Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Утома, страшенна утома. Тобі здається, що твої дні сходять у ярмі, а від цього втрачаєш смак до життя.

Хвороби й повинності не дають тобі змоги побачитися в Перешорах на Великодні свята з Чикаленком, хоча маритимеш і південними степами, і зустріччю з приязною до тебе людиною. Убитого-тебе присяжним судом і на додачу застудою в дорогу не відпустить дружина. Принаймні хоча б у цьому я з нею солідарна. Проте не відпустити тебе за таких обставин хотіла саме я.

47

На Капрі цього сезону ти пропонуєш їхати разом. Такі стабільно безумні ідеї, бо ж ані минулого разу, ані теперішнього, ані майбутнього. Обоє це розуміємо напрочуд ясно, але, поза цим, робимо в бік одне одного різноманітні (дивні) пропозиції. Такі, як твоя перед від'їздом цього сезону на італійський острів чудес і багатосумів.

На щастя, зі своєю пропозицією утримуюся, бо усвідомлюю складність ситуації з твоїм самопочуттям, через яке й береш двомісячну відпустку і яке поліпшується лише в середземноморському кліматі й за відсутності рутинної метушні. А їхати з тобою, звісно, — безґрунтовні марення, які мене обминають.

Ми прощаємося так стримано і лагідно, що починає допікати відчуття якоїсь невиправної загрози. Про це змовчу, як і про більшість того, про що варто все-таки сказати, не соромлячись і не таячись. Приміром, який ти мені потрібний. Банально: який потрібний... Проте — соромлюсь, таюсь (не кажу). Багато років — соромлюсь. Подеколи, притаєно, кажу. Але насамперед — таюсь, вберігаючи тебе від смутків, які намагаюся хоч так оминути.

Я стримана у вияві свого кохання настільки, що ти наважуєшся лише спроквола обійняти і поцілувати не в губи. Так, немов на нас дивиться Віра Дейша разом з усіма співробітниками статистичного бюро. У мене, здається, дежавю.

Укотре тебе відпускаю без себе, і цього разу по-справжньому страшно. Ти маєш відвідати в Києві спеціалістів, а передбачити, яким буде їхній діагноз (вирок), уже реально. Мій страх одягається в оксамитові шати й упевнено рухається вперед. Я не схильна до драматизації, проте іншого відчуття не маю.

По дорозі до Києва, на пароплаві, захворієш гастритом. Добу лежатимеш мертвий, наступного дня тобі викличуть лікаря. П'ять днів хворобливо й голодно (крім супу й чаю, нічого не їстимеш) минатимуть у цьому місті, де тебе вписано у склад журі із розгляду проектів пам'ятника Шевченку, де мусиш відвідувати звані обіди, наприклад у гласного Щітківського.

Із відчаєм — зовнішнім і внутрішнім — сприйматимеш київську награність у виказуванні людської щирості й приязні: дратуватимуть надмірні (фальшиві від більшості) увага й турбота, суєта без сенсу, стандартно тьмяні купки людей. Відтак бачитися ні з ким не прагнутимеш, бо кожен (Науменко, Яновська...) хотітиме від тебе щось одірвати, розказуючи про всілякі життєві нісенітниці. ("Щось" — це твоє право на самоту.) Як виняток, хіба поміщик-меценат Леонтович і подружжя Русових, які без зайвого патосу приймають тебе-людину й виказують трохи не самопожертву, що аж доведеться повірити в людську доброту.

Із Леонтовичем пов'язуватиме навіть дещо більше: він перейматиметься твоїм здоров'ям не менше за Віру. Із ним — по київських лікарнях: невропатолог Петров-ський, лікар-терапевт Фаворський, які на консиліумі дійдуть згоди в невтішному діагнозі.

Ти маєш порок серця (відсутній двостулковий клапан) і грудну жабу через серцеву слабість. Тобі заборонять утомлюватися й хвилюватись, накажуть лікуватися тільки спокоєм і південним кліматом, бо інших ліків не існує. Леонтович береться дістати тобі посаду в Ялті у зв'язку з лікарськими настановами на майбутнє.

Тебе допікатиме думка, що станеться з матір'ю і мною, якщо розповіси правду. Мати не знатиме довго, сповістити мені все-таки наважишся, та всієї правди не скажеш, боячись цим мене засмутити.

(Утім я знатиму більшість і без уточнених невтішних діагнозів: у сні до мене приходила старенька сліпа жінка із жовтими від цигарок пальцями й казала до мене. Я знатиму все поправді й відчуватиму, боляче, нестерпно, як тобі важко.)

Так, наважишся мене сповістити, не думаючи про критичність ситуації й наслідки того, чого ще не прийматимеш серйозно: ти не слухняний.

Думатимеш: як тільки опинишся на волі, вирвешся з обіймів вагонів і пароплавів — забудеш про всі хвороби, відтанцьовуватимеш свято життя. Можливо, у чомусь станеться саме так, але не настільки потужно, як уявлятимеш. Тому в передчутті справжньої волі, навіть не діставши на дорогу потрібних грошей, якнайшвидше (до того ж у тебе ліпшатиме зі шлунком) вирушатимеш до Одеси.

Увесь час дорогою міркуватимеш над тим, як я переношу нашу розлуку. Тобі хотілося б, щоб це відбувалося з найменшими душевними втратами, легко. Тож висловлюватимешся до мене з найменшими душевними втратами... А насправді матиму підозру: ти був би не проти почути від мене про те, як я змучена існуванням без тебе.

Я, змучена існуванням без тебе, робитиму вигляд, що переношу нашу розлуку з найменшими душевними втратами, й повідомлятиму саме це. І ти віритимеш у подібні байки. Віритимеш, вимагаючи від мене хоча б пам'ятати друга, який все життя зберігатиме мій милий образ у своєму серці, кохатиме мене.

Я вислуховуватиму твої вимоги і підкорятимусь.

48

Фрагменти твоїх мандрів — ландшафтних і людських — могли б скласти книгу нарисів (про екзотичні місцевості й не менш екзотичних людей).

Не знаю, ти міг планувати щось таке, проте вчасно не повідомити, не поділитися задумом зі мною, попри те що (зазвичай) не приховуєш своїх планів і починань. Можливо, наразі мені хочеться хоча б щось фантазувати про тебе, не маючи поряд, тому отак, марячи.

Перше-друге червня десятого року. Одеса:

Почуваєшся краще. Принаймні заспокоєно. Принаймні заспокоюєш.

Зупиняєшся у знайомого з часів праці у філоксерній комісії лікаря Луценка. їдеш на його дачу: п'ятнадцять верст від Одеси кіньми, над Хаджибейський лиман. Засмагаєш.

Відвідуєш турецького консула для обміну грошей на турецькі, грецькі й італійські, у нього — оформлення необхідних для переїзду за кордон паперів.

Береш білет на італійський пароплав "Ьеуапго", що відпливає о четвертій.

Попереду — майже невилазних тринадцять днів на морі.

(До слова, схуд і невеселий. Мабуть, мені не сподобався б. Зовсім не думаєш про свій стан, насамперед насолоджуєшся життям, тобто намагаєшся все чути і бачити, за всім спостерігати. Цю потребу — чути, бачити, спостерігати — вважаєш невигойною. І нехай.)

Третє-четверте червня десятого року. На пароплаві "Іеуашо":

Подорожжю надзвичайно задоволений. Цілими днями сидиш чи гуляєш палубою. Дихаєш морським повітрям і споглядаєш дельфінів.

Твої супутники на пароплаві — старий малоцікавий грек, красива італійка з двома дівчатками — Ельзою і Нориною, ще кілька французів й італійців. Ближче знайомишся з італійкою Біанкою, що супроводжує тебе до Неаполя, й капітаном — привабливим (та приємним) італійцем. Біанка висловлює у твій бік жіночу увагу: доглядає і розважає. Капітан не полишає розважати вас — різноманітні історії, дотепний гумор і багато людської приязні.

(Я не розумію твого мимовільного захвату італійкою Біанкою, але жодного докору чи якоїсь підозри.)

П'яте-сьоме червня десятого року. Константинополь, Стамбул:

Приголомшений містом, на березі якого від дев'ятої години ранку разом з провідником-євреєм.

Тут: із обох боків потужного рухливого й голосного Босфору (всюди пароплави, яхти, човни, з яких щосекунди ревуть і плачуть сирени), по горах — дачі, засаджені садами й віковічними кипарисами.

Тут: будинки витонченої східної архітектури, що видаються мережаними; мінарети, мечеті, палаци — неначе зіткані з мармуру.

Спочатку розвідуєш європейську частину міста, Пера, — брудну, довгу, криву і вузьку вуличку. Вона справляє враження крутої суміші Європи й Азії, де співіснують, не витісняючи й не перевершуючи в привабливості одне одного, екіпажі й віслюки, чоловіки-європей-ці в циліндрах, жінки-європейки у новомодних брилях й араби в білому одязі, турчанки у чорних покривалах, а ще негри, турки, дервіші, перси, вірмени, греки... — усі в національному вбранні; це безумно дике різно-барв'я.

Ти зауважуєш несумісність блиску розкішного магазину з розташованою поряд яткою, з якої смердить баранячим м'ясом, що смажиться прямо на вулиці. Така несумісність є водночас досить привабливою штукою, і в тебе щодо цього жодних сумнівів — такий зачарований.

А далі рушаєш до Стамбула. Це старий мусульманський світ, у якому своєю архітектурною величчю, передовсім мозаїками, дивує храм Ая-Софія. А ще мечеть Ені-Джаме, вимощена мальованим фарфором, дорога і гарна будівля. Тебе радує той факт, що у цьому світі європейців майже не видно. Тут розташовані сліпі будинки з гаремами й кав'ярні. Щоразу, дивлячись на це східне диво (архітектура і мешканці), — задивляєшся.

Звідси подаєшся на критий турецький базар, де нескінченні торговельні коридори пропонують усе, що є на Сході: коване срібло, шовки, халати, шаблі, рушниці... Ти губишся серед пропозицій цікавих на доторк письменницького пізнання тобі людей. Голова обертом. Тонеш у враженнях, яких тривалий час не вистачало. Врешті-решт купуєш собі феску й тютюну, а ще наважуєшся поголитися у турка.

Ти — клієнт старовинної кав'ярні в Уюп-Султані: лягаєш на диван, тобі подають солодку ароматну каву й вугілля, що горить, для папіроски. (П'єш каву й куриш, незважаючи на заборони лікарів.) Почуваєшся розслаблено і комфортно. Лежиш і спостерігаєш за цим своєрідним азіатським життям, яке тобі імпонує своєю невибагливістю та певною вмиротвореністю. Слухаючи розмови місцевого люду й господарів, робиш для себе приємне відкриття: ще не забув знаної з бессарабсько-кримських часів турецької мови.

Після обіду катаєшся на маленькому пароплаві уздовж Золотого Рогу. їдеш за місто, на околицю, де зовсім немає будинків і лише гора, покрита надгробними пам'ятниками. Ти вибираєшся на цю гору, щоб роздивитися краєвиди, яких звичайний турист, що відбуває свої плинні дні в центрі Константинополя й Стамбула, боячись вибратися так далеко за місто, ніколи не побачить. Ця місцина спонукає до самозаспокоєння (медитація). Так, самозаспокоюєшся (медитуєш).

Коли повертаєшся на пароплав, то спантеличений тим, як притягнений азіатським життям спокій піддають справжній пертурбації багато нових пасажирів — французькі священики, турецькі офіцери з жінками і дітьми, албанці, іспанки, навіть російські актори.