Земля гуде - Гончар Олесь

Махнувши пелюстковим крилом, немов кличеш і маниш минулим згаслим щастям,..

Кость Григорович іде в сад і, задерши голову, приглядається до гілля, оббирає пальцями шкідників.

На кухні порядкує невтомна тьотя Варя. Щось бубонить собі під ніс, незадоволена тим, що вчора одержали глевкий пайковий хліб і він за ніч зсохся в каменюку. Як подавати до сніданку таку каменюку?.. Ледве снує по хаті Надія Григорівна, в теплому джемпері, з накутаною шиєю,— її мучать гланди.

Ляля ще не виходила з спальні. Вона лежала в постелі, посміхаючись, із заплющеними очима, відчуваючи з насолодою, як все тіло їй аж бринить молодою силою. В останній раз вона ніжиться в цій постелі. Наступної ночі вже спатиме десь, не роздягаючись, у своєму волохатому лижному костюмі чи, може, і зовсім не спатиме... Як мама сприйме те, що вона повідомить їй за обідом? Спочатку на неї глянуть, як на навіжену, потім мама першою зрозуміє все. На вечір у неї вже буде ранець з наготованими харчами, з одеколоном та зубною щіткою. В добру путь.

— Лялю!

Дівчина здригнулась. Біля узголів'я в неї стоїть перелякана тьотя Варя. Вона наче не ввійшла, а вдихнулась до спальні в своїх нечутних капцях.

— Лялю!.. Німці!..

Дівчина миттю сіла на ліжку:

— Де?

— На кухні... і в вітальні... Господи!.. Обшук... Ляля, шаснувши під подушку, вихопила звідти

якийсь папірець і ткнула його в руку тьоті Варі. Тьотя, мовби чекала цього, мовчки сунула папірець за панчоху і озирнулась на причинені двері:

— Одягайся... Вони зараз зайдуть... Лялю, дитино!.. Вони прийшли по тебе!

Тьотя Варя очима, повними сліз, дивилась на Лялю так, наче вибачалась за цю звістку, з якою вона ввійшла. На її змарнілому обличчі доброї черниці було написано: "Краще хай би всох був мені язик, ніж я дожила до того, що мушу тобі, Лялю, передавати таку звістку".

— Я одягаюсь...— дівчина шукала плаття,— я зараз... Хай не входять, хай!..

Тьотя Варя, горблячись мало не до землі, почимчикувала в передню.

За кілька хвилин вийшла з спальні й Ляля, вже одягнена в плаття, зачесана. Спокійне обличчя її ще пашіло ніжним рум'янцем сну.

Троє солдат-німців енергійно провадили обшук, похапцем і безладно все перекидали, наче злодії в чужій квартирі. Кость Григорович і дружина дивились на їхню роботу майже байдужки, немов солдати й справді порядкували не в їхній, а в чужій квартирі. Один з них відкрив піаніно і зашарив пальцями між напнутими струнами. Струни невдоволено загули. Навпроти вікна стояв червоношиїй гладун у цивільному, видно, перекладач, і мовчки дивився в сад. Біля книжкової шафи, широко розставивши ноги, стовбичив худорлявий офіцер у форменому кашкеті і, розгорнувши одну з карт зоряного неба, уважно розглядав її. Ляля встигла помітити, що то карта південної частини неба, невидимої в наших краях.

— Астроном? — запитав він Лялю, глянувши на неї якось імлисто. Він ніби спав з відкритими очима.

— Астроном! — відповіла Ляля.

Підійшов перекладач. Офіцер заговорив до нього по-німецькому. Ляля майже все розуміла.

— Від цього все й лихо,— говорив офіцер,— від оцих зоряних карт. Добрі німецькі дівчата готуються стати насамперед матерями, дружинами, які покликані народити нашому фюреру нове покоління солдатів. А в них фрейлейн лізе в астрономію, в зірки, що їх видно тільки за екватором. Навіщо це жінці?

— Тут і кореняться всі злочини проти рейху,— сказав перекладач теж по-німецькому. Ляля вдавала, що не розуміє їх.

Чомусь їй знову пригадалося в цей момент з Гете: "Добро втратити — небагато втратити! Честь втратити — втратити багато! Втратити мужність — втратити все! Тоді краще було б не родитись!" Чи відомі ці слова офіцерові і його перекладачеві? Ні, напевне, вони такого не чули...

— Вона у вас одиначка? — звернувся перекладач до Надії Григорівни, що не зводила з Лялі очей, жарких, потемнілих.

— Одиначка,— тихо відповіла мама перекладачеві. Він перевів погляд на Костя Григоровича.

— Одиначка,— сказав і лікар.

Тьотя Варя вибігла наперед і з якоюсь невмілою запобігливістю зазирнула у вічі перекладачеві, мов хотіла розжалобити його.

— Одиначка, пане,— сказала й тьотя, хоч її не питали.— Нікого більше.

Ляля ледве не застогнала.

Несподівано в кімнаті запахло ефіром. Один з німців натрапив на нього в шафі і відіткнув випробувати. Офіцер, який досі спав з відкритими очима, зараз раптом заграв ніздрями, кинувся до шафи.

"Ефіроман",— подумав Кость Григорович. Він запропонував пляшку офіцерові, і той, заховавши її до кишені, жваво подякував.

Обшук кінчився, мали вже йти.

Мама дістала з гардероба демісезонне доньчине пальто.

— Доню, накинь...

— Не треба, ма,— спокійно глянула на неї Ляля.— Я скоро, повернуся. Це якесь непорозуміння.

Перекладач посміхнувся товстими губами.

— Накинь, Лялю,— наполягала мама, наставивши пальто. Ляля вволила мамине бажання й одяглася.

— Не хвилюйся, ма,— дівчина погладила маму по голові, як маленьку.

Мама поцілувала її довгим, солоним від сліз поцілунком.

Виходили з кімнати всі, не зачиняючи за собою дверей. Попереду солдати, потім Ляля з батьком, потім офіцер з перекладачем. За ними вийшла мама і останньою — Ть'отя Варя. Виходячи, вона зачепилася за двері, мовби вони були їй незнайомі. Кімната лишилась порожня, сповнена запаху ефіру.

Ляля ступила на ґанок і мимоволі затрималась. Незважаючи на таку рань, було вже зовсім тепло. Сонце щойно зійшло. Весь садок перед дівчиною стояв мов повитий легкою морською піною. Ніби всю ніч тут била громовиця, бушувало море штормом, а зараз хвиля відринула і залишились тільки біло-рожеві папахи пахучої піни на яблуньках та грушах. Папахи пррсвічувалися сонцем наскрізь. Ляля шукала очима ту яблуньку, під якою була її схованка, але зараз яблуньку важко було відрізнити від інших,— вона зникла в суцільному цвітінні, в рожевих димчастих клубках, що сповнювали вранішній сад.

Офіцер закурив з перекладачем на веранді і скомандував іти.

— Не проводжайте мене,— попросила Ляля рідних.— Я скоро повернуся.

Вона стала повільно спускатися по східцях. Ступила раз і зупинилась.

Ступила вдруге і ласкаво озирнулась на рідних.

Ступила втретє і глянула на сад.

З кожним її кроком вниз білий сад стрибав угору, підростав. Ноги її приставали до східців, немов були окуті залізом, а східці намагнічені.

Ступила ще нижче, а сад піднявся знову над нею так, що сонце заступилось просяяними папахами. Рожеві клубки димились низом, сад стояв по пояс у тім барвистім запашнім диму.

Ще нижче...

Наче входила у нове буття, у білі чисті володіння вічності.

VIII

Коли через деякий час Убийвовки цілою родиною прийшли до воріт в'язниці, там уже стояв натовп. Багато було знайомих. Балакуча завзята мати Бориса Серги. Батько Сапіги, насуплений, сердитий, з костуром. Іллєвська...

Як стало відомо, сю ніч провадились арешти в різних районах Полтави. До одних під'їжджали машинами, до інших з'являлися пішки.

— Що погано,— говорив старий Сапіга,— так це те, що брала не поліція, а польова жандармерія. Значить, справа серйозна.

Власівна розповідала, як забирали її Льоню. По нього перед світом приїхало з десяток жандармів. Виставили пости попід вікнами й на подвір'ї. Коли заходили до нього в кімнату, то штовхали попереду саму Власівну, боячись, що Пузанов буде відстрілюватись або накинеться на них. Револьвер у нього справді-таки знайшли, але він чомусь не скористався ним. Власівна тепер, заливаючись слізьми, запевняла, що це Льоня її пожалів та сам за неї пішов до острогу... Краще, б уже був стріляв, навіщо сновигатд по світу оцим старим кісткам. А Льоня, може б, і врятувався!..

— Тепер до всіх дітей прийшли батьки,— голосила Власівна,— а до нього, бідолашного, ні батько, ні ненька!

— Ой, не голосіть, Власівно, ради бога,— зупинила її Іллєвська.— Батьки-то не прийшли, із Сибіру неблизько, а зате подивіться, скільки до нього збіглося полтавчан з передачами!

Дійсно, Леонідові нанесли передач найбільше, з усього кварталу.

— Що ж їм давати? — зайшла мова за хабарників.— Курей не беруть, гусей не беруть...

— Болячки б їм, іродам!

— Тільки золото! Перекладач сказав, що тільки золото має силу.

Тюремний перекладач з фольксдойчів, який уперто називав себе "Іван Іванович", був знайомий Костю Григоровичу. Лікар якось узимку зарятував дружину "Івана Івановича", сердечницю-істеричку. Тепер Кость Григорович вирішив цим скористатись. Через вартового він викликав перекладача до воріт і, пообіцявши йому хабара, попросив інформації. Перекладач запевнив, що ні Лялі, ні іншим ніщо особливо не загрожує. В гіршому випадку відправлять у Німеччину з черговим набором. Все нібито зайшло через радіоприймач, виявлений десь там у молоді на Подолі... Лялю, очевидно, після допитів відпустять додому, якщо добре попросити. Декого з радистів відшмагають, як шмаркачів. А дехто, як, наприклад, Пузанов, мабуть, загримить і в рейх, у концтабір...

Такі були перші відомості. Кость Григорович, звичайно переказав усе це родичам заарештованих, що зібралися тут, і всі одразу підбадьорились. Надія Григорівна посвітлішала на виду, взяла чоловіка під руку і знеможено сперлася плечем об його плече. Вона була сьогодні вся тиха й м'яка, як лляне врун о.

Тьотя Варя тримала в затиснутій жмені свої дівоцькі золоті сережки.

Раптом усі розмови разом урвались. З брязкотом відчинилася тюремна брама. На вулицю повільно виїхав критий грузовик, повертаючи вздовж Фрунзенської до центру.

В машині, в самім задку, сиділи вартові з автоматами напоготові, а в глибині будки було повнісінько молоді.

Надія Григорівна одразу загледіла Лялину золоту голівку.

— Лялю!

— Мамо! — відповіла Ляля дзвінко, майже весело.— На допит!..

— Серьожо! — вигукнула Іллєвська, стаючи навшпиньки і витягуючи шию.— Серьоженько!

Його, маленького, не видно було з-за інших, а голос сина, дзвінкий, бадьорий, Іллєвська почула десь із кутка.

— Я тут, мамо!

Валентин зовсім не виглянув, соромлячись на людях ніжнощів з батьками. Патлатий Льонька Пузанов у розстебнутій гімнастерці широко посміхався всім.

Машина набирала швидкість, люди, юрмлячись, кинулись за нею бігцем. Хтось спіткнувся, у когось хлюпало цівкою молоко з пляшки.

— Не біжіть,— задихаючись, стримував жінок старий Сапіга.— Раз на допит — значить, на Комсомольську.

Подружжя Сорок мовчки бігло поперед усіх.

Машина справді повернула на Комсомольську, де в приміщенні 10-ї школи, в якій свого часу вчилися Ляля і Серьожка Іллєвський, розташувалась тепер польова жандармерія.

Напроти школи авто зупинилось.