Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

І часом воно, здається, може розірвати на шматки. Коли ані доступу, ані приступу до твоєї реальності, від якої віддалена тисячами світів, що холодно й відчужено сприймають найменші прояви мого наближення до тебе. Якби ти знав, що я почуваю насправді, якби ти тільки міг уявити цю кровотечу безуму в моїй голові, якби...

Але, звісно, не знатимеш. Звісно, не уявиш. Ти так старанно і правильно лишаєш мене-людину за бортом свого існування сьогодні, а мене відкладаєш на інші життя, яких, я впевнена, ніколи більше не станеться. Чи принаймні в яких не буде нас — отаких, що потребуємо одне одного нинішні. Я лишаюся настільки непізнава-ною в усьому, де хотів, можливо, мене залишити, що жодних шансів на прочитання того, наскільки важлива для тебе зараз, нема.

Цікаво, якщо б ти вів щоденник, чи йшлося б у ньому про мене як ту, яку так тривало кохаєш і якої нібито потребуєш. Чи існувала б я хоча б у щоденнику тією жінкою, що дає тобі тепло (фізичне, духовне, будь-яке) і не вимагає жодних обіцянок. Цікаво...

Я не питатиму в тебе, чи існувала б я по-справжньому хоча б у твоєму щоденнику, якби ти його вів, бо впевнена, що не існувала б. Ти міг вселити до нього молоду працелюбну співробітницю відділу статбюро, але не жінку, яка дає тобі тепло — фізичне, духовне, будь-яке. (Бо переживав би, що його може прочитати твоя дружина, що про нього могла б розвідати твоя сестра чи побачити діти, навіть коли це надмір інтимне, особисте, лише твоє.)

І, звісно, це не є твоєю провиною.

Я взагалі не знаю, чиєю провиною все це є.

Навпаки — у твоєму щоденнику йшлося б про інші речі, приміром який щасливий повернувся з Капрі та яка чудова в тебе засмага.

Твої нотатки рясніли б згадками про відвідані місця і погану погоду наостанок.

Ти не забув би вказати, скільки цікавих речей хотів купити в подарунок родині, а їх не пропустили б на митниці, де оплата ввізного мита складає вдесятеро більше за ціну товару.

Але жодним натяком у щоденнику не йшлося б про куплений для мене годинник і ще дещо або запах мого волосся, який так несамовито прагнеш відчути.

Кількадесят сторінок твого щоденника зайняли б описи вашого родинного щастя: ти і діти, ти й дружина, ти і мати з сестрою.

([...]

Діти застромляють в петельку піджака квіти: Ірина — червону оксамитову вербену, Оксаночка — білу троянду. Смієшся й запитуєш дівчаток: хіба ти — наречена, що так прибирають? Ніжно обіймаєш і цілуєш маленьких пустунок, поглядаючи в бік дружини, яка в білій волохошці та легкій літній сукні обсапує молоді корчі гарагольки, подеколи відволікаючись на привітний помах рукою до тебе й інших. Діти біжать до своїх грядок, де вирощують твої улюблені квіти — троянду, хрещатий барвінок, лісову папороть; а ти берешся за читання газети біля матері й сестри, врівноважених сімейним затишком свого улюбленого Мусі.

[...]

Ти, Віра й діти навідуєтесь у кіно, якому пророкуєш велике майбутнє. Із захопленням дивитеся на екран, де під звуки розбитого піаніно примітивно смішить Макс Ліндер, хвилюють Франческа Бертіні, Віра Холодна й

Володимир Максимов. Без замаху на елітарність цього технічного виду мистецтва не без інтересу переглядаєте короткометражні картини режисера Олексієнка, що створюють ілюзію театральної вистави, — "Як вони женихалися, або Три кохання у мішках", "Бувальщина, або На чужий коровай рот не роззявляй", "Москаль-чарівник", "Сватання на вечорницях", "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка".

І подібне, подібні домашні чудасії.

[...])

Не менше обсягу у твоєму щоденнику було б відведено творчим задумам (робота над другою частиною "Fata Morgana": хочеш подати село за часів революції й аграрних рухів, є думка написати і третю частину — заспокоєння та здичіння села в останні часи, але як вийде цілком недоладно — порвеш) і корисному листуванню з українською і закордонною інтелігенцією (Гна-тюк, Єнсен, Лепкий, Чикаленко, Могилянський).

Проте — ані рядка ти не зміг би приділити тому, як ніжно пестиш мене впродовж кількох годин і дякуєш за моє існування у твоїй невиправній безпросвітності, а ще — як складно переносиш мою відсутність і свою почуттєву нереалізованість у мені.

Ані рядка — як мариш про вічність зі мною поряд.

Ані рядка — як Дичавієш без мого доторку.

Ані рядка...

45

Восени дев'ятого року він матиме безліч справ.

Восени дев'ятого року вона візьме відпустку й поїде до (якоїсь) своєї приятельки у Вільно.

Він тяжко переживатиме їхню розлуку: почуватиметься нестерпно, хворітиме.

Вона почуватиметься ще гірше, проте не повідомлятиме цього.

Щоб хоч якось приглушити її нестачу у своєму житті, він посилено працюватиме. Писатиме, житиме, як схимник.

Для певності, що з ним усе гаразд, вона в кожному листі питатиме, як зі здоров'ям.

На її розпитування він відповідатиме жартами, переконуватиме, що зі здоров'ям нічого серйозного. Проте направду матиме втомлений вигляд, і його запалі очі вказуватимуть на значні негаразди.

На його жарти у відповідь вона реагуватиме адекватно: це не жарти, і вимагатиме, щоби він звернувся до хороших лікарів.

Він більше не жартуватиме й виконає її прохання: звернеться до лікарів.

Почувши це, вона радітиме.

Сказавши це, він все одно вважатиме свої хвороби дурницями. Якби мав інше життя, то був би здоровий — від нього.

Від неї: (подумки) ніякого ж справді іншого життя.

Він робитиме спробу жити життям своїх героїв і не цікавитись усім тим, що довкола.

Вона відвідуватиме одне з найбільш оригінальних міст Європи, повсякчас перемотуючи в голові все те, що про нього і його життя.

У нього складеться ілюзія, можливо небезпідставна, що коли вона поруч і кохає, кохає... — йому працюєть-ся з більшим задоволенням.

У неї — жодних ілюзій (вона знизує плечима), а його (ілюзії) вона не проти підтримувати, коли це йому на користь.

На відстані він усвідомлюватиме, наскільки йому пощастило з нею: хоче цілувати їй руки, дякуючи за те, що вона оживляє його життя. А ще неабияк пишатиметься тим, що оцінив її як належить: тривало і невиліковно кохає.

На відстані їй спадатиме на думку, що отак (відчужено, не разом, без нього) — це не життя, особливо тоді, як тривало й невиліковно кохаєш.

Він перейматиметься тим, що вона мало знайомиться з містом, і це намарне.

Вона дійсно з ним знайомитиметься мало.

Він уявлятиме, як би добре було пройтися удвох тісними старовинними перевулками з будинками, наліпленими один на одного, ніби кораловий риф, перевулками зі слідами життя кількох поколінь.

Вона теж щось таке уявлятиме.

Він шкодуватиме, що не з нею.

Вона шкодуватиме так само.

Утім він змушуватиме її поводитися чемно, як слід: веселитися, радіти, відпочивати, не припиняючи (аякже) його кохати.

До таких примушувань вона й ставитиметься як слід — чемно: не припиняючи (аякже) його кохати.

Він нервуватиме, коли тривалий час не отримуватиме від неї листів.

Вона знатиме це.

Гарної (сухої) погоди він згадуватиме, що її нема для побачень.

Вона знатиме і це. (Вона завжди все про нього знає.)

Він чекатиме на її якнайшвидше повернення і благодатне жіноче тепло. Йому властивий дикий егоїзм.

Вона повернеться якнайшвидше, щоб віддавати тепло, призначене тільки для нього, для вдоволення його егоїстичної втіхи.

Він і вона — це ти і я, звісно.

46

Моє повернення з Вільно анітрохи не виправдовує наших сподівань. Мінімум зустрічей і відповідно обмежено довгоочікуваних обіймів упродовж півроку. Обіймів майже немає, не кажучи про взаємну любов у моєму ліжку. А ті, що зрідка бувають, зовсім втрачають притаманний до цього запах прив'язаності: поза побаченням те, як ти пахнеш, не можу втримати надовго.

Перестороги через твоє здоров'я набувають реальних обрисів: ти не тільки постогнуєш, а часом мало не плачеш від шаленого болю в грудях і браку вільного віддиху.

(Чую твої божевільні крики у снах і поза снами, коли прокидаюся і не можу логічно відбути день: чую твої крики, твої крики, крики...)

Ти по кілька днів не піднімаєшся з ліжка, а відтак про які побачення і реалізацію наших солодких почуттів може йтися?

Мене прикро вражає ситуація з твоїм самопочуттям: я не поруч і не маю доступу до тебе, я не маю доступу ні до чого. І теж кричу — кричу несамовито, поранено, відбуваючи цей тривалий термін буття без тебе.

У мене немає варіантів, тому навіть не можу мислити про якісь дії, мовляв, до біса людські поговори, мушу бути з тобою. Проте біля тебе — дружина: у неї стільки клопотів через твою хворобу. Так, вона — справжня дружина, тож і думати не можу про якісь там дії.

Подеколи тобі стає краще, крім нервів, які вибухають від кожної інформаційної дрібниці, факту в пресі чи статті, роблячи тебе хворим на кілька днів поспіль. Якусь наснагу з фізичним полегшенням дають хіба поодинокі повідомлення з-за кордону. Наприклад, про вихід прихильних рецензій у стокгольмських газетах на твою шведськомовну збірку, видану Альфредом Єнсеном.

Проте навіть у напівживому стані, через силу ти змушуєш себе працювати. У пошуках надійного матеріалу для белетристики опрацьовуєш надіслані Гнатюком етнографічні збірники. (До того ж навіть будучи не зовсім дієздатним, розмірковуєш над можливою майбутньою поїздкою з ним, Гнатюком, на всі весняно-літні вакації до Криворівні з метою збору матеріалу про гуцульське життя. Несамовита ідея, якщо взяти до уваги твій фізичний стан і перестороги лікарів.)

Ти плануєш розпочати роботу над твором про враження від поїздки на Капрі й італійського моря. Але у сподіваннях відповідного настрою для такої праці не наближаєшся до конкретних дій ні на крок: ми не бачимося, ми не маємо один одного по кілька тижнів чи навіть місяців, чого вельми обом прагнеться, і ти не спроможний видобути з себе відповідний настрій.

Найгірше — це те, що, попри нездоров'я, ти змушений виконувати й громадські повинності, на здійснення яких насправді ані бажання, ані часу.

Одна з них — обов'язки старшини присяжних засідателів у Чернігівському окружному суді. Із цим відбуваєш поїздку до Конотопа — слухати судову справу про самосуд багатих селян Вихвостова восени п'ятого над п'ятнадцятьма бідними, що хотіли розподілу землі, унаслідок чого були вбиті.

У зв'язку з цим по кілька тижнів відсиджуєш на засіданнях і страшенно перевтомлюєшся. Працюєш не менше десяти годин на день.