Маруся Богуславка - Куліш П.

сам на гру­дях ба­чив ра­ну,

Пробиті руці й нозі для до­га­ну»…

ДУМА ДРУГА

Тут зем­ля за­го­готіла,

Наче суд нас­тав ос­танній…

Чутка див­на про­летіла

По руїні пра­вос­лавній.

Не бу­ло та­ко­го ди­ва

І за пра­щурів ве­ли­ких:

Козакам Пре­чис­та Діва

Помогла на турків ди­ких,

Що не зна­ють Бо­га в Тройці

З Бо­го­матір'ю й свя­ти­ми

І в безвірно­му про­році

Чтять ол­жу сер­ця­ми зли­ми.

Золоту га­ле­ру, пов­ну

Оксамиту й зла­тог­ла­ву,

Наші при­вез­ли до­до­му

Богородиці на сла­ву.

Безліч їм Пре­чис­та зла­та

В бе­сур­мен ли­хих нак­ра­ла,

Осліпивши су­пос­та­та,

Талярів на­ла­пу­ва­ла.

«Поки сон­ця, по­ки світу,

Буде лю­дям за що пи­ти -

Не вкло­ня­ти­ме­мось жи­ду,

Дуків бу­де­мо лу­пи­ти!»

І без­ро­зум­на тем­но­та

До Дніпра про­жо­гом ри­не,

Заморочена го­ло­та

Прославляє ди­во див­не.

І ввесь Київ іздриг­нув­ся,

Всі міща­не й підзам­ча­не;

Тільки ти чо­гось на­дув­ся,

Конашевичу-гетьмане!

Спогадав єси про Бай­ду,

Незабутнього вовіки,

Про тяж­ку йо­го до­са­ду

І про жаль йо­го ве­ли­кий.

Не один він з ко­за­ка­ми

Показав тобі до­ро­гу

Придонецькими шля­ха­ми

Ід' мос­ковсько­му по­ро­гу.

Спогадав ти й про Ос­та­па, [116]

Запорозького гетьма­на,

Як йо­го скар­бо­ва ла­па

У Мос­ковську Русь пог­на­ла.

І са­мо­го На­ли­вая,

Що ца­рем зо­вуть п'яниці, [117]

Спогадав єси, як злая

Доля мча­ла ті гря­ниці,

«Там, - ре­чеш ти, - цент­ре жизні

Староруської зро­би­лось,

А в моїй дурній от­чизні

Гайдамацтво загнізди­лось.

І гнізди­ти­меться, по­ки

Пожари та шар­па­ни­на,

Голод, мір, крові по­то­ки

І пов­сюд­ная руїна

Навчать нас в Моск­ву втіка­ти

Від братів своїх ко­ха­них,

Рідним батьком ве­ли­ча­ти,

Кого дер­ли гірш по­га­них…»

І

Сидить один. Вся стар­ши­на май­ну­ла

Назустріч мо­ло­до­му Ко­чу­бею.

Його проміннєм сла­ва об­гор­ну­ла

І зо­ря­вою ри­зою своєю.

«Се цар но­вий сер­дець низько­пок­лон­них.

Тепер ніщо Пет­ро в них Са­гай­даш­ний.

Одніс чен­цям дві ти­сячі чер­во­них,

Козак, в своїй щед­роті не­обач­ний.

Левко сто ти­ся­чей чер­во­них має,

І всіх ки­ян до се­бе при­вер­тає.

ІІ

А міліони, що ко­зацт­во здав­на

За при­во­дом Пет­ра напліндру­ва­ло,

В Си­нопі й Тра­пе­зонті здо­бич слав­на

І в Кафі - се пи­ши те­пер про­па­ло!

Що Ка­фа? За­бав­ка нікчем­на, мар­на,

Козацтво з жар­ту ру­ки в Кафі гріло.

Велике ог­ни­ще там про гетьма­на,

Не про ко­зацькі че­ре­си горіло.

Тепер Пет­ро не п'є, не бен­ке­тує:

Він ду­шу на Гос­по­день суд го­тує.

ІІІ

Тепер ко­зацт­во вже йо­го не лю­бить:

Бо не час­тує зграї горілка­ми.

Тепер Бо­ро­дов­ка їм в тру­би тру­бить,

Що «світ увесь трем­тить пред ко­за­ка­ми»,

І бай­ду­же їм, що для патріарха

Зробив я те, чо­го во­ни не сміли:

Нові пос­та­ли в Русі ієрар­хи,

І на стольцях апос­тольських посіли,

І Русі Русь прос­тер­ла братні ру­ки,

Щоб не бу­ло між ни­ми вже роз­лу­ки.

IV

Мізерне сміттє! Темні гай­да­ма­ки!

Покіль вас мав чим доб­ре трак­ту­ва­ти,

Ви ла­щи­лись до ме­не, як со­ба­ки:

Тепер - хвос­том до іншо­го ма­ха­ти!

Махайте; я піду Москві слу­жи­ти,

Гріхи свої ме­чем по­ку­ту­ва­ти,

Цареві бла­говірно­му го­ди­ти

І ви­со­ко наш руський стяг дер­жа­ти.

Знайду й без вас до­ро­гу до Ос­ма­на:

Султан царсько­го зна­ти­ме гетьма­на!»

ДУМА ТРЕТЯ

Знов зем­ля за­го­готіла,

Мов Дніпро прог­нав по­ро­ги,

Наче бу­ря на­летіла

На гетьманський кіш убо­гий, -

На бу­ди­нок, що був кра­сен

Не уг­ла­ми, пи­ро­га­ми,

Де ко­зацт­во си­тих бра­шен

Наїдалось за сто­ла­ми.

Наїдалось-напивалось

Досхочу, аж до зне­мо­ги,

І тан­ця­ми вго­ноб­ля­лось,

І пісня­ми про по­ро­ги;

І про Ка­фу, про «пу­чи­ну

Християнських сліз і крові»,

Що зро­би­ли там руїну,

Вічну сла­ву ко­за­кові;

І про те, як мо­ре вра­ло

Мов ре­ву­чи­ми ле­ва­ми

І бе­зодні роз­вер­за­ло

Під ко­зацьки­ми чов­на­ми;

І як Юр Свя­тий по хма­рах

Грав ко­нем над ни­ми білим,

Сліпив очі яни­ча­рам,

Додавав ко­зацт­ву си­ли,

Як «обро­ки» й обітниці

Козаки на се­бе кла­ли

І в не­бес­ної ца­риці

У Пе­чорськім ро­бо­та­ли…

І

Не бу­ря, гомін, співи го­лоснії!

Кругом ко­ша-бу­дин­ку роз­ля­га­лись:

То Ко­чу­бею пох­ва­ли новії

Безкраїм мо­рем гуч­но хви­лю­ва­лись.

Іде тріумфом ли­цар між ли­царст­вом;

За ним ве­зуть га­ле­ру зо­ло­тую,

Везуть, тан­цю­ють. Навк­ру­ги з коб­зарст­вом

Ченці співа­ють гур­мом трис­вя­тую.

Волів два­над­цять пар, всі під стрічка­ми,

їх ро­ги вквітчані, як май, квітка­ми.

ІІ

«Стій» - крик­не Ко­чу­бей.

«Чого сто­яти? -

Рекли ченці. - Гей, друзі, до Ус­пен­ня!

Галери жде Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти,

Як да­ру за ко­зацьке виз­во­леннє». -

«Ні, се від ме­не бу­де дар ге­рою,

Що вчив ме­не, мов со­ко­ла, літа­ти

Через по­ро­ги по Дніпру й по мо­рю

І на ту­рецькі рин­ки набіга­ти». -

«О свя­то­татст­во!.. Вас ос­во­бо­ди­ла

Пречиста, преб­ла­гос­ло­вен­на Діва,

ІІІ

А ви, в ду­ховній вашій тьмі, го­тові

Дари її щед­рот і бла­го­да­ти

Приносити у при­нос ко­за­кові

І смерт­но­го над вічну поск­ла­да­ти!» -

«Пречиста, не­по­роч­на Діва… Прав­да,

Такої чис­то­ти й не зна­ють лю­де…

І се, в її ім'я свя­те, наг­ра­да

Тому між на­ми ве­лет­неві бу­де,

Що вміє си­лу де­монську кру­ши­ти

І тур­чи­на в йо­го крові то­пи­ти…»

IV

«Ні, дя­ка не наг­ра­да! -

Загукали

Ченці, тер­за­ючи з до­са­ди ря­си. -

Такого ще ко­щунст­ва не чу­ва­ли

Не тільки ко­за­ки, та й сви­но­па­си,

Щоб не­по­роч­ною ко­гось наз­ва­ти,

Якусь мізер­ну, брен­ную лю­ди­ну,

Що «во гре­сях ро­ди­ла грішна ма­ти!» - [118]

«Шкода те­ря­ти до­ро­гу го­ди­ну:

До ме­ду лож­ки вам у нас не бу­де! -

Відрізав їм Лев­ко. -

Гей! Стіймо, добрі лю­де!»

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Розчинились у гетьма­на

Рундукові двері

Проти тої зо­ло­тої

Пишної га­ле­ри.

На рун­дук, мов го­луб, вий­шов

Сивий, во­ло­ха­тий.

Се не го­луб во­ло­ха­тий -

Велетень кри­ла­тий.

Перед ним Лев­ко ли­царське

Приклонив коліно:

Так хо­роб­ро­му юнацьке

Серце по­веліло.

«Батьку! Привітай ма­ло­го

Чуру ни­зо­во­го,

Що, бу­ло, тобі сідлає

«Лева» во­ро­но­го. [119]

Привітай, кри­ла­тий ор­ле,

Козака-понуру, [120]

Що, бу­ло, тобі на морі

Грає у бан­ду­ру.

Під твоїм пал­ким натх­неннєм

Я співа­ти вчив­ся,

За твоїм бла­гос­ло­веннєм

З бе­сур­ме­ном бив­ся.

Речі нес­ка­зан­но дивні

Сталися зо мною;

Бо під батьківськи­ми крильми

Я з'учивсь до бою.

І твоя звізда щас­ли­ва

Козакам світи­ла,

Бо не людська. Бо­жа си­ла

їх чов­ни во­ди­ла,

Духом си­ли прес­вя­тої

Й та ду­ша горіла,

Що з ту­рецької не­волі

Нас ос­ло­бо­ни­ла.

Се в о н а тобі га­ле­ру

З чу­жи­ни прис­ла­ла,

Щоб ру­ка твоя невіру

Тяжко по­ка­ра­ла.

Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські,

Обреклись об­ро­ком

Нищити краї ту­рецькі

Під ор­ло­вим оком.

Тридцять нас братів спряг­ло­ся

Превеликим го­рем,

В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся

Перед Чор­ним мо­рем. -

Потіль пла­ва­ти й літа­ти

По мо­рю й по по­лю,

Покіль нас орел кри­ла­тий

Водить