Віщий Олег - Іванченко Раїса

Незчувся, як опинився чомусь на Горі. Стрепенувся душею, коли хтось ухопив його за стремено. Тонка, біла рука, тремтлива й тендітна. Лиш один раз бачив таку, знав, чия вона. Гордина дивилась на нього з подивом. Теплились її великі карі очі. Довгі тіні від вій ворушились на блідих щоках. — А я тебе впізнала,— сказала весело, ніби знала його все життя. Він мовчав, і тоді Гордина додала: — Ти став сокольничим у князя? — Ага,— нарешті спромігся на голос. Сум'яття душі не давало про щось думати. Він натягнув оброть. — Ти поспішаєш? А казав... захистиш! Щербило нічого не пригадав... Приосторожив коня і виїхав на дорогу, де вже летіли, обганяючи один одного, княжі ловці. Лови!.. Лови!.. Пронизливо верещали ріжки й прегудниці, іржали коні. Кипіла дорога. І він завернув на неї коня і потонув у цьому вирі життя. Тепер він належить не собі, тепер він має служити володареві, служити ревно й чесно! Щосили мчав подалі від свого минулого і від цього дня свого покарання й осрами... Дні нещасливців біжать швидше од вітрильників. Щербило втрачав їм лік, а його прибита душа втрачала впевненість у собі. Що б не робив, куди б не йшов — все було байдужим. Не гріла його похвальба Олега за спритність у ловах, не веселили пісні ловців, що цілу зиму виходили в довкільні бори й пущі на полювання. Примарний лик боярині Гордини, задля якої він зламав своє життя, раптом втратив принаду. Став якимось нестерпно відразливим, як і терем боярина Бодця. Як і вся ця Княжа Гора з її володарем, льстивими боярами, тіунами, витязями, отроками, челяддю... І тому, коли перед ним знову постала болярична Гордина й легеньким помахом руки спинила його коня, він різко осмикнув оброть й люто приосторожив коня. Той здибився. Болярична сахнулася вбік. На щастя, не чула, які вітання посилала їй його люта душа. Тільки й кинула навздогін: — А казав — захистиш! — Не в того шукаєш захисту! — почула дівчина чиїсь слова. І завмерла: перед нею стояв Олег. Дивився трохи глузливо, але доброзичливо. Спинив свого вогнисто-рудого коника перед нею. Очі Гордини заіскрились цікавістю, на чоло вив'юнились тонкі бровенята. І зовсім не страшний цей грізний повелитель Княжої Гори. І всміхається привітно. — Що, злякалась? — Олег сплигнув на землю, підійшов ближче.— А сама ганяєш на трійці як ошаліла.— В його словах вчувалась стримана похвальба, а може, й захоплення. Її білі, ніби крейда, щоки пойнялись рожевістю. Очі ще ширше розчахнулись. — Ну й оченята! — Давно, давно ніхто не дивився на нього таким захопленим, гарячим поглядом. Та й чи дивились коли щиро? Він брав жінок, не питаючи їхньої згоди, брав, коли хотів, бо муж не мусить питати згоди у жон і дівиць. А тут ніби жаром обсипають його... І душа його плавиться якось, тепліє... Йому хтось щиро радіє, хтось щиро схиляється перед ним. — Тебе звати Гордина,— сказав Олег і взявся в боки. — Звідки знаєш? — Голос її дзвенів, як золотий дзвіночок. — Го, звідти! — тицьнув пальцем у небо.— Де ж твої воронії? — Батій забрав. Не дозволяє їздити. Каже, що вб'юся. — А хочеш мати свої коні? — Але ж батій... — Ходімо. Він поклав на плече дівчини свою велику важку руку. Вона зачаровано рушила з ним. Вони дивились один одному в вічі і не бачили, як розступались перед ними люди, як вибігали на ґанки бояри і боярині, челядь і служки і в німому подиві проводжали їх. Болярична Гордина впіймала Олега у свої сіті! Слава богам, може, вона на добро наверне його серце. Все-таки своя болярична, київська, а не якась урманська зміюка. — Матимеш і терем свій, як захочеш, і двір,— провадив далі Олег, і ніхто тебе не зобидить. — А гної варяги? Олег насупив брови. О, сії варяги!.. Якби вона знала, де нони сидять у нього... — Вони не мої, Гордино. Я гадаю, що скоро ізійдуть геть із Києва. — Ти їх проженеш? — Ні, я їм дам землю. Багато землі — по Ужу і по, Слугні. Вони сядуть на своїх землях. А інщих я відправлю до Царгорода. — А ти мудрий! Олег притиснув злегка її до свого плеча. Ним так ніхто щиро не захоплювався, ніхто його так відразу не розумів. Гордина чула себе з ним затишно. — Мені добре з тобою. Дивні думки закружляли в голові владного Олега. Він помолодів поруч із цією гарною дівчиною, але не став меншим у власних очах. Навпаки, відчув себе впевненіше. Якось ніби відпочивав від своєї владности й жорстокости. Від своєї величі, яку часом дуже важко нести на своїх плечах самому. Він став звичайною людиною. — А цей сокольничий... Ти його знаєш? — Колись мене врятував од смерти. Спинив перепуджених коней. — А тепер? — Обіцяв тоді захищати мене від твоїх вар'ятів. — Не треба, щоб він тебе захищав. Я буду тебе захищати, якщо захочеш. Завжди. Гордина ще ні про що не думала. Але відчула, що віднині у неї щось важливе з'явилося в житті. Тепер ніхто не буде з неї збиткуватись. І ні в кого не проситиме вона помочі. Сам владний Олег своєю твердою рукою перепинить до неї біду. — А не одуриш? Він знову притиснув до плеча її чорнокосу голівку... * * * Житяна затулила вікна й двері, щільно засунула заслінку в печі. Над містом гудів шалений вітер і рвав коси верб. Здригались київські кручі над Дніпром. Останнім часом такі вітри дедалі частіше шаленіли над Києвом, і тепер вона почала вірити, що то не вітри, то злітається на Лису гору плем'я відьом, відьмаків та їх родичів, щоб влаштувати своє весілля. Відтоді як Змій Горинич постав на Перуновому требищі, недобрі сили все більше оволодівали градом, все більше зла вселялось у людські душі, частішали м'ятежі, ворохба, здирства. Прокляття перетворювали людське серце в пустелю, й людина гнула людину, принижувала доброчесність і глузд, ниций возвеличувався, ставав возносливим і вершив долі чесних. Коли ще був отець Местивой живий, він казав, що рано чи пізно прийде до людей очищення. Праведні очистяться від поглуму й понуди, грішники будуть зметені з лиця землі, як і вся ця нечисть. Житяна вірила в слова цього пророка, бо ті слова його були здобуті ним тяжким життям і власною кров'ю. А що лишає сліди в цьому нетривкому світі? Лише біль і кров. І вистраждані праведні слова. Вона прислухалась до завивання в димарі, яке то вило вовком, то реготало, як лісова мавка, що аж луною відбивалось у небесах. І тихенько хрестилась, щоби великий Господь Бог пробачив її гріх, бо вона вірила усім серцем і розумом йому, та душею вірила і в тих добрих і злих істот, які жили в її роді і народі і серед яких вона виросла. Несила їй відірватись від того світу, бо той світ виповнював кожну клітинку її тіла, кожен звивок її думки. Вона колись зізналась священику у цьому своєму гріху і просила дати їй повну і чисту віру в Ісуса Христа. Священик же тоді сказав, що це може дати їй лише великий Господь Бог. Шукайте — і знайдете, стукайте — відчинять вам! Відтоді як десь ізійшов з Києва Местивой, Житяна сама собі творила проповіді — свої розмови з Богом. В її молитвах не було високих священних слів, які понаписували всевидящі мудрі пророки, але були її слова від душі і від того світу, який наповнював її з дитинства. Все в ньому було щире й чисте. Отак і жило в ній дві віри, яким вона віддавала себе як святому, очисному вогню. І цю щирість і чистоту своєї душі вона переливала у слова до Бога, який був найбільший і наймогутніший і в якого вона нічого для себе не просила, а просила лиш за людей і за свого сина — Степка. Змалечку його навчала своїй вірі і своїм молитвам. А коли підріс, зробила так, як те радив їй священик Оскольдового храму,— послала вчитися письма й мудрости до Болгарії. Там світився великий вогонь християнської вчености, який принесли колись слов'янству великі вчителі їхні — Кирило й Мефодій. Отак уже минуло п'ять літ. Час би й додому. Хоч і страшно Житяні думати про повернення в Київ — непевні времена нині настали в Києві. Зник священик, лютий Олег спалив Оскольдів храм, київські християни десь зачаїлись по закутках, бояться кари нового володаря. Хто заступиться за сина, що принесе в Київ таку страшну для цього находника християнську мудрість. Вітця свого Степко не знав. Житяна була ізгоєм із свого уличанського роду. Коли оселилась у Києві, набрела на церкву — слова Местивоя приворожили її. Чула в них велику гірку правду й утіху. Сина свого спрямувала до тої правди. Тепер чекала щоднини його повернення з Болгарії. Загубився Степко десь у дунайських землях, додому не поспішав. Мабуть, розуму набирається. Дивись, ще купцем стане. Чого б і ні? Він у неї до всього кмітливий і роботящий. Ще отроком був, а й стріху сам клав на хату, і крокви міцнив, бо їм дісталась стара пустка на київському Подолі, що стояла геть аж під бором. Люди давно покинули її. Ніякої роботи не боявся її хлопець, то хіба така людина може згинути? Або ще навчиться син писати й читати священні пергамени. Як те умів отець священик. Усе древо життя володаря випише — і про кривду, і про ганьбу, і про славу — як воно є в житті. Шанованим став би тоді її син в усьому Києві. Хай тоді її рід гризе свою душу, що послухав волхва і вигнав з дому її лада і її саму з дитиною. Але те все давно відійшло в минуле, стерлося роками. Якби тільки Степко повертався швидше! Хурчало колесо прялки, безконечно смикалась із куделі на гребені тонка сирова нитка — має надбати полотна на сорочку для себе і для сина. Хтось стукнув клямкою на сінешних дверях. В хатину зайшла Крушка. Мовчки вклонилась, витягла з-під поли сіряка буханець хліба і заплакала: — Житяно, сестро, допоможи... Ти, кажуть, знаєш чар-зілля... Веселинка наша... як у полоні, в того Свенельда клятого! Як павучище, її заплутав у свої сіті! Верни її додому, поможи їй... Жилава рука Житяни завмерла на гребені. Знає вона біду Веселинки! Та чи зуміє їй допомогти? Чи вистачить у неї, у Житяни, стільки сил, щоб розірвати оті павучі тенета варяжина? Але відмовляти людям у біді не можна. Так учила колись мати, коли водила на луг і показувала цілющі трави — там квіт, там лист, там корінь взяти, а коли все разом — душі й тілу допомога... — Сідай, сестро,— лагідно сказала Житяна.— Але такого я не знаю, щоб вирвати дівчину... Це ж не болість тіла... — А ти придумай щось, ти ж все умієш, я знаю. — Ні, не все. Звідки це взяла? — Як тобі сказати? Учора бачила сон.