Дума про тебе - Стельмах Михайло

Дядько Громко завів сюди Тарасика, розкрив псалтиря, сказав, де читати, а сам тричі перехрестився і пішов додому. Коли буде тихо в селі, він ще прийде.

— А як тебе звати?

— Богданом Романишиним.

— Іди, Богданчику, додому.

— Як хтось замінить Тарасика, ми підемо. Ми з самої весни дружимо з ним.

У хату обережно-обережно увійшла жінка і зашепотіла з порога:

— Утікай, Максиме, бо в селі бандити. Вони вже нахвалялися тебе вбити і викинути вовкам на м’ясо.

Він упізнав Ганну Романишину, витерши рукою сльози, зняв з плечей чобітки:

— Взуйте її, тіточко, мертву, коли живою не мала в що взутись.

— Війна...— зітхнула жінка.

— Тіточко, а які в неї були очі?

— У кого? — не зрозуміла жінка.

— У Василини.

— А ти не знав? — жахнулася молодиця.— Що ж то за любов була?

— Любов була, яку послав час... Я ж тільки вечорами бачив її.

— Золотисто-карі були в неї очі... Як зорі...

Тишу розірвало п’яне галайкання і тупіт коней.

Він зірвав з пояса бомбу, готуючи її на тих, хто гасив очі, як зорі...

Це все за одну хвилю пройшло в очах і душі Максима Туровця, коли він зупинився перед піснею: "Коло млина калина, там дівчина ходила".

Хтось низьким голосом тихенько-тихенько співав, тільки для себе, а пісня водою і прибилась до мосту, на якому стояв Туровець. Він пішов на пісню, на той дивовижно низький голос, що одразу хапав за серце. В садочку Соломії Громишиної між деревами самотіла темна постать, видно, орудувала граблями і тішила себе веснянкою.

— Добрий вечір добрим людям!

— Ой! — зметнувся жіночий голос.— Налякали!

— Чим же налякав? — переступив невисокий перелаз і підійшов до вдови.

— І сама не знаю,— випросталась, посміхнулась, обперлась на граблі.

— Що ж ти поночі робиш?

— Ет...

— А все-таки?

— Та розгрібаю квітник. І вдові треба якусь квітку посадити,— голос її був звичайний, без цієї глибинної, із щемом низини, що одразу ж хапає за серце.

— Соломіє, це ти щойно співала "Коло млина калина"?

— Ой ні! Хіба ж удові можна співати дівочу? — І навіть у темряві було видно, як змінилось її розпашіле обличчя.

— А хто ж тоді співав?

— Не знаю,— безпомічно, когось шукаючи, озирнулась.

— І нащо тобі чаїтися з таким скарбом, ще й когось обманювати? — добряче засміявся.— Мені саме такий голос потрібний.

— От і спіймали на шкоді, хоч людям не скажіть,— посмутніла вдова.— Для чого ж вам потрібний такий голос?

— Для того, щоб до людей приходило більше порядності, задуми, сердечності теж.

— Ти диви! — здивувалася вдова.— А я собі думала, що ви тільки одними планами живете: як вивезти, як завезти, як зібрати, як віддати. Чи так у вічі не можна казати голові?

Туровець спохмурнів, згадав свої турботи і неужитки:

— Говори краще у вічі, аніж поза очі. А без планів також не обійдешся, коли розумні вони.

Вдова похитала головою:

— Люди теж так кажуть, і все одно чогось, незважаючи на них, і сьогодні плуги лупали землю із кригою. А завтра по плану і зерно вкинуть у мерзлу домовину.

— Ти що, ворожбитка? — здивовано запитав і навіть з якоюсь опаскою глянув на вдову.

— Чого це ворожбитка? — образилась Соломія.

— Так ти ж читаєш, що в мені написано.

І вдова, мов обухом, вдарила по голові:

— Для кого ж там написано? Тільки для вас чи й для людей?

От тобі й тиха вода, от тобі й пісня про калину. І він позаздрив Соломії: їй усе здається простішим, ніж воно чогось вийшло з селом. Але чого? Чого і він, голова, не може зробити те, що очевидячки треба робити? І чому часто глузд пасує перед безглуздям?

— Ви, кажуть, сьогодні переїдали собі серце з Хворостенком? — уже співчутливо запитала Соломія.

— Та переїдав.

— І даремно, бо не пособиться. Це ж не людина, а тільки процент виконання.

— Як ти добралась до нього?

Вона загадково посміхнулась і відігнала якусь думку:

— Люди добрались. Може, підвечеряєте в мене, коли дома кращого немає?

— Де воно краще візьметься у вдівця?

— Що ви говорите?! — аж скрикнула Соломія.— Який ви вдівець?

— Так мав же я наречену. Лише кілька днів не дожила вона до весілля,— знов постала перед очима давнина.

Соломія зітхнула і мовчки повернула до хати. Пагілля дерев чіплялося за її одежу, хустку, яка і в темряві процвітала квітом, і вона їх притримувала рукою, щоб не вдарити несподіваного гостя. Із стріхи обізвався лелека. Вдова підняла голову до птиці і заспокоїла її:

— Спи, чорнокрильцю. Це він прокидається, коли хтось незнайомий приходить.

— А часто вони приходять? — І щось защеміло всередині чоловіка.

— Як коли,— відповіла наче безтурботно.

У хаті жінка засвітила світло, скинула тіснуватий сачок, і вивільнені груди піднялися вгору, забриніли жагою материнства, а в очах колихнувся сон чи півсон. І знову прокинулось те саме запитання: чого вона й досі не виходить заміж? Туровець знав, що не один сватався до Соломії, та нічого не виходило з того сватання. А всіляких залицяльників гнала, як могла. І все одно заздренні жіночі язики не жаліли її — сікли, як мечами. Кого ж очікує вона?

Вогонь од печі освітив проворну постать вдови; коли вона нахилялась, її груди більшали, а по виду справді проходило-мінилося щось од чарівниці. Орудуючи рогачами, вона обернулась до Максима і неждано спитала:

— Ви за моїм голосом чи за штрафом прийшли?

— За яким штрафом? — незрозуміло подивився на її розпашіле обличчя.

— А хіба Хворостенко не наскаржився на мене?

— На тебе? Ти його батькувала?

— Трохи.

— Де? На людях?

— Ні, вдома.

Це неприємно вразило Туровця.

— Чого він приходив до тебе?

— Казав, що води напитись,— і їдуча насмішка обвела її наміцно стулені уста.

— Напився?

Соломія безневинно подивилась на Туровця, але що стояло за цією безневинністю, що ворушилось у очах, у їхньому півсні?

— А чого ж? У нас вода некупована.

— І ти виказала йому?

— Як на сповіді. Сказала: хай він продає собі хамсу чи одеколони, а нашу землю не калічить, бо для цього багато розуму не треба.

— Що ж він?

— А що йому? — повела плечем удова.— Розсердився, розбризкався, узяв мене на замітку і сказав: "Ось уписую тебе в папір. Після цього не бути тобі..." А де не бути мені — не сказав.

— Дурисвіт! — вилаявся Туровець і задумався. Загадала ж йому задачку вдова. І те, що давно нагрівало між ним і Хворостенком, мабуть, вибухне скоріше, ніж думалось. Та було тут одне "але". Коли він у свої вісімнадцять-дев’ятнадцять років гасав на коні, то не сумнівався у перемозі. А зараз, коли йому доручили сотні коней, тисячі гектарів землі, він часто терпить поразку перед Хворостенком, перед його владним криком, перед його телефонними зв’язками, нахрапистою демагогією і дикою впевненістю, що, мовляв, "з кожної голови треба знімати мірку". Після цього можна дійти до того, що й голову треба здіймати. А може, він хворий на голову? Та ні. В торгівлі ж розбирається. Хай би там і крутився. Так йому хочеться усіх повчати. Ось тоді й стає в пригоді чи крик, чи стук, чи підозра, що вписується в чистий папір.

Соломія поставила на стіл пряження, куліш, огірки.

— Ви як будете вечеряти — насухо чи з чимось?

— А як у тебе їв Хворостенко?

— Він тільки воду пив,— стулила уста, а навколо них знову затанцював сміх.

— Ох і перцю ж багато в тобі.

— Вдові не можна без перцю,— неждано посмутніла вона.— Ви самі наріжете хліба?

— Та ріж ти.

Вона взяла в руку буханець і, не прикладаючи до грудей, почала незручно різати.

Туровець не витримав:

— Чого ти не прикладаєш хліб до грудей, як і мати моя різала? Так він смачнішим здається.

— Як не вгодно вам, ріжте самі! — поклала перед ним ніж і хліб.

Він з подивом побачив у її очах, у їхньому півсні причавлений біль. Чим же він міг образити її? Чи це колишня робота якогось дурня?

— Може, в тебе груди болять? — спитав із співчуттям.

— Мовчіть про них, бо прожену і вас,— засичала вдова, а на хаті вже зі сну зірвався лелечий клекіт.

XIII

Розвалювалась темрява, з-під неї виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому, провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати в доброму звучанні землю і небо. Долетівши до середини між ними, він повис у досвіті, дрібно-дрібно затріпотів ще вогкими з туманцем крильцями, вдарив у невидимі цимбали та й пролляв, ще й розбризкав струмок срібла і зачарував ним ще сизе небо, ще чорну землю і свою сіреньку дрібну жіночку, що пригрілася грудьми до борозни і втішалась — який у неї славний муж, і думала, які в них у житечку виростуть гарні та співучі дітки. Їй теж хотілося злетіти в небо, покупатись у тому сріблі, що видобував чоловік, та мала земні турботи: отут у борозенці треба будувати гніздечко, і так будувати, щоб не помітила їх ні людина, ні злодійкувата сорока, ні отой яструб, що два дні сумовито виквилював над цим полем, не давав мужу співати, а їй зносити в дзьобику те, що люди називають будівельним матеріалом.

Отак із жайворонка й почався невеселий райок Туровця. Коли він не був головою, то більше міг прислухатися до птиці і степу, до води і лісу. А тепер було стільки клопоту, потрібного й непотрібного, що більше вже думалося не про красу природи, а про господарчу потрібність її: коли б уже дощ пішов чи випала погода на сінокіс. Ось так різне нікольство день за днем і вимолочує з тебе душевність. А що ж говорити про тих, хто навіки прив’язав себе до одного столу чи стільця? Як їм потрібний цей жайворонок чи той заєць, на якого тепер, немов ординці, накинулись усі, кому не ліньки вбивати живність. І скоро будемо мати собі того зайця тільки в казках, а не в лісі. Жайворонку любий, чи не видно там з високості, яка до нас іде погода? Може, справді вже весна переважить зиму і дідуга мороз не забреде на беззахисні сходи? Та не про це говорять минулі роки. Він вергав їх у пам’яті, наче каміння, і не знаходив відради, і стишував кроки, бо як погляне сівачам у вічі? Ховай їх від людей, а вони, проклинаючи тебе, поховають, а не посіють зерно.

Кахикання позаду хльоснуло, мов батогом. Туровець оглянувся. До нього поспішав Хворостенко, несучи на підрешітку обличчя урожай ластовиння і заклопотаності. Теж не проспить зайвої години. Хоча міг би. Ще чорти навкулачки не б’ються, як він схоплюється на ноги і до ночі не має спочинку ні його плоскоступ’я, ні його підлеглі.

— Ну що? — питає він голосом і підмороженою зеленню очей, у яких і за якими стоять ображена гордість, недовіра і причавлена злість.— Прочумрався після вчорашнього?

— Де там, чад заліг у голові.