Земля гуде - Гончар Олесь

Товариш Купріян запам'ятав, як суворе Буткове обличчя наче линяло тоді на очах.

Гвалт наближається, іде по п'ятах.

Котра зараз година?

Командир загору повільно дістав з кишені важкий кіровський годинник. Годинник розщеплений кулею. Коли це сталося? Адже, здається, жодна куля не чиркнула його. Принаймні він нічого не чув. Котра ж година?

Сонце підіймається все вище й вище. Напевно, воно ще підіймається. Де той вечір? Як високо ходить сонце весною!

Якщо вдасться перебратися на північний схил гори, там буде краще. Він спуститься в яр і яром вийде знову до Ворскли. Не доходячи третьої бригади артілі "Паризька комуна", він перейде річку вбрід. Німці, звичайно, не знають того броду. Вони шукатимуть човнів і затримаються. До вечора він встигне дійти до бази лісництва. А якщо річка розлилася від повені так. що нема вже ніяких бродів? Тоді він піде просто в "Паризьку комуну" і там йому дадуть душогубку.

В "Паризькій комуні" у нього багато друзів. Учасниця Всесоюзної сільськогосподарської виставки Ганна Олешко, її шістнадцятирічний син Павлик теж був у нього в загоні. Вона ще не знає, що Павлика вже нема.

Голоси німців чути десь зовсім близько. Командир загону підіймається над стіною кручі і бачить, як вони деруться за ним по схилу скрізь, мов сарана. Безладний лемент команд, невщухаюча лускотнява пострілів. Але видно, що переслідувачі його не бачать. Ліворуч кільканадцятеро їх обережно повзуть до іншого рівчака, тримаючи напоготові гранати з дерев'яними держаками. Нижче, за звивистим поворотом, збігаються, юрмляться в гурт. Мабуть, натрапили на Бутка або на когось іншого з товаришів.

Командир загону довго націляється в ту групу і дає один постріл, другий. За суцільним ревом його пострілів майже не чути. Німці розгублено дивляться, як упав один серед них і другий. Вони не второпають, звідки по них б'ють. Не знають, куди ховатися, звідки небезпека. Непорозуміло тупцюють на місці, поводячи, мов гусаки, своїми головами на всі боки. Один вказує рукою кудись вниз, у чагарники. Командир загону натискує ще гачок. Але пострілів нема. Вік натискує вдруге. Все.

Набої кінчились.

Ковзаючись, він спускається до струмка і знову бреде вгору вируючим потоком. Вода швидко злизує глину з його чобіт.

Хто ж прийме парашутистів, якщо загін перестане існувати? Вони викинуться вночі десь у степу над землею радгоспу "Жовтень", де був на початку війни тимчасовий аеродром. Вони сподіватимуться, що внизу їх зустрінуть друзі.

...Сам командир і сам боєць, один автомат і жодного набою в ріжку.

Обіруч по узгір'ю тріщать, вибухаючи в голих деревах, міни. Наступаючі б'ють по всьому схилу, наче командир загону відходить не сам, а разом з усіма своїми товаришами.

А хіба ні? Чому ж тоді, залишившись сам, він не почуває самотності? Цілий ранок його не покидає закореніла, нездоланна певність у тому, що це таки не кінець. Адже залишається на сході величезна Червона Армія, залишаються інші загони, зокрема той, що зараз веде бої в Гадяцьких лісах вподовж залізниці... В кожному районі діють підпільні організації. В самій лише Полтаві їх кілька. Одна з них —. група "Нескореної Полтавчанки". По завданню зверху він досі скеровував і направляв її діяльність. Власне ця група поступово перетворилась в частку його власного загону, стала одним з його відгалужень. Надійна, згуртована група. Правда, гарячі голови, часом бракує витримки... Як тепер там їм складеться? Адже не піде вже більше до них Безрукий з докладними вказівками та інструкціями... Його вбито ще на світанку на тому березі Ворскли. Крім того, парашутисти... Вони спустяться в районі дій Купріянового загону, спустяться, надіючись на нього. А тут... А тут із тих, хто був про це попереджений, вже залишився тільки він один... Коли впаде він отут, хто відновить зв'язки? Чи встигнуть своєчасно товариші, зімкнувшись, заповнити місце в строю? Це його тривожило і мучило зараз найбільше. Зрештою, найістотніше для нього не те, що він, можливо, зараз сам загине. Скільки таких, як він, секретарів райкомів гине в цей час в армії на полі бою! Він теж — солдат Вітчизни, і віддати за неї життя йому не жаль. Йому тільки дуже прикро, що, видно, доведеться залишати справи недокіиченими. Так йому раніше бувало прикро кожного разу, коли перед відпусткою не встигав з усім впоратись по роботі, бо справи прибували без кінця. Тоді він їх міг передати другому секретареві, а зараз кому передасть? Кого пошле в Гадяцькі ліси, кого — в Полтаву? їдучи бурчаком, він всерйоз непокоївся тим, що за свою невчасну смерть може потім дістати догану від товаришів. А там уже пояснень не даси, коли їх зажадають від тебе...

Дістав з бокової кишені маленький, як бумажник, пістолет, вийняв на ходу магазин, перевірив, заглядаючи в отвори. Отвори пусті, набої блищать міддю лише у верхніх дірочках. Три.

Бурчак поступово мілішає, командир загону іноді озирається, і звідси, з високого схилу, йому видно тепер далеке Заворскля. Солдатки з боронами по полю, де-не-де конячина, як з гравюри. Парує земля до самого обрію. Тече, в'юниться прозора, біляста мла. В цю пору в поле вже виїхали б трактори з сівалками. Бовваніли б серед просторів будки трактористів, Ген тою польовою доріжкою їхав би верхи на своїх бігунках голова "Нового життя" Кравченко. Минулої весни вони записали Кравченкові на бюро догану за повільні темпи веснооранки. Зараз Кравченко лежить там, унизу, де й Руденко, де й Андрій Бутко, і його вже, мабуть, знайшли німці. Обшукують його, зарослого, не стриженого чотири місяці. Одвер-то кажучи, можна було б йому тоді й не записувати догану...

Дихають заворсклянські поля, течуть по обрію прозорі марева. Мріють, як у світлій воді, колгоспні молоді лісосмуги. Що було б тут через десяток-два років! Які машини на той час уже загриміли б тут веснами! Оті молоді лісосмуги уже перетворились би в зелені гаї. І на цьому захищеному від північних вітрів схилі, яким він підіймається, уникаючи погоні... можна було б розбити садки, а то й виноградники.

Сонце припікає, лемент дужчає, гійкання наближається з трьох боків. Зненацька попереду, за згином бурчака, залускотіли розривні кулі і щось шубовснуло у воду. Тримаючи пістолет зведеним, командир загону зупинився, дивлячись вгору вздовж бурчака. Притулився плечем до кручі і спокійно вичікував.

У цей час внизу, позад нього, теж почулося важке бовтання численних ніг. Бредуть. Бредуть. Бредуть. Оглядався назад і вперед. Не видно нікого. Шльоп, шльоп, шльоп. І враз побачив першого. Він виткнувся з-за рудого коліна бурчака, захеканий, впрілий, забовтаний по пояс. Заздрівши зопалу командира загону, всього в глині, принишклого біля глиняної стіни, наче врослого в неї, німець подався крок назад, наставляючи автомата.

— Здавайся! — крикнув він.

— Здавайся! — почулося одночасно і спереду. По дну яру, розбризкуючи воду, підбігцем наближалася з розкритими ротами ціла група переслідувачів.

Командир загону стояв, заклавши руки за спину і чекаючи, доки вони підбіжать ближче. Потім рвучко викинув руку вперед на рівень очей і вистрілив у груди передньому і другому, що з'явився за ним.

Обидва сіли, загрібаючи руками руду каламуть.

— Здавайся! — знову пролунало ззаду і десь зверху над самою кручею.

Залишався останній набій, той останній, що на нього солдат має вже особисте право.

Командир загону приклав пістолет до скроні.

Ляснув постріл — і командир загону повалився у воду, головою назустріч весняному потокові, що все дзюркотав і дзюркотав з гори.

Лагідна вода мовби прочісувала йому на голові довгі пасма, змивала з обличчя багатоденну втому.

II

Про знищення партизанського загону купріянівців німці розтрубили по всій Полтаві. Бургомістр Галанін влаштував бенкет з цієї нагоди. Запевняв, що тепер пани німці і службовці бургомістрату можуть безпечно собі полювати на зайців та лисиць по всьому Полтавському гебіту

Як тільки пройшла чутка про заворсклянський розгром, організація "Нескореної Полтавчанки" поширила по місту листівки, закликаючи не вірити окупантам, не вірити, що загін товариша Купріяна знищено.

Молоді підпільники справді деякий час не могли, не хотіли собі уявити, що весь цей партизанський загін перебито. З нетерпінням чекали Безрукого. Чекали день, чекали два, а він не приходив. Так і не прийшов.

1 Області (нім,).

Це значило, що трагедія справді сталася і зв'язок з загоном товариша Купріяна обірвано назавжди. В організації постало питання, як далі бути. Головний загін рейдував у цей час далеко в північних районах області, і зв'язатися з ним зараз було не так просто. Попробувати знову через радгосп? Але звідти прибігала на один день Люба Іллєвська і розповіла, що там за зносини з партизанами окупанти забрали кілька родин і вивезли невідомо куди. Забрали і Марійчиного батька, а Марійка ховається по людях.

Треба було негайно вживати заходів. Леонід запропонував самим іти в ліс, "на простір". На цей раз його підтримала й Ляля.

— Ми замінимо загиблий загін,— говорила вона на останньому засіданні.— Ми візьмемо ім'я товариша Купріяна і будемо продовжувати діяти під цим іменем. Хай всі думають, що це й досі діє секретар райкому.

— Треба прищеплювати віру людям! — вигукнув при цьому Серга.— Рятувати народ від зневір'я!

— Не треба його рятувати! — розсердився раптом Сапіга, викликаючи подив товаришів.— Народ не потребує цього!.. Від цього він врятований не нами і задовго до нас.— Сапіга підвівся схвильований.— Хіба ми, підпільники, могли б зараз прищепити цю віру людям, якби вона не жила в них ще з наших, радянських часів?!

Було вирішено виходити в "гоголівські місця" — в Диканські ліси. Всі розуміли надзвичайність цього кроку, розуміли й те, що найменша похибка тут коштуватиме життя багатьом. Треба було все передбачити і до всього підготуватись якнайретельніше. Сапіга, як людина військова, виробив детальний план виходу.

Першою мусила вийти група членів організації, яка складалася з військовополонених крігслазарету на чолі з лікарем Веселовським. Вони забирали з собою наявну в організації зброю, зокрема другий кулемет, зібраний Пузановим при допомозі робітників заводу "Метал". За цей час ядро організації повинно було підготувати в місті собі на зміну нове ядро, передавши йому явки і надійні зв'язки.