірок... І хоч як глибоко ми сягнули в той космічний океан, однак із мороку, що його оповиває, перед нами випливатимуть все нові й нові світила!..
Батько поступово проймався Лялиним настроєм, забував про нежить і вже з інтересом дивився то на небо, то на свою доньку. Осяяна від абажура зеленавим сяйвом, схвильована, поривна, з блискучими, якимись ніби далекими в такі хвилини очима, вона здавалась йому в цей час мовби не його дитиною.
— Якщо ти станеш астрономом, Лялю, ти таки, мабуть, справді відкриєш щось невідкрите,— говорив він, щиро в душі пишаючись донькою.
Донька була готова до самого ранку ділитися з ним своїми теоретичними надбаннями, своїм зоряним багатством. Кость Григорович з прикрістю зізнавався собі, як мало він у всьому цьому тямить.
— Вивчення нових зірок, татку,— пояснювала дівчина,— дало нам метод визначення відстані до далеких екстрагалактичних туманностей. А вивчення їх відкриває нам очі на ті властивості атомів, які ще не були виявлені в земних лабораторіях. Можливо, що таємницю атома можна буде повніше збагнути саме звідти, з туманностей... Ти розумієш тепер, що значить працювати в космічних лабораторіях!.. А тебе дивує, чому я пішла саме на фізмат і саме на астрономічний відділ!
При цьому Костю Григоровичу пригадувалось, як він повіз Лялю після десятого класу в Харків вибирати виш. Шануючи волю батька, дівчина терпляче ходила з ним по різних інститутах, які йому подобались, хоча для себе потаємці вона ще задовго перед тим вимріяла і твердо вирішила, куди буде вступати. Батькові конче хотілося, щоб Ляля пішла в медичний, і вона йшла за ним на оглядини в медичний — у перший, а потім у другий. Останній був особливо до вподоби старому лікареві, бо Кость Григорович сам мав його диплом, одержаний в тридцятих роках. До революції Кость Григорович через матеріальні нестатки довчився тільки до фельдшера. Інститут він закінчив уже за радянських часів, зовсім літньою людиною.
— Ну, як тобі? — питав він Лялю, показуючи їй свій інститут.
— Не люблю різати, татку,— вередливо морщилась вона, оглядаючи лабораторії.
Тоді вони йшли в будівельний.
— Тут більше личить хлопцям, а не дівчатам,— заявила Ляля, уперто думаючи про своє заповітне.
— Ну, так іди в кіноактриси, як тобі нарадили подруги,— сердився Кость Григорович.
Лялині подруги весь час натуркували їй, що з такою, як у неї, поставою та граціозністю їй дорога тільки в кіно. А вперте дівчисько думало про своє.
І лише коли вона зайшла з батьком в університетський корпус на вулиці Вільної Академії, то сказала одверто:
— Звідси я вже нікуди не піду, татку.
Тепер, у похмурі дні окупації, Ляля нерідко згадувала те райдужне харківське літо 1938 року, коли вона, п'яніючи від світлих перспектив, від безлічі звабливих можливостей, ходила по інститутах, радісно оглядаючи стільки навстіж відчинених перед нею дверей. Заходь, учись. Тисячі юнаків і дівчат з колгоспів і міст, з робітничих і шахтарських селищ мали змогу тоді отак оглядати своє власне майбутнє, вибираючи найжада-нішу з численних прекрасних доріг у життя, в науку. Скільки поезії, скільки сонячного співу вчувала дівчина зараз у тих давніх юних мандрах по харківських вишах!..
Думи її були обірвані знову громом. Знову наче вдарив сильний молодий грім, уже недалеко, не за крутими горами. Ляля зірвалась на ноги. На захід від
Полтави — вперше на захід! — висіли в небі яскраві гірлянди ламп.
Літаки бомбили Кременчук.
VII
День виходу наближався. Дві третини задуманого плану вже було здійснено. Група Веселов-ського без пригод вислизнула з міста і перебралась в Заворсклянські ліси. Королькова була послана, Ляля з товаришами вже закінчувала останні справи в Полтаві. В ці дні вони рідко бачилися, зайняті з ранку до вечора кожен своєю роботою. Невідкладних справ виявилося раптом стільки, що, здавалось, вони ніколи й не встигнуть впоратися з ними до кінця. В ці дні Борис і Валентин складним шляхом дізналися, що на Подолі в них існує інша підпільна організація, яка складається переважно з дівчат. Сорока і Серга мали перенести до тих дівчат радіоприймач і встановити його на новому місці в льоху. На заводі "Метал", згідно з вказівками секретаря обкому, також була створена нелегальна група, в якій працювали навіть підлітки. Ляля передавала свої зв'язки людям, які залишалися в місті продовжувати боротьбу, зводила, знайомила, кого треба було познайомити. Уся ця робота вимагала най-суворішої обачності й конспірації, проте її хотілося закінчити якнайскоріше. Ліс кликав щоночі, вони вже наяву снили весняними лісами, з нетерпінням чекаючи дня виходу.
Саме тепер Серьожка Іллєвський помітив, що Полтава йому спротивилась. Він ніколи не думав, що йому раптом може остогиднути все, що, здавалось би, мусило приваблювати, незалежно від умов і устроїв. Навіть до природи він втратив смак. Йому цієї весни мовби й сонце світило не так, як раніш, рідні парки тільки дратували його, і заміські краєвиди, зелені, як дитинство, викликали тільки біль. Коли бачив десь у садку окупантів, що бродили в самих трусах біля машин, Серьожка проймався ненавистю навіть до того садка. "Але в чому ж він винен, той садок?" — отямлю-вався хлопець згодом. "Прокляті, прокляті! — шепотів Серьожка про окупантів.— Як вони нас грабують, прокляті! Душі навіть грабують!.. І ці парки, і вулиці, і красу: цього весняного, дня — все вони забрали в мене, отруїли, вее стало мені чужим!" І Серьожка писав у ці дні:
Навколо, куди не гляну,
Гітлерівця права.
Уже він мою кохану
Панінкою назива!
По вулиці німець ходить,
А топче життя моє.
Не можу я пити воду
З криниці, де ворог п'є.
Не можу втішатись садом,
Де він у трусах загоря.
З ним жити не, можу рядом —
Житиме він або я!
І Серьожка, хмеліючи від бунту власних почуттів, уявляв собі, як він повернеться згодом у Полтаву грізним народним месником.
Щоб не викликати репресій на сім'ї, що залишались у місті, треба було вийти непомітно і якось вмотивувати свою відсутність. Валентин і Борис уже роздзвонили всьому Подолові, що їдуть у Слов'янськ по сіль. Розповідали, що якийсь їхній приятель, діставши десь пуд хрестиків, поїхав з ними в Слов'янськ і зробив там чудовий гешефт. Він повернувся звідти з вагоном власної солі. Став одразу багачем, мільйонером. Хлопці удавали, що його легкі мільйони не дають їм спати обом. Іллєвська хвалилася сусідкам, що відправить Серьожку на літо в радгосп, хай там, як босий апостол, пасе телят, то, може, врятується від набору. Сапіга мав виїхати на периферію, ніби в справах Червоного Хреста, і просто не повернутись. Ляля розпускала версію, що в Маріуполі, повернувшись з полону, живе її наречений Марко, вона, мовляв, одержала від нього записку через сотні рук, що заміняли тепер пошту. Отже, думає по теплу йти до Марка пішки. Льоня — цей просто мав знятись, подякувати своїй бабусі за всі турботи і піти світ за очі, як ходять тепер тисячі людей.
Нарешті 5 травня, в основному впоравшись із справами, вони зустрілись удень за містом і вирішили остаточно — виходити завтра, в ніч з шостого на сьоме.
Настало 6 травня.
У цей день Кость Григорович за своїм звичаєм встав удосвіта і, закуривши, вийшов на ґанок.
Весь сад був у цвіту. Він розцвівся, як завжди, несподівано, майже за одну ніч. Вчора ще тільки де-не-де біліло, а сьогодні вже зовсім зникло плетиво голих гілок, біла повінь хлюпала до самого ґанку. Лікареві защеміло серце. Дивно, що цієї весни чим красивіші були ранки, тим більше приносили гострого болю.
Прокидається околиця. Хлоп'ята-пастушки женуть вулицею кіз на пашу. Лунко кукурікає десь півень. Д з-за садків усе більше світає й світає... Чудовий ранок!
Не одна юна полтавчанка замилується о цій порі першим вишневим цвітом, що вже оповиває всю околицю, мов фата весільна... Весно, весно, яка ти нещадно прекрасна у ці важкі дні! Скільки пахучої отрути несеш ти своїм білим цвітінням, своїми рожевими, до болю гострими світаннями!..
