Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Ніщо не вічне в світі, лише стремління й помисли, якщо вони ввійдуть у плоть та кров народу і стануть прапором, який вручають синам, онукам, правнукам.
Біля музеуму його спинив Кордет. Звіваний, розчервонілий, збуджений.
— І де ти бродиш? Я обганяв мало не всеньке місто — немов у воду канув!
— Я таки був біля води, на Лопані, — всміхнувся Сковорода. — Ти заскучав за мною?
— Як кіт за прутом... — пробурмотів Кордет і мовив весело: — Тебе гукає ректор!
— А то навіщо?
— Треба. Іди, він скаже... Господи, я вже злякався — думав, що ти чкурнув із Харкова!.. Та йди вже, йди! — штовхнув у бік Григорія і підморгнув: — Ще наговоримося...
Цього разу Костянтин його зустрів привітніше. Благословивши, почав розпитувати, над чим трудився у тихій Стариці, що привело його до Харкова, і врешті-решт поставив питання руба: чи не набридло йому життя пустельника.
— Не знаю, отче, — признався Щиро Сковорода. — Сам не Збагну...
Ректор помовчав трохи і, звівши журливі сірі очі, нараз промовив:
— Григорію, а мо', вертайся у наш Колегіум.
Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?..
— А Іосаф?
— Він згоден.
— Світським учителем?
— Яким захочеш.
— Викладачем поетики?
— Сам вибирай, — всміхнувся ректор лагідно. — Від інфими до філософії!
— А синтаксиму можна? — спитав Григорій, радіючи, що зможе вчити свого нового друга.
— Будь ласка, — підвівся ректор і похопився: — Правда, у нас немає кому навчати грецької...
— Я згоден, отче, і те, і те! — Він так зрадів можливості щоденно бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всі науки.
— Ну що ж, — із полегкістю промовив Костянтин. — Хай буде так. Гряди займай свою колишню келію. Вона ще й досі вільна.
— Іду. Спасибі, отче... — прошепотів Григорій, розчулений такою добрістю, і швидко вийшов із кабінету ректора.
Хто знає, що наговорили про нього хлопцеві, але Михайло став уникати свого нового, незрозуміле мудрого й палкого вчителя. Григорій бачив це, уболівав душею й терпляче ждав нагоди, щоб побесідувати одверто, щиро, без недомовок, як і годиться двом побратимам, двом козакам.
Уже напровесні, коли над Харковом світило ясно сонце, а по вузьких, покритих снігом вулицях текли грайливі щебетуни струмки, вони зустрілися у монастирській брамі. Ковалинський хотів шмигнути мимо, але Григорій схопив його за лікоть і зупинив.
— Мені здається, що ти на мене гніваєшся. Це правда?
— Ні.
— Тоді чому ж ти мене цураєшся?
— Я не цураюся... — промовив хлопець тихо і навіть спробував дивитись в очі вчителеві. Але не зміг, одвів квапливо погляд і почервонів.
Григорієві стало жаль хлопчини. Він ладен був не домагатися від нього правди, але не міг лишити юну душу в руках невігласів. Удавши, що не помітив його збентеження, обняв за плечі і запропонував:
— Ходімо в луг, Михаиле, та наламаємо вербових котиків.
Юнак згодився мовчки. Й вони пішли. Під чобітьми розсовувався набряклий, мокрий сніг, сліпило сонце — із струмків, із вікон, з неба. Повітря було хмільне, ласкаве, пропахле талим снігом, корою, соком кленів...
— Ти любиш весну? — спитав небавом Сковорода.
— Коли вже тепло й зелено.
— А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що причаїлося в бруньках, у зернах, у коренях, пробуджується, збирає сили, волю, щоб із торішнього сміття і праху рвонути вгору молодістю, веселим зелом. Господи, що може бути радісніше!
Він зупинився, зліпив велику сніжку й пожбурив нею у монастирський мур. Щасливо мружачись, нагнувся знов за снігом і закричав:
— Гей, начувайся, хлопче!
Михайло вмить пригнувся, і сніжка врізалася, немов ядро, в калюжу.
— Он люди дивляться... — сказав Михайло з докором.
— То й що?
— Не личить нам, статечним людям...
— Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радіти дружбі, сонцю...
— Ми ж не маленькі діти.
Перескочивши швидкий ручай, що біг Бурсацьким узвозом, пішов униз, до брами. Було до болю прикро, що в голові в Михайла сиділа міцно якась химерна попівсько-панська філософія і що її ніяк не вибити, не розтопити криги, яка уже півроку стоїть між ними і губить ніжні пагони ще молодої приязні. Проте у цьому була й своя приємність — змагання, пря. Він усе життя боровся — з бідою, голодом, насиллям, дурістю, брехнею й іншими страшними гарпіями, що не дають людині жити в щасті. Або — з самим собою, Зі своєю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не підкоряючись велінням серця, розуму. Без боротьби нема життя, немає поступу. Все непорушне, стале, навіки кимось визначене є мертве.
— Ти не правий, Михаиле, — сказав Григорій, коли вже вийшли з міста. — Не слід соромитися своєї радості, свого земного щастя.
Юнак оглянувся, розвів руками і мовив з усміхом:
— Я щось не бачу побіля нас щасливого.
— А я? А ти?
Михайло пирхнув.
— Щасливий наш полковник, пан Куликівський! — промовив згодом. — А ми забуті богом, а може, й прокляті.
— Куликівський тобі признався?
— Я знаю й так. Коли 6 мені його пернач, його маєтки, села і більше тисячі навіки підданих, я був би теж щасливий!
— Дурний ти, хлопче, — сказав Григорій різко. — Хіба ж у цьому щастя?
— У дорогому одязі, у ситій їжі, питві та у всіляких втіхах! — не вгавав Михайло.
— А хто щасливіший, — спитав Григорій, — скажімо, дука, який вночі не спить, бо дуже муляють йому грунти сусідські, а чи голяк, що повечеряв останнім куснем хліба й хропе на всеньку хату?
Юнак замислився.
— Напевне, дука...
— Кравець, що любить і вміє гарно шити, чи генерал, який удень воює, а на спочинку ввечері виймає з скриньки флейту й стає музикою, яким він марив змалечку, але яким йому повік не бути?
— Хто знав...
— Або Платон, Сократ, Тіт, Марк Аврелій? Хіба щасливими робили їх маєтки?
— Вони усі нещасні, — рішуче мовив хлопець.
— А то ж чому?
— Бо жоден з них не мав Христа у серці і не молився богові...
— Зате вони молились істині! — гукнув Григорій гаряче. — А бог — це істина.
— По-вашому, вони святі достойники?
— Ти угадав. Мужі, з яких нам треба брати приклад!
— Почув би це отець Порфирій... — сказав Михайло з притиском.
— Отець Порфирій темний.
— Наш протопоп, Порфирій Крайський? — жахнувся хлопець.
— Як глуїіа ніч. Він розминувся з розумом, а душу бог йому забув укласти.
— Він же священик, а на священиках благословення боже! — почервонів Михайло.
— Благословення боже на всіх суспільних станах, або точніше, всі перед богом рівні, усі достойні щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пізнавши себе і не довірившись своїй природі, взяли собі їм не властиву роль, погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом, яке приносить замість блаженства сльози.
— Ви щось чудне говорите... — промовив хлопець злякано. — На вашу думку, і цар, і пан, і підданець — усі одної кості... А досконалість, якою вищі стани...
— Досконалість людини в тому, наскільки здатна вона приносити добро і користь ближньому.
Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, і крадькома позиркував на посвіжіле, збуджене обличчя вчителя.
— А чому ти не ходиш у грецький клас? — спитав Григорій мирно.
— Не дозволяє ректор. Сковорода спинився.
— Не дозволяє ректор?
— І дядько теж...
— Чому? Навіщо?
— Щоб не стрічався з вами...
— О люди!.. — звів руки горі Сковорода. — Гидотне плем'я скорпіонове!
Він повернув назад, до міста; попрямував рішуче, не перестрибуючи калюж, струмків.
Михайло ледве встигав за ним, хоча не йшов, а біг, як кажуть, підтюпцем.
— Ми ж не нарвали котиків! — гукнув, щоб зупинити вчителя.
Сковорода махнув рукою. Але невдовзі таки отямився, пождав Михайла й пішов спокійніше.
— От фарисеї... тупі, безумні голови... — скрушався він. В душі все клекотіло. Якби попався хтось із тих недолугих пастирів — поколошматив би, дарма що досі не зачепив нікого й пальцем...
— Он гляньте, гляньте! — прошепотів Михайло злякано і заховався мерщій за браму.
Розбризкуючи калюжі чоботами, по Бурсацькому узвозу чимчикував угору Порфирій Крайський! Він поспішав, аж падав.
У свій музеум Сковорода прийшов як чорна хмара. Куди й подівся той філософський спокій, той стоїцизм, з яким раніше він зустрічав і горе, й радість! Жбурнув на ліжко свиту, під грубку чоботи і заходив по хаті, як звір по клітці. Думки вихрилися, душа спливала кров'ю. Напевне, так страждає мати, коли дізнається, що хтось хоче забрати її дитину...
Обернувшись, нараз побачив біля дверей Кордета. Лаврентій читав, тримаючи великий синій аркуш, і посміхався.
— Послухай, Грицьку... — промовив, не відриваючи очей від аркуша. — Чи так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городі Харкові, А ще чудеснішим був би лежащим під Харковом.
— Їй-богу, добре, пане префекте, — похвалив Сковорода. — Зривай, зривай, Кордете, машкару з цієї найпрекраснішої і найогиднішої блудниці — світу!
— Та що з тобою, Грицьку? — злякався отець префект. — Ти простудився?!
— Ні.
— Лягай у ліжко, швидше!
— Я ліг би, друже, коли б у ньому сховатись можна було від скорпіонів...
— У тебе жар, Григорію... — прошепотів Кордет, схопив за плечі друга і посадив на ліжко. — Лягай, лягай... А я гукну шептуху...
Григорій ліг і посміхнувся:
— Гукни отця Порфирія.
— Він теж пристріт лікує?!
— Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужі діла!
— А-а, ти сердитий... — розчаровано протяг Кордет.
— Я лютий, розпечений, як шмат заліза в горні! — схопився з ліжка Сковорода. — Ти знаєш, забороняють хлопцеві вивчати грецьку мову, вести зі мною бесіди! А преподобний Краиський, як той собака, ганяє слідом і винюхує. Тьху! Сміх і гріх...
Кордет мовчав. Присів на стільчик побіля столу і перечитував свої колючі вірші.
— А мо', залиш того хлопчину в спокої... — промовив тихо.
— Він мій товариш, друг! — гарячкував Григорій.
— Хіба між нами немає достойних бути твоїми друзями?
— Є, е. Наприклад, ти. Але нема такого. Він ніби син мені, неначе другий я!
— А люди кажуть, що це не дружба, а... старогрецький ерос, — сказав Кордет і зашарівся.
Григорія мовби кілком ударили. Вікно, і ліжко, й стіл, і гість пішли поволі обертом... Хапнув повітря ротом і засміявся:
— Воістину, кого господь скарати хоче, то відбирає розум!
Упав на ліжко й відчув, як груди, серце стискає страх за друга. Що буде з хлопцем, коли невігласи йому "розкриють очі"?!
Вставати, бігти, застерегти!.. Ні, ні. Так не годиться.
