Чотири броди - Стельмах Михайло

— Вигулькнув, виходить, аж через два десятки років. От як воно бував в житті.

— Життя — це довга нива, і що тільки не родить на ній. "І такого бузувіра, як ти", — подумав лісник, бо мав менші гріхи, аніж Безбородько.

— Що, згадав молодість? — знову насмішкувато кривить синюваті скойки вуст.

— Мусив.

Оникій ще позирив по вікнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де обсихав закипілий кров'ю линтвар, і тільки тоді почав скидати з себе ліру, торбу, обстріпаиий піджак і перетлілу сорочку, вишиту узором гетьмана Полуботка.

— А борода в тебе не скидається?

У Безбородьковій олії спалахнув лихий полиск ошаління:

— Поки що не скидається. Поки що! Але як настане час нової влади, тоді скину і бороду, і вуса, і чиїсь шкури од плечей донизу буду риати — буиня вичиню з них і ііід їхню музику шиу циганської халяндри. Ще я дочекаюся цих обертасів! Од них не одному стане шкварко!

Від такого дикого знавісніння навіть Магазинику стало лячно: не забулось, не перетліло минуле в душі сановитого жебрака чи сліпця. Йому ще циганської халяндри заманулось. Старцюй, як старцюється, та радій, що маєш хоч жебраний хліб. Ти ж не хлібом, а свинцем та мотуззям годував людей.

Безбородько відчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо повів хрящуватим носярою.

— Щось не те в твою розумну голову завіялось. Може, усамітнившись у лісах, думаєш прожити мирним хлібом та медом слов'янства і вже не віриш у переміну влади?

Лісника обурила чванькуватість Безбородька.

— Вгадав: таки не вірю. То в громадянську війну були в нас сякі-такі-ікони, а залишилося з них одне порохно... Тоді ще вірилось, що німецькі шарабани привезуть нам і гетьмана, й самостійність. Ох, які то були шарабани! Три роки війни проїздили — і не скрипіли, бубнами гули!

— Почекай про шарабани! — поморщився Безбородько. — Чому ти в переміну не віриш?

— А чого мені вірити? Де знайдеш ті дріжджі, на яких зійде нова влада? Усе, що колись шумувало голубою концепцією, або загинуло, або подалось на безпліддя по всіх заграницях, або на безвік розсипалось на сміття-терміття.

— На старі дріжджі таки нема надії; усе в них усохло, окрім злості, — погодився Оникій і спохмурнів: згадав вибух своєї злоби. — А чи знаєш ти, Семене, що зараз робиться на Заході, на міжнародностях?

— У мене за ті міжнародності голова не болить. Бачив їх у громадянську: англійські світоправителі бояться, що французькі захоплять Чорне море, а французи спасаються, щоб англійці і німці не прибрали до рук Балтику, навіть саму Америку лихоманило, опасалась, що японці обшахрують її. Поживши на світі, надивившись на всяке вертійство, я таки повірив одному письменнику: вся історія людей — се історія обману.

— Ти дивись! — Безбородько вибалушив очі на лісника. — Навіть Магазаник укинувся в літературу! Диво дивне! Та, крім літератури, є політика. Що ж тоді головне маєш у мізках? Ти гадаєш, більшовики довго дадуть тобі прожити хуторянином? Тоді давно не метено під твоїм чубом.

— А в когось і пемито під чубом, — спалахнув Магазаник.

— Облиш свої дурні жарти, скоро буде не до них.

— Чого ти мене страхаєш політикою і міжнародностями!

— Бо такий час на порозі стоїть. Хіба ти не чув про Гітлера?

— Так то ж людожер!

— Хай і так, — неохоче погодився Безбородько. — Але історія нс обходиться без жорстокої карності! не тільки історія, навіть ідеї вимагають жертв. А на теперішню історію, щоб вилущити з неї коріння й насіння соціалістичного євангелія, треба владування не якогось слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Він, узявши силу, наведе порядки в Європі, бо посадив армію не в шарабани, а в танки.

Хоч Магазаник і розумівся на соціалізмі, мов кріт на зорях, і, звісно, ніякої приязні пе мав до нього, проте не поділяв надій Оникія.

— А що з того, коли твій Гітлер піде воювати соціалізм? Заярмить він нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тільки своїм гітлерякам.

Оникій строго подивився на лісника:

— Ти ще не знаєш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крізь цідилок німецького життя.

— На цьому ж цідилку ми не залишимо все? — навідліг б'б Безбородька і сам пишається ударом. — Ні, я своє господарювання і свою хату не зміняю на чужу.

— Тепер годі думати про свою хату, треба думати про всесвітню.

Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб'є баки.

— Маючи за плечима торбу, можна багатіти й такими думками. А я не хочу ні всесвітньої хати, ні гітлерівської пустки, для мене цілком досить моєї оселі й спокою в ній.

Безбородько зчавив обурення і заговорив з великим запалом;

— О, заспівав канон за померлі душі! Чи ти хитруєш переді мною, чи в твоїй голові зів'яла розсада і думаєш прожити тихим гречкосійством та пасічникуванням? Але де тепер є спокій на грішній землі? Нам з тобою може дати якийсь спокій тільки нова влада. Як прийде Гітлер, він зразу посадить правувати на гетьманський дзиглик старого Скоропадського, бо ж недарма сам Герінг став підскарбієм гетьмана — видає йому кошти і на булаву і на двір. Про велику Україну з правителем Скоропадським і чув, і читав я.

— Виходить, народ зірвав проміння з гетьманської булави, а фашизм засвітить їх, як свічі? — блиснув позиченим словом Магазаник.

— Хоча б І так. Хіба тобі не хочеться знову побачити гетьмана в соболиній шапці і. з шаблею при жупані? Хіба не хочеться почути святкові дзвони Софії? А тоді, за гетьманщини, й наші голови на щось згодяться, бо хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщі. Коли б ти тільки знав, як надокучило носити на собі це подірчавлене гноття, цю бороду, цю ліру, прикидатися жебраком і збирати в торбу чужі об'їдки. Це мені, що мав своїх півтисячі десятин орної землі, — в широко розставлених очах Оникія заблимали олійпі жалі.

Магазанику стало шкода його чи їхньої молодості, про яку навіть на самоті страшно згадувати. Прогайнував її нізащо, та й пішов вік стороною, як злодій од людей, і нічого доброго не згадаєш у ньому. Бо що та гетьманська соболина шапка? Бридня і омана.

— Чого ж, Оникію, коли так надокучило тобі старцювати, не пристроївся десь на службу? Ти ж учився в університеті, та й голова в тебе не заплішена.

— Така моя лукава доля, — знову запантрував очима по вікнах. — Мені не можна бути хоч на якійсь видноті: минуле не дозволяє, та й вид мій легко запам'ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити, а потім став салотопом і мало Сибіру не доскочив. От і мушу старечими патлами приховувати свою пику і те, що було у вісімнадцятому.

— Діла... — не знає, що на таке сказати лісник. — А твоє жебрання дає щось? Чи перебиваєшся з хліба на воду? Безбородько зневажливо розліпив губи.

— То тільки у великих містах, кажуть, деякі хитрі жебраки доскочили багатства, а в селах про це ніхто споконвіку не чував. Однак раніше і в нас крутилась якась копійка, а тепер, вважай, замулило її.

— Це ж чого? — здивувався Магазаник. — Зараз люди ніби щедріший мають гріш.

— Воно то так, але є й інше, — зсунувся зі свого старого місця повільний селянський розум. Ти ж знаєш: колись наш дядько більше вболівав за худібку, ніж за себе. Молишся ти в його хаті, — то він тільки відчіпне подасть, а помолишся біля корови чи коня — іншу маєш заплату.

— І що ти казав скотині? — пожвавішав Магазаник.

— Та всяке, — неохоче відказав Безбородько. — А найбільше таке: "Христе, боже наш, опасай і оберігай худобицю вашу удень під сонцем, уночі під місяцем, під ясними зорями, і на пізнім ляганні, і на раннім вставанні, і на досвітніх годинах, де вона роси спасає, де води спивав. Сохрани, боже, її від звіра лютого, від язика клеветущого, і від гада гадовитого, і від чоловіка лукавого, і від всілякого зла, аби прибувало на худібці усього і з роси, і з води, і з прекрасного цвіту..." Прибутне таке було слово. А тепер порозумнішало село і до худоби тільки зоотехніка кличе. Та годі про це... Як у вас люди: втомилися більшовицькими планами виконання і перевиконання?

— У нас стараються одне поперед одного, бо мають не голову, а такого завзятця, що ні в чому не замілить лемеша. У пього ідеї, і хліб, і надії водно зійшлися. Цей, дбаючи про людей, навіть у свято не додивиться свого сну. А чого тебе людська втома тривожить?

— Утомити, розтривожити, пересварити людей — цс велике діло для нас. Ну, а коли твого голову господь покарав таким розумом, то треба якось хитромудре применшити його чи й штовхнути на печерування раків. Від розумних більшовиків нам уся біда йде, а за неризумцій чи тих, хто квасить душу в горілці, тримайся руками й ногами.

— Он як, — промимрив лісник. — Може, досить уже нам політикуватись, треба й за почаступок подумати. Яєчнею не погребуєш?

— Можна і яєчнею, тільки на салі, щоб шкварчала пательня, немов у пеклі для грішників.

— Скільки тобі яєць бити?

— Півдесятка вистачить, — пожвавішав Безбородько. — У мене, коли добре наб'ю животисько, душа наче на подушці лежить. Розкіш у тебе в лісах, — згадав про щось Безбородько, посмутнів. — Розкіш приходить зі смаком, а минається з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву своїм жертводавцем?

— Що це і до чого?

— Не догадуєшся? Спроможись на якусь тисячу карбованців. Не таку вже й велику потребу маю. Магазаник насупився:

— Де мені аж тисячу взяти? Хіба не знаєш, яку плату має лісник?

Безбородько засміявся, посварився бруднуватим пальцем:

— Але я ще знаю і які приварки має лісник.

— — Не так приварки, як людський поголос. Усяк із чужої торби хліба не жаліє.

Олійна їдь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.

— Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, і не бреши вочевидяч, я ве сьогодні з'явився на світ. Знаю, що ти свій гріш не пропустиш крізь горло, знаю твою ненаситність і знаю, скільки хтось колись уторгував за хліб і картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошів'я, а мерщій клади тисячу на стіл, бо можу передумати й зажадати більше.

— Зажадати! — насупився лісник. — А коли я не дам тобі ні шеляга?

— Даси! Ще й подякуєш, що візьму! — граючи синцями вуст, зухвало сказав Оникій. — Ти ж знаєш, яку шанобу останнім часом мають натуркування і папірці? Кинеш у скриньку на когось кілька слів, а вони й вигублять із життя кілька років.

На жорнуватому обличчі Магазаника виступили краплі поту, він обтер його рукою.

— Як ти страшно жартуєш у моїй хаті.

— З тобою — тільки жартую, а деякі по Сибірах видихають мої папірці і крючкотворію, — уже не очі, а шершні націлились на Магазаника.