Земля гуде - Гончар Олесь

Дійте рішуче, сміливо. Наші протягом ночі слідкуватимуть за вахтерами.

— Ні, Лялю, я не про це думаю. Я дивлюсь оце на тебе і думаю про всіх вас... молодих.

— Що ж ви думаєте?

— Щасливі ми, Лялю! Щасливі ми, старші!.. Тим щасливі, що виховали собі на поміч і на зміну отаке покоління... отакий полк! Це ж зовсім молодий, зовсім новий і, проте, вже цілком боєздатний полк! Надійний, розумний, чесний... Хай іноді не досить досвідчений, хай іноді занадто запальний і тому не гарантований від промахів молодості, але ж вірний, вірний... Маючи таку зміну, можна з певністю думати про завтрашній день Батьківщини. Надійні руки творитимуть її долю!.. Відстоять її в будь-яких війнах, якщо вони будуть ще коли-небудь...

Веселовський провів дівчину до вахтера. .

Пропускаючи мимо себе Лялю, вахтер дивився їй в руки. Вона розстебнула свою сумочку, дістала пачку сигарет:

— Бітте, Франц...

— Данке шьон, Ляля.

Дівчина зачервонілась, а Франц, звично взявши сигарети, козирнув Лялі в спину. Уже десятки раз вона мусила давати різним людям хабарі, більші й менші, і, проте, досі не могла до цього звикнути. Кожного разу вона ніяковіла, роблячи це, немов не давала, а, навпаки, сама приймала подачку.

Опинившись за ворітьми, дівчина полегшено зітхнула. Повітря було свіже до терпкості. Земля, вхоплена вже ввечері тонким весняним заморознем, дрібно похрускувала. В рівчаку попід шосе ледве чутно дзюркотіла вода, витоплена за день сонцем з останніх снігів.

IV

Кого послати за фронт?

Спочатку Ляля була викликалася йти сама. Але товариші одностайно заперечили проти цього. Ляля, ставна, примітна дівчина, неминуче повинна була в дорозі привернути до себе увагу, накликати підозри. Не говорячи вже про те, що Лялина присутність тут була тепер вкрай необхідною.

Зупинились на тому, що через фронт піде Галина Королькова.

Королькова, після того як підпільники врятували її "з мертвих", відлежала в одної з Лялиних знайомих, поправилася здоров'ям і незабаром сама була залучена до підпільної роботи. Вона з вогником виконувала різні доручення організації, кілька разів розліплювала по місту листівки.

Королькова мала багато таких якостей, які, безперечно, мусили допомогти їй під час переходу лінії фронту. Маленька, чорнобрива, жвава, з накрученою баранцями зачіскою, вона, відповідно приодягшись, легко могла зійти за молоденьку харківську міняльницю, розбитну, балакучу і дещо вітряну.

— Вітряною їй найлегше буде прикинутись,— пожартував Серга,— бо вона й справді з вітерцем у голові...

Гостра на язик, грубувата в манерах і в той же час з умінням побравувати тою культурністю, яку Серьожка назвав "нахапаною", Королькова мала, здається, всі дані для того, щоб ошукати німців та собачників-поліцаїв, коли б ті прив'язли до неї десь по дорозі.

Товариші не сумнівались у її відданості справі. Медсестра, фронтовичка, поранена в бою, вона ненавиділа смердючих окупантів якоюсь майже фізіологічною ненавистю.

Коли Ляля запропонувала їй цю місію, Королько-ва, не вагаючись, дала згоду. Сапіга від імені організації написав лист у штаб партизанського руху і детально проінструктував Королькову, як і до кого звертатись їй, перейшовши фронт.

Деякий сумнів у Лялі викликало те, що Галя, як їй здавалося, була не досить ідейно загартованою, "не підкована" як слід. Королькова вірила, що наші прийдуть. Але вірила не тому, що вбачала в цьому якусь неминучість, залізну закономірність, а тому що їй просто цього дуже хотілося, бо "німці сидять уже всім у печінках, і будь вони прокляті".

Але на Лялині сумніви щодо Королькової ніхто з товаришів не звернув особливої уваги. Треба було діяти, діяти негайно.

Зрештою, Ляля не наполягала на своєму, і Галку вирішено було послати. Це було найфатальнішою помилкою молодої підпільної організації. Не обірвись на цей час зв'язок молодих підпільників з партійним керівництвом, не загинь у нерівнім бою з ворогами товариш Купріян — ця помилка, безперечно, не була б допущена.

Сонячного весняного дня Ляля проводжала Королькову за місто. Вони пішли тихою вулицею Рози Люксембург, перетнули Жовтневу і вийшли на глуху Сінну, весь час навмисне обминаючи центр.

В центрі міста Ляля тепер майже не з'являлась. Окупанти, роздратовані тим, що їхні заклики до молоді добровільно їхати в Німеччину повсюдно провалились, тепер нахабніли з кожним днем. Полювання за молоддю входило в систему. Вже кілька разів влаштовували несподівані лови на базарі, в Корпуснім саду, в кінотеатрі посеред сеансу. Всіх затриманих гнали під конвоєм просто на вокзал. Там нашвидкуруч пропускали через комісію. Комісія полягала в тому, що явних інвалідів нагаями виганяли з натовпу геть. Здоровими набивали вагони, засували наглухо важкі двері. Середи тепер стали чорними днями. Середами по всьому гебіту провадили набір. В цей день села Полтавщини ридали ридма.

Ляля вивела Королькову аж за місто, на Коломаць-кий шлях. Він уже злегка курився, висохлий на сонці і перетертий тисячами босих ніг нужденного перехожого люду. Здається, тепер усі одразу стали бездомними, здається, вся Україна знялася в мандри, міряючи босоніж свою землю, вічно йдучи і ніколи не приходячи до місця.

Перші весняні трави вигострились зеленими щітками обабіч шляху. Двигтіли на фронт раз по раз важкі німецькі авто, набиті солдатами. Подорожні, впряжені у візки, як китайські рикші, шарахались від них убік.

— Гляди ж, Галко,— востаннє нагадувала Ляля Ко-рольковій,— не дуже відхиляйся від основного маршруту. Десь, звичайно, доведеться обходити пости, але великих кругів не накидай. Ти ж знаєш, з яким нетерпінням ми будемо чекати...

— Красноград все-таки доведеться обійти,— серйозно зауважила Королькова.— І Сахновщину теж.

— Можливо, дивись там уже сама. Але я говорю про основний маршрут.

— За це не хвилюйся. Взагалі не хвилюйся.— Галина глянула круглими, чорними, як терен, очима на Лялю.— Бо останнім часом ти стала наче якась холодніша зі мною.

— Здалося тобі, Галко...

— Не говори! Я ж пам'ятаю, як ти ставилась до мене тоді, коли рятувала з лазарету. Я, Лялю, по гроб не забуду, що ти врятувала мене від смерті! — з почуттям промовила Галка, дивлячись у землю.

— Ми рятували не просто тебе, Галко,— стиха зауважила Ляля,— ми рятували насамперед... нашу фронтовичку.

— І будь певна, Лялю, що ви врятували фронтовичку. Вщент розіб'юся, аби тільки виконати твоє доручення.

— Не моє. Галко, а наше.

— Ти завжди до мене чіпляєшся, Лялю. До кожного слова. Ти така причепа!.. Як ти можеш? Ти цим замучиш свого майбутнього чоловіка,— сказала Галка жартома, але так досвідчено, що Ляля мимохіть зашарілася, хоч вона була старша за Галку.

— Не замучила б,— Ляля ласкавим йоглядом огорнула маленьку пишногруду Королькову.— Живий лишився б...

— Ох. ці мужчини! — вигукнула Галка.— Ти з НИМИ будь обережна.

— Чому я? А ти?

— Я їхню породу знаю. Кого треба — круг пальця обкручу. Лялю. Мені б тільки оце плаття шикарне — тоді нічого не страшно... Чи казала я тобі, як мене на минулім тижні в саду зацапали? "Гебен зі папір, панінка!"-Панінка зробила йому посмішку, придавила бровою — "дома забула". Пустив, телепень.

— Але на брову не завжди покладайся, Галко,— сказала Ляля, одразу ставши серйозною.

— А на що ж із ними покладатися? В мене більш нічого нема'.

— На серце покладайся. На своє радянське серце.

— Знову це тебе турбує,— образилась Королькова.— Наче я якась... вітрянка. Та я ночами, як кішка, це-чутно йтиму, вдень поміж бур'янами зміюкою проповзу. І не я буду.

— Як я тобі заздрю,— призналась Ляля.—: Через кілька днів ти вже побачиш наших... Нашого бійця, в нашій шинелі, в наших обмотках, з нашою зіркою на шапці! Яка ти щаслива, Галко!

— Я сама не витримаю цього! Я лодну там на місці!.. Невже це буде?!

— Вітай їх від нас, кожного вітай! — Ляля подумала про Марка.— Розкажи, як народ їх тут жде!

— Все розкажу, Лялю! А звідти я літаком до вас прилечу! На парашуті спущусь!..

— Добре, ждемо, Галко! Тільки дивись, щоб твій парашут розкрився. Не розгубись під час льоту.

Вони попрощались.

Вже відійшовши кілька кроків, Королькова раптом обернулась. Ляля стояла на місці, схвильована, простоволоса. Маленький годинник блищав у неї на руці.

— Котра година?

— Пів на дванадцяту.

Королькова якось жалібно, зовсім по-дитячому, посміхнулась.

— Це я так запитала, Лялю. Просто так... Мені хотілося ще раз почути твій голос. Бо мені без тебе... якось боязно. Ось пройшла сім кроків — і стало боязно.

Лялині брови здригнулись.

— Але це пройде,— поспішила запевнити Галка.— Не згадуй тільки мене погано. Лялю. До побачення.

— До побачення.

Королькова, скинувши на ходу черевики, пішла обніжком дороги, тримаючи черевики в руках і поблискуючи яблуками кругленьких литок. Похідна сіра торбинка щільно лежала на її спині. Ідучи, вона кілька разів озирнулась, щоб помахати Лялі рукою. Але Ляля вже віддалялась у своєму синьому платтячку і ні разу не оглянулась на шлях. Після прощання вона не любила озиратись.

На Сінній вона несподівано зіткнулась з Коло-мойцевим. Він кудись поспішав, заклопотаний, з гвинтівкою на плечі. Пов'язка на його рукаві була давно не прана, заяложена.

— Добридень, Убийвовківно! — фамільярно привітався він.

— Добридень.

— Ти походжаєш по місту, як дома,— заговорив він, витираючи піт рукавом.— Не раджу так храбритись. Бо сьогодні в нас скрізь така катавасія, така катавасія!.. Заганяли, ху!

— Що за катавасія? — байдужим тоном запитала дівчина. Коломойцев, озирнувшись навколо, зашепотів до неї як змовник:

— З крігслазарету дванадцять чоловік дали тягу!.. Вночі перерізали дріт і дали тягу!

— Як же це так? — звела брови дівчина.— Хіба там не було варти?

— А, їхня варта!.. Уже посадили вахтерів, що проґавили!..

— Посадили?

— Теж мені — кара!.. Якби це наш брат проґавив,— так з нього зразу б душу витрясли. Тільки б ви його й бачили! Тут ось і не наш промах, а й то з ночі покою нема... Зуби вже всім начальник повибивав,— біжіть, як хорти, розшукуйте!.. А де ти їх знайдеш? Скажи, де?

Дівчина дивилась на Коломойцева співчутливо.

— Хіба й справді знайти не можна? — простодушно запитала вона.— Десь же вони є?

— Є! Доганяй вітра в полі!.. Ще й слід махоркою затрусили — собаки чхають, не йдуть. Та ще якби хоч усі брались шукати, то, може б, і знайшли, а то він вскочить у першу-ліпшу хату — і вже його нема.