Земля гуде - Гончар Олесь

Щодо цього Ляля не мала сумніву. Так що ж тоді? Невже тільки фізичні муки? Справді, те, що з нею зробили, жахливо. Можливо, і її, Лялю, чекає щось подібне... Але хіба це всесильне, непоборне? Невже в людині немає нічого вищого і сильнішого, що могло б протистояти фізіологічному крикові організму? Можливо, Королькова думала цим врятувати своє власне життя? Ні, здається, вона не настільки наївна, щоб так ошукувати саму себе. Вона мусила знати, що легкодухість ще ніколи нікого не врятувала. Жандарми вичавлять її до кінця, мов цитрину, і потім викинуть геть. Уже навіть зараз вони, здається, дивляться на неї з презирством. Ляля пригадала/ як Галка тоді сказала на шляху: "Боязно! Пройшла бэз тебе сім кроків — і стало боязно!.." Може, коли б з Корольковою завжди йшов хтось сильніший за неї, постійно правив їй за взірець, може б, цього також не трапилось!.. Може б, тоді вона й до самої смерті й на будь-яких муках зуміла б триматись як слід... "Ну що ж,— зітхнула Ляля,— що сталося, те сталось. Але як бути далі?"

Тепер їй було зрозуміло, що про неї саму жандармам уже відомо стільки, щоб її стратити. Лялі ніколи не бракувало мужності дивитись на речі тверезо. Разом з тим вона переконалась також, що жандарми знають лише те, що сказала їм Королькова. А їй було відомо далеко не все. Вона, приміром, нічого не знала про зв'язок організації з партизанами та з іншими підпільними групами в Полтаві. Отже, жандарми лише здогадуються про справжній розмах роботи, тому вони й нахапали разом з учасниками підпілля стільки випадкових людей. "Рятувати всіх, кого ще можна врятувати,— подумала Ляля.— Залишити живими тих, які ще не заарештовані, і вони продовжать справу".

— Вигороджувати! — шепнула Ляля Пузанову. Пузанов передав товаришам:

— Вигороджувати, кого тільки можна! Зайшов перекладач і оголосив з порога:

— Сергій Сапіга! Сапіга підвівся темніючи:

— Єсть.

X

Почалася смертельна боротьба. По крайньому напруженню сил вона нагадувала схватки врукопаш. Вранці всі відчували себе солдатами перед боєм, а під вечір втомлювались так, як бійці, що витримали протягом дня кільканадцять ворожих атак.

О 8-й годині ранку арештованих везли з в'язниці до школи. Допит у школі тривав до 5-ї вечора. Після того їх везли знову до в'язниці і розміщали на ніч по камерах.

Рідні, вистоюючи цілими днями на вулиці, вже з першого погляду впізнавали чорну будку їхнього авто. В задку, щоразу в однакових позах, сиділи озброєні хмурі конвоїри.

На допит возили щоразу менше людей. З усієї маси арештованих частину було одразу визнано не причетними безпосередньо до справи і переведено в концентраційний табір. Декого було зовсім випущено, декого — з молодших — передано біржі для відправки в Німеччину.

Нарешті їх залишилося шестеро. Вони скоро звикли-ся з порядком доби, який, до речі, виконувався з німецькою неухильною методичністю.

Підкуплений родичами тюремний перекладач "Іван Іванович" влаштував так, що машина і вранці і ввечері зупинялась на кілька хвилин біля тюремної брами. В цей час арештованим можна було передати харчі, білизну, постіль. Убийвовки принесли своїй доньці гору постелі, проте Ляля взяла собі лише простирадла та маленьку подушечку з вишиваною квіткою. На цій подушечці вона ще малою колисала ляльку.

Арештовані особливо цінували свої рейси від в'язниці до школи і ввечері назад. Під час цих рейсів, завдяки варті, цілком байдужій до них, вони мали змогу розмовляти й радитись набагато відвертіше, ніж у школі, в кабінеті біології. Це були своєрідні бойові летучки, де підбивались підсумки дня чи накреслювалась тактика для наступної зустрічі з слідчими, тут виявляли можливі рифи й небезпеки. В один з таких рейсів Ляля кинула думку, що треба врятувати кого-небудь із шести. Товариші мовчки переглянулись поміж себе, кожен, мабуть, подумав про себе, але, нарешті, чомусь погляди зупинилися на Іллєвському. Ідея, очевидно, всім сподобалась, однак говорити докладніше зараз про це не стали.

Перші дні на допитах їх майже не били. А тепер все частіше то одного, то іншого конвоїри приводили з слідства попід руки і кидали через поріг пом'ятого, немов переїханого машиною. Вальку били по голові частинами радіоприймача, і кучерявий чуб йому зісох-ся кривавими клубками.

Сьогодні вкинули до біокабінету покатованого Са-пігу. Він, як старий, доплентався до своєї парти, сів, звісив на груди голову і злісно, по-солдатському, лаявся, не соромлячись дівчини.

— Що питали?

— Давай співучасників.

— Знову?

— Ідіоти!

Потім приволокли Бориса. Штанці на ньому геть полопалися смугами. Валентин, який був у двох верхніх штанцях, скинув одні, і їх спільними зусиллями натягнули на Борьку. На нього вони були занадто широкі. Борис глянув на них заплилими, наче монгольськими очима і гірко пожартував:

— Широкі, як Чорне море...

Всі посміхнулись. Навіть сам Борис спромігся на усмішку.

— Що ж тобі було?

— Те саме: співучасники.

Товариші не питали його, як він відповідав на це.

Взагалі відповідями своїх цікавилися менше, тщ. запитаннями слідчих. Про відповіді дізнавалися по очах. Коли хтось, повертаючись від слідчого, з'являвся на порозі, пять пар очей звертались на нього і читали в них. Очі вимовляли все і щоразу одне й те ж саме.

Серьожка Іллєвський сидів на задній парті, задумано граючись, як брязкотельцем, завісою обірваної кришки. Тонкі стрілки брів ворушились йому на білому лобі. По тих чорних стрілках можна було завжди вгадати, коли саме Серьожка думає, а іноді — і що саме думає. Приховатись йому було неможливо.

Серьожку, як звичайно, викликали останнім. Коли перекладач заходив з глузливою посмішкою, всі знали, що це по Серьожку.

— Поет! — викрикнув він.

Серьожка спочатку не відгукувався. Але, товариші переконали його нарешті, що йому нема чого соромитись, бо це тільки для фашистів насмішка, а насправді це честь. Тепер Іллєвський на оклик "поет!" відповідав:

— Я.

Сьогодні він, вставши, щоб іти, подав руку товаришам. Останнім часом так робили всі, бо не знали, чи повернуться з допиту живими. Тільки Валентин ще не подавав руки, червоніючи і запевняючи товаришів, що він дуже живучий і від побоїв не вмре.

Коли Серьожку виводили, всі проводжали поглядами його худорляву спину в ситцевій благенькій сорочці, запханій у штани, його тонку шию з глибокою ямкою посередині.

Іллєвського товариші чомусь особливо любили, ставлячись до нього з приязною жартівливістю, як до найменшого брата. За час арешту ця любов ще більше зміцніла. Якоюсь рідною стала для товаришів і його дитяча гаркавість, і кострубаті вірші, які здавалися всім дуже талановитими, і його задумані, вічно здивовані очі. Якщо між собою друзі трималися з манерами дорослих, то Серьожку кожному хотілося приголубити, як маленького, покласти руку йому на плече або погладити його непокірний, давно не стрижений чубчик.

Особливо приємним всім було те, що вони не помилилися в Серьожці. Саме тут, під арештом, вони до кінця переконались, який міцний дух сидів у цьому тендітному тілі. Серьожка в стражданнях ніби-змужнів і навіть виріс фізично. В погляді чорних його очей з'явилися виклик і бистрінь, в рухах — зухвала "моряцька" неквапливість.

І тепер, коли Іллєвського повели на допит, товариші разом заговорили про нього. Врятувати! Врятувати будь-що!

Флегматик-вартовий сидів біля порога, лагодячи свою запальничку і прислухаючись до кроків по коридору. Своїх начальників він знав по ході і схоплювався лише назустріч крокам начальника, а коли швендяли інші, то він навіть вухом не вів і арештованими мало цікавився.

— Мені здається, його можна вигородити,— говорила Ляля.— Він і наймолодший, і на вигляд... ніяк не страшний...

За цю думку вхопилися одностайно.

— Йому відомі всі зв'язки,— сичав Сергій розсіченими губами.— Він зв'яжеться з лісом...

— А потім,— тихо втрутився Валентин,— у нього ж усе закопано. Всі протоколи... Коли повернуться наші,— за все подасть звіт.

Серьожка був справді чимось на зразок літописця організації. Всю нескладну її документацію переховував він.

— Хоч одного,— радісно хрускав пальцями Боря Серга так, наче мова йшла особисто про нього.— Хоч одного!..

— Будемо вигороджувати його у всьому,— запалюючись, шепотіла Ляля.— Компрометувати його в чому тільки можна!..

— Шкет, мовляв,— усміхнувся розпухлий від побоїв Льонька.— Нічого не робив і не міг робити... Не мав жодного серйозного доручення.

— Але ж Королькова розповіла про його вірші? — злякано кинувся Борис

— Пусте,— відмахнувся Льонька.— Головне, що я ні в чому не міг довірятись такому шкетові.

Врятувати, врятувати!.. Як усім стало гарно відразу! Немов, рятуючи товариша, кожен з них якоюсь мірою і сам рятувався від цього пекла, залишався жити напевно. Всі найпалкіші бажання їхні зараз скупчилися, мов жмут променів на Серьожці.

А його, привівши, штовхнули через поріг геть

— Серьожо, сядь,— тихо попросила Ляля.— Так треба, Серьожо.

— Навіщо мені це треба? Навіщо? В мене теж мама, сестра,— голос Серьожки зламався.— Я не хочу, щоб вони... Щоб коли наші прийдуть...

— Серьоженько, треба... Треба, щоб ти залишився... хоч один...

— Чому я? — скипів хлопець.

— Не кричи.

— Чому саме я? Чому не ти? Чому не Льонька? Чому не Борис? Чому не інший?

— Про них не повірять.

— Не повірять? А про мене повірять? На Іллєвсько-го лий, що хоч, і всьому повірять?..

— Я не те хотіла сказати...

— Замовчи! Після цього... Після цього ти мені не друг! — Іллєвський одвернувся до стіни, щоб не показати сліз товаришам.

— Серьожо... Хлопчику ти наш...

— Не хочу з тобою говорити. Не обзивайся до мене!..

— Ми не з жалощів, тезко,— промовив Сапіга, співчутливо дивлячись на понуреного Іллєвського.— Це треба, і ми всі разом вирішили...

— А що про мене подумають? — накинувся на нього Серьожка.

— Хто?

— Як хто? Наші!

Сапіга не знав, що відповісти.

— Сядь, Серьожко,— сказав Пузанов, беручи Іллєвського за руку.— Заспокойся, друже.

Серьожка сів.

— Ми не тебе одного,— втішала Ляля.— В останній момент, як уже все буде остаточно видно, ми... всі, можливо, накинемося на них... Затримаємо на якусь мить, а тим часом, хто найміцніший, буде тікати... Може, Льонька...

— Порівняла! — сердито підняв голову Іллєвський.— Значить, тоді — хто найміцніший, а зараз — хто найслабкіший? Так виходить? А може, я теж...