Віщий Олег - Іванченко Раїса

Тільки через тиждень Ігор повернувся до Новгорода. Матінка стрічала його настороженим радісним поглядом. В її широко поставлених очах мінилися темні й світлі тіні. Раніше Ігор ніколи не бачив таких очей у матері. Він знав, що ті очі були завжди заглиблені в себе, якісь потойбічні, вони не знали ні сміху, ні сліз. Тепер від них ішло якесь сяяння, лице здавалось зрожевілим, круті щелепи гостріше випинались з-під шкіри. Чимось нагадувала тої миті стара Єфанда свого щелепастого Змія, якого ото колись поставили на київській Горі. Ігор стовпував перед нею, очікував слів. Вона ж не поспішала. Якимось новим прискіпливим поглядом ковзала по обличчю, по статурі свого сина. Він знітився, втягнув голову в плечі, сховав руки за спиною, ніби ховав якусь свою провину. Раптом Єфанда заусміхалась. Все обличчя її заграло дрібними сухими зморшками. Її син був цієї миті дуже схожим на того Рюрика, який колись став її мужем. Такий же кремезний у плечах, присадкуватий, з великими долонями. А ще отой розкуйовджений рудий чуб!.. Оті острішкуваті руді вусики!.. Ну чисто тобі молодий Рюрик. Вона сьогодні принесла своєму синові радість. Хай знає, що мати не забуває, якого він роду. Її віра в будучину сина винагороджена. Доля, яку послав їй її бог ?дин, милостива до них!.. Від свеїв повернулися її купці й принесли добру вість: свейський король згоден дати Ігореві свою племінницю в жони! А це означає— і свою прихильність, і ратну поміч. Ігор хитнувся од несподіванки: протягом усіх цих років він тікав од влади, а влада ця женеться за ним!.. Єфанда здивовано дивилась на сина — чого не радіє? Ніби не її кров, не кров Рюрика тече в його жилах. Не радіє, не рветься до влади. Вона бачить у нього тільки страх перед Олегом — і байдужість до величі... Надто проста, безкрила душа Ігорева... Думкою не поривається у височінь, шукає щастя в земних забавах. Ні, не володар він по натурі, хоч має владарювати по роду. Єфанда так стиснула щелепи, що аж скреготнули її зуби. — Ніби не радієш? — задихнулась від образи, і через те її голос був захриплий і тихий. — Пощо радіти? — Час тобі відібрати владу у того крука. Олег твоїм княжим іменем забрав Київ до твого повноліття. Але вже давно настало твоє змужніння, а він і не думає віддати тобі Києва. — Не хочу влади. Маю всі блага земні... — А влада?.. Влада — це вище від усіх благ! Це... це владарювання над людьми! Це володіння ними! — їй аж в очах стемніло від образи. Її син, її кревний син не хоче влади, яка мусить по закону йому й належати. Бо його вітець здобув княжу владу мечем! — Король свейський. тобі жону дає...— додала з надією.— І поміч... Нічого не відповів. Похнюплено пішов до своєї горниці. За ним тінню майнув Ловель. Єфанда хвилювалась. Лихоманково роздумувала: королівського роду жона увіллє нову снагу в тіло її сина. Хоч і не дочка це, а сестринниця, таки ж королівський рід. Її син не буде чутися в цій землі ізгоєм. У Новгороді він був сином лютого вовчиська Рюрика, чужака, у Києві був приходнем, також чужаком. Король свейський тепер буде їхнім родичем. Швидше, швидше слати сватів до нього, доки Велетське море грає теплою хвилею. До осені треба привезти наречену — і весілля, весілля!.. Тільки цими прагненнями тепер жила Єфанда і весь її невеличкий терем. Ігор не виходив зі своєї горниці, ніби сам себе замкнув у кліть. Прислухався до своїх спогадів і жадань, що вирували в душі. Він був уже в зрілих літах, міг зважити декотрі цінності життя. На його очах відбулося надто багато кривавиць, щоб збагнути: де влада — там неодмінно і зло. Але виходило, що його доля визначена — влада і зло біжать поперед нього; руками матері вкладала йому в руки меч. — Ловель, ти віриш у Долю? — спитав свого вірного челядина. — А хто ж не вірить, господине? — одказав той. — А можна втекти від неї? — Можна, коли дуже хочеться... — А ту дівчину пам'ятаєш, що нас перевозила через болото? — Чому ж, пам'ятаю... — У неї тихі очі, як у Долі. Може, то моя Доля? — Може, господине...— Навіщо його господареві гарні дівчата-простолюдинки, коли у нього вже є королівна? — думав Ловель і не здогадувався, що його володар тої миті чув лише свій біль. І бачив ту усміхнену й затишну дівчину, яка вутлим човником перевозила їх через велике болото. Це коли вони вже повертались по Шексні. — А де вона живе, чи сказала? — чомусь Ігор почав навратливо думати про ту дівчину-перевізницю. — Казала, ніби десь за річкою...— Ловелю не хотілося говорити з Ігорем про ту дівчину. Він сам думав про неї від того дня — думав тихо і потаємно. Було чомусь боляче від спогадання, що його князь, ніби такий собі вайлак простий, а на човнику, коли нони перепливали через те болітце, підсів до дівчини й почав заглядати їй за пазуху, де подзенькувало бурштинове намисто, срібними дзвіночками перенизане. Ще й рукою туди поліз... І як же зрадів Ловель, коли перевізниця раптом поклала своє весло і вліпила зухвальцю дзвінкого ляпаса... — А не заглядай куди не слід! — Якби знала вона, що це був князь. Ігор не розсердився. Здивувався, а потім схопив її в обійми. — Як звуть тебе? — А човник хитнувся — і всі вони попадали в воду. — Як звуть, так і кличуть. Геть від мене! Потім вибрались на берег, витягли човна, викручували одяг. Коли трохи обсушилися, сердита дівчина стала лагіднішою. Показала стежину, якою вони могли вибратись на дорогу. То яке ім'я маєш? — перепитав уже на прощання Ловель. Вона подивилась на нього, усміхнулась очима: — Прекраса... Хтось напророчив дівчині красу з колиски. Але чи напророчив долю? Не сподівався, що Ігор згадає ту зустріч. І навіщо йому та дівчина тепер, коли має наречену королівну? Либонь, уже десь збирається, зі своїм віном скоро прибуде для весілля. — А ти знайдеш туди дорогу? — не вгаває Ігор, жовтаво-горіховими очима, як у рисі, пильно дивиться на свого вірного служку. — Ти про що? — А про ту дівчину-перевізницю... Як її ім'я — не знаєш? Здається, вона тобі тоді сказала. — Прекраса...— мовив сухо Ловель. — О, яке чудове ім'я!.. Пре-кра-са!.. То знайдеш? — Коли треба — знайду. — Тоді йди і знайди її. Зараз! — Ігор, може, вперше в житті прийняв таке важливе рішення. Таки був у нього твердий характер. * * * Гарячі осінні зливи обмивали пам'ять, і вона ставала чіткішою, прозорішою, як те небо в суху сонячну пору. Оленчине тіло втомилось від довгої дороги, а ще більше втомились мислі, які вже не вміщались у голові і заплутували всі її наміри. Нещодавно вона була полонянкою Київського Олега, а потім його шанованою гостею. Як тільки вона виїхала з Києва, за Ірпенем її наздогнала якась дружина варягів, і її повози узяли в мечі. Ватаг шепотів їй лестиві слова: він, урманський витязь Свенельд бере її під свій захист. А коли захоче — візьме її в жони і здобуде для неї і для себе королівську корону. Царівна болгарська стане королевою в Києві — в найбільшому граді країни русів-полян. Оленка від подиву лише мовчки розглядала свого нового володаря. Цей старий, сивий лицар хоче брати її в жони? І чому так старається заради того, щоб вона стала королевою? Огледілась до свого священика, котрий зійшов із повоза і підійшов до вершника, що розмовляв з дівчиною. Отець Гавриїл, хоч і молодий, але, здавалось, знав таємниці усіх велеможців. Яка ж таїна ховається в діях і словах цього мужнього і вже старого лицаря? Отець Гавриїл від тих його слів аж присів, ніби йому за спину линули з бочки крижану воду. Певно, і йому невтямки Свенельдова хитрість. І тоді Оленка здивовано спитала його: — Хіба добрий лицар Свенельд хоче стати супроти свого володаря, хоче в нього забрати владу і стати королем? Але ж це зрада! — Вона дивується по-справжньому: скрізь, де не ступає нога велеможців, скрізь вив'юнюється чорною гадюкою зрада... зрада!.. — Володар Олег — підступний убивця, добра царівно. Він сів на київський стіл неправдою — убив законного князя. — То навіщо ж іще один підступ? — Хіба не хочеш стати королевою? — Свенельдові не збагнути простоти і щирости її слів, бо великий тать ніколи не розумів мудрости. — Але ж це від Бога, гріх — силою забирати владу! — На цій землі, царівно, всі люди грішні. — Але я не царівна. Навіщо так мене величаєш? — дівчинка з цікавістю все ще розглядала Свенельда. — Не царівна? Усі кажуть — царівна ж!.. — Таки ж не царівна! — сміється вже Оленка від того, що обличчя витязя Свенельда раптом зробилося таким переляканим, що леле! Його очі враз погасли, повіддя в руках затремтіло. Таке розчарування. А йому треба царівна. Щоб стати у Києві королем? — Але ж усі так кажуть...— ще не вірив Свенельд. — Скажи йому, отче. Ну скажи.— Оленка мало не плакала від сміху. — Вона мовить правду. Вона лиш онука Симеонова. — Однаково бути їй королевою! — зрадів Свенельд.— Ось тут мої намети — можемо переночувати. А завтра вранці на Київ... Лиш тепер усі збагнули, що над землею опустилась холодна осіння ніч. Дощові хмари розбігалися, де-не-де поміж ними зблискували зірки. Бралося на вітер... В їхньому наметі було тепло — горіло вогнище. Сон був солодкий і міцний — молодий сон перевтомлених людей. А вранці — леле! — Свенельдів табір був оточений якоюсь раттю. Отець Гавриїл дізнався, що їх оточив київський воєвода чи сокольничий Щербило. Олег велів повернути Оленку і її людей до Києва. Свенельд битися не зміг — надто зненацька опинились вони оточеними. Почав жорстоко торгуватись — скільки Олег дасть йому срібла, скільки дасть паволок, коли він відпустить царівну. Її не питали ні про що. Вона ж була знов у полоні... Лежала у наметі і чомусь згадала свій дім. Ніби бачила його перед собою, чула голоси двірської челяді, чула материн плач. Служниця-повариха, товста і добра, теж витирала кулаками свої бляклі щоки, квилила-примовляла, яко чаїця, жалібні слова: "Забирають нашу квіточку, нашу дитиночку в далеку даль... Ой куди ж це її віддають? Ой кому ж її віддають? Пошли ж їй, Боже Ісусе Христе, добру долю... Та пошли вже спокій і щастя її матері, та заспокой її серце зболене!.. Та поможи нашій сиротиночці..." Це вона, Оленка, сиротина. Бо вітець її — князь Михаїл — десь давно вже сидить у монастирі, пішов у ченці, покинув жону Томилу з дітьми... Так звелів зробити клятий Сурсубул.