Земля гуде - Гончар Олесь

А нас люди за квартал бачать! Ти ще де, а поперед тебе уже побігло: шу-шу-шу!.. Одне одного попереджає, як про нечисту силу... Ну, бувай, я побіг...

— Біжи.

Ляля йшла нахилившись і наче всміхалася тротуарові.

V

Дома кипіла робота. Весна кликала надвір, нікому не сиділося в хаті. Заметене вранці Костем Григоровичем подвір'я було чисте, як перед святом.

Мама і тьотя Варя прокопували садок. Ляля взяла й собі заступ і приєдналася до них.

— Між наше не вклинюйся,— попередила тьотя Варя,— займай собі окрему ділянку. Побачимо, скільки та накопаєш.

— Давайте на змагання!

Мама тихо сміялася, опромінюючи доньку своїми темними, глибоко запалими очима.

Ляля охоче взялась за роботу. Під пружним натиском ноги заступ легко врізався у масний чорнозем.

Весь сад брунькував. В оживаючих деревах піднімались нестримні весняні соки. Здається, коли вслухатись, то ті соки гудуть в стовбурах віддалено й ледве чутно, як дзвін у вусі. Ляля дійшла до місця під яблунькою, де був закопаний ящик із книжками, з її піонерською краваткою, з усім найдорожчим... Стала й задумалась. Коли ж можна буде відкопати? Земля дихала на неї вогким весняним теплом, голубила дівчину своїм найніжнішим подмухом і мовчала... Земле, землице! Чому тільки дихаєш, чом не говориш? Все її студентське, все її дівоче, все її найкраще — тут, у тобі, в твоїх грудях... А ти тільки дихаєш до сонця парко та солодко і не говориш...

— Уже накопалася? — сказала тьотя Варя, побачивши, що дівчина стоїть.

— Не чіпай, Варю, її,— попросила мама.— Хай постоїть.

Мама, видно, розуміла доньчин настрій.

— Мамо, посієш під цією яблунькою квіти,— сказала Ляля.

— Чому це я маю сіяти? Ти ж сама завжди сієш...

— А може, і я посію...

— Там і помідори добрі ростуть,— зауважила тьотя Варя.— Тепер не дуже з квітами розсівайтеся. Городів не дадуть.

Раптом з-за сусідніх будинків, по Кобеляцькій, долинула пісня, незвичайна й разюча в цю робочу пору — на мотив "Розкинулось море широко":

Розкинулись рейки широко, На них ешелони стоять...

Всі разом ткнули заступи в землю і кинулись за ворота.

— Сьогодні ж середа!

Кобеляцьким брукованим шляхом, що в нього впиралася за кілька будинків тихенька трав'яниста вулиця Гребінки, їхали підводи.

Вивозять в Германію німці З України наших ребят...

Підводи їхали повільно, як довжелезна похоронна процесія. Одна за одною, одна за одною... Попереду німець у тачанці, прямий, непорушний, наче ковтнув аршин, за ним — на гарбах, возах — повно молоді, обкладеної клунками, торбами.

— З Мачух,— сказала тьотя Варя.— Або з Санжар. На станцію.

Дівчата і хлопці — дарма що день був теплий — сиділи на возах одягнуті по-зимньому: в товстих хустках, в піджаках, взятих в каторжанську далеку дорогу.

Прощайте, зельониє паркі, Мне больше по вас не гулять...

Молодь сиділа на возах пообнімавшись, головами до голів, поспускавши за полудрабки ноги. Не співали, а голосили так, що було чути навіть у далекі білобокі квартали Полтави.

Я їду в Германію хмуру Свій вік молодий коротать...

Пісня складалася впереміж з російських і українських слів, видно, вона була створена спільно молодими росіянами й українцями, яких спіткало однакове лихо.

Прощай же, родной городішко, І ти, дорогая сім'я...

Високий дівочий голос аж ридав. Поліцаї з білими пов'язками на рукавах ступали поруч возів, як понурі пси. Бруковиця гуркотіла без кінця, кричала каменем і залізом.

Нам сліз не забуть материнських

І хмурії ліца отцов,

Которії нас провожали,

Как будто живих мертвецов...

Ляля стояла занімівши. Обличчя її стало мов білий камінь. Зникла за роґом будинку остання підвода, а вона все стояла, слухаючи, як той спів, заповнивши весь тракт, втягується дедалі глибше в місто, загониться в нього, як ніж.

Небо було чисте, блакитне. Купалися в сонці ластівки.

— Лялю, ти плачеш? — з острахом глянула Надія Григорівна на дочку, хоч у самої в неї очі були повні сліз. Ляля одвернулась.

— Це від сонця, ма...

Вони повернулись в садок і знову взялись за заступи. Копали похмуро, мовчки, як на поденщині.

Зненацька за садками на шосе, куди звернула валка, знялася тріскотнява пострілів. Хтось пронизливо заверещав. Затріщало в садках, загійкало, затупало. Раптом з-за сусідського сарая вискочила розхристана дівчина і спритно плигнула через загорожу в садок до Убийвовків. Задихана, боса, вона була, проте, в довгій кожушанці. Груба шерстяна хустка сповзла їй на саму потилицю, як башлик.

Дівча глянуло на жінок, Лялю, озирнулось і видихнуло:

Х-ху!

Полуплений весняним вітром носик її зросився потом, а личко було в золотім ластовинні, мовби покра-пане сонцем.

Тьотя Варя з не властивою їй спритністю шаснула до погрібника, відчинила двері:

— Марш сюди!

Дівча миттю опинилося в льоху, пірнуло в землю. Тьотя Варя замкнула двері, глянула в той бік, звідки вискочило дівча, потім зупинилась поглядом на Лялі, всміхаючись, як молода. Ляля, сяючи, кинулась тьоті Варі на шию. Тим часом з-за сарая вигупав захеканий важкий поліцай, підбіг до загорожі, зупинився.

— Не пробігала тут дівчина? — крикнув він жінкам у садок.

— Пробігала,— спокійно відповіла тьотя Варя. Ляля отерпла.

— Кудою ж вона побігла?

Тьотя Варя махнула понад садками кудись угору, де викупувались самі ластівки:

— Тудою...

Поліцай задер голову в небо, куди йому вказала тьотя Варя.

— Кудою?

— Тудою.

Мить постояв, немов вагаючись, і важко подався далі через сусідські сади. Не чув, як услід йому щиро, від душі сміялись...

Увечері перехована втікачка сиділа в хаті Убийвов-ків і вечеряла, розповідаючи про себе.

— Пхі,—говорила вона,— хіба це нам первина! Я вже третій раз отак зринаю. Тільки чемойдана шкода.

— Це ж і весь твій одяг там пропав? — збентежено запитала тьотя Варя.

— Дурна б я була, щоб одяг туди клала. Ми в че-мойдани срломи набиваємо та цеглу кладемо. Аби лиш важкі були. Не дужб-то холуї поживляться.

— Але сьогодні там когось убили,— сказала Надія Григорівна.

Дівчина похмурніла.

— Що ж... Кожного разу когось убивають. Рідко коли без цього обходиться.

— І ти не боїшся?—запитала Ляля, виблискуючи очима.

— Страшнувато, особливо перший раз, але що ж зробиш?.. Хай уже краще вб'ють, ніж у неволі жити!

Жінки ахнули від захоплення. Кость Григорович зміряв дівчину здивованим поглядом:

— Та ти чия?

— Людська!

— І не скажеш?

— І не скажу! Всі засміялись.

— А ми бачили вдень, як вас везли Кобеляцькою.— заговорила Ляля.

Дівчина обернула до неї свою маленьку голівку з вкладеними на потилиці товстими косами.

— Жалко було нас? — простодушно запитала вона.

— І жалко, а ще більше боляче. Невже, думаю, отак і співатимуть собі до самої могили, і не чинитиме опору ніхто... Вибачте, що я так про вас подумала.

— Вибачаю,— серйозним тоном сказала дівчина.— Про нас багато хто так думає. Співаючи, мовляв, на каторгу йдуть. А ми гей спокійно сидимо та пісні співаємо лише до першого крутого повороту. План уже наперед собі маємо — де і як! Як тільки садків багато, шурх—і нема!.. А хлопці змовились уночі з вартових душі витрясти на станції. А чого ж не витрясти? Хто як може, так і трясе!.. Тепер усі їх трясуть!..

Коли добре стемніло, Ляля провела дівчину садками на кобищанську околицю, до поля. Дівчина запевнила, що їй треба тільки "до поля", а там вона вже сама втрапить, куди захоче.

— Жарко тобі,— вказала Ляля дівчині на її розстебнуту кожушанку, коли вони стали прощатися.

— Жарко.

— А ти скинь...

— Е, не скину,— відповіла дівчина.— Ви б знали, що це за кожушанка!

— А що ж це за кожушанка?

— Це така кожушанка... В ній таке щось зашите... що ніколи мені в ній не важко!.. Наче крила маю!

Попрощавшись, дівчина легко похрускотіла босими ногами у заміські садки.

"Похрускує, як сама весна,— подумала про неї Ляля, вслухавшись у тонкий чарівний хрускіт.— Наче Веснянка ходить".

VI

Уже повернувшись до себе на подвір'я, Ляля раптом стала і прислухалась. Десь, мовби за синіми крутими горами, загриміло. Молодо, владними перекотами, як перший, дуже далекий весняний грім.

Ляля одним стрибком опинилась на ґанку, залетіла

в кімнату. ......

— Ви тут сидите і нічого не чуєте! — радісно закричала вона.— Гримить же!..

— Що гримить?

— Фронт!

Всі висипали за нею на подвір'я. Стали слухати, але ніхто не чув ніякого грому. Зараз навіть Ляля не чула його.

— Це, Лялю, тобі вже вчувається,— сказала тьотя Варя.

— Як же вчувається, коли загриміло наяву!.. Та ще так свіжо, розлого, чудово!.. Якось пластично ніби!..

— А може, це й справді вже перший грім загуркотів,— невпевнено сказав Кость Григорович, оглядаючи обрій на сході. Але весь обрій був зоряний.— Чи, може, де бомбили далеко...

— Бомбить не так,— заперечила Ляля.— Я ж кажу: по всьому обрію, якось вигинаючись, пластично...

— В який край? — запитала мама.

— Туди, як над Мерефою, над Харковом чи навіть над Богодуховом... А чш-ш!

Десь стороною високо йшли літаки. Прожектори гайнули по небу. Височезні світляні колони підводились, валились і знову підводились уже в іншому секторі неба.

— На Кременчук,— визначив Кость Григорович, ведучи вухом за високим вуркотанням моторів.

Раптом Ляля вхопила матір за плече:

— Ти бачиш, мамо? Бачиш, он-он пропливають, як світлячки...

— Бачу... Але ні, то зірка... Ага, бачу, бачу...

Гул поступово затих, прожектори вляглися, над землею запанувала зоряна темрява.

— Час уже спати,— нагадала тьотя Варя і стала підійматись східцями. За нею пішов Кость Григоровичі Мама чекала Лялю.

— Ти йдеш, мале?

— Я ще трошки подихаю, мамусько!.. Така ніч! Зоставшись сама, Ляля знову прислухалась. Невже

то справді тільки десь бомбили? Але ж, розкотилося по всьому обрію!.. Цікаво буде запитати завтра, чи ще хто-небудь чув з товаришів. Товариші!.. Де зараз Веселовський і вся група? Де вони ночуватимуть єю ніч? —В--степах, чи в лісах, чи в яругах... Дівчина уявила собі, як через кілька днів вони вже зберуться цілим загоном. Різкий Сапіга з потемнілим обличчям сяде на лісовий пень, заговорить, рубаючи слова: "Нам потрібна така диверсія, щоб потрясла місто!.." Серьожка стоятиме здивований, як у незнайомім царстві. А Льоня? Льоня, цей вроджений лісовик, там зовсім розквітне... Лука Дмитрович буде хитрувато посміхатись собі в бороду. Вночі вони вийдуть до залізничної колії і візьмуться за роботу.