Віщий Олег - Іванченко Раїса

— Дозволь іще слово...— не відставав Окомир. — Не до слів порожніх! — розсердився Превлад. Бо й сам себе гриз, навіщо відпустив Маломира. Але хто знав? Був у нього деревський князь із невеликою дружиною — і вже нема. Тиверські князьки не захотіли його підперти супроти київського находника — Київ надто далеко від них і клопоту тиверцям не завдавав. Тому і Превлад не пристав до Маломира. Та ще й княгиня Слуда додала перцю, мовляв, не захотів собі взяти в жони їхньої дочки, не бути йому в ласці уличанського князя. Отож і поїхав Малко ні з чим. А тепер як просити у нього помочі? Даремна порада цього обідраного мудреця! Окомир тупцяв розкислими від болота шкуряками, бгав у руках шапчину, ковтав обиду на князя. Пощо чванливо каже, що його слова порожні? Не дослухав же його! А він хотів спитати, якою дорогою пішов деревлянський князь. Він би обмізкував, як вийти тому навпростець і попросити о помочі. За своє життя Окомир обходив усі стежки свого краю, босими п'ятами позбивав усю росу трав, обмацав руками кожну п'ядь землі. Йому легко і просто на ній — рідна земля йому завжди допоможе, підкаже... Пощо цей Превлад гонориться, називає його слова порожніми? Окомир не міг всього цього сказати князеві і сухими ковтками ковтав образу, як гарячу пилюку. Князь уже і не дивився в його бік. Окомир таки прохрипів: — А якою дорогою... пішли деревські люди? — Іди-но краще пастушити, чоловіче. Мене зовсім не переймає, де зараз мій учорашній гість. Був — і пішов. Треба думати про захист града! — Превлад сплигнув з помосту на землю і важкими, товстенними ногами почвалав додому. — Ану злазь з помосту,— штовхнув розгубленого пастуха княжий тіун.— Чудисько смердюче! Тьху!.. Пхається, бач, поруч із князем стати... Окомир якось боком сплигнув додолу, забив собі плече об поміст, хтось хикнув йому в обличчя, хтось піддав легенького стусана під бік. Що вдієш — такі вже вони, уличани, родаки кревні! Як і всі люди на світі, залюбки зневажають найвищу душу заради миттєвого власного вивищення хоч над кимось, хай навіть над пастухом. Хлібом не годуй, дай зневажити зневаженого владцею!.. Як побитий безневинний пес, вибрався Окомир з вічевої площі. Попхався до річки, відшукав свого човника. Дерев'яні вежі Пересіченя, вали й тереми княжого града танули в сонячній імлі. Даремно, княже, і ти, люд наймитський, возносишся гординею. Прийде і на вас справедливий суд Перуна. Пощо плюєте в чисту душу? Що не вмів леститись і мовити єлейні слова? А говорив з князем яко з людиною, рівною людині... Хто знав, що то найбільша образа для володаря — урівняти його з простолюдином. Думав, велеможець — хто має веле багатства і веле розуму. А воно задирається, яко дурень. Усі знають, що на дурнів нема рятунку. Якщо вже такий — то до кінця. Навіщо йому той Превлад? Він сам собі князь. І зробить так, як хоче зробити. Ось перепливе річку, сяде на свого мурого коника. А в того коника крем'яні копитця! І вогонь в очах, і гаряча кров у тілі. Помчить його, яко птах, напереріз деревській дружині — і заверне її іменем народу уличанського. І тоді вдарять вони з обох боків на тих нападників. Го-го, як двигтітиме під копитами земля, коли будуть назад котитись! Як намислив, так і вчинив. Коли Пересічень оточила Олегова дружина, князь Превлад лишень зойкнув. Де той Київ, думав, де та земля полян-русів, а вже он зазіхає київський володар на Пересічень. Його крикуни нахабно вимагають: — Гей, ви, котрі уличі! А нехай-но ваш князь гладенний відчиняє ворота! І покладе нехай свій меч і свій щит до наших ніг. Уличі мовчали. Пощо тому Олегові забаглося взяти їхній град і їхню землю? Маломир казав, що захланний той Олег-находник, добереться й до них. І як начаклував — ондечки завойовник уже під валами града. Не довго думаючи, Превлад виставив на вал і своїх огласителів. Вони прокричали: — Пощо наш князь має класти свій меч? Є володарем у своїй землі — на чужу не посягає. У соуззя ні з ким не вступає. Живе сам по своїй волі. Замовкли у таборі находників. А в Пересічені були переконані — відступить тепер Олег. Але ні — за якийсь час Олегова рать щільніше обступила вали града і почала брати їх приступом. Пошкодував Превлад, що звірив Олегові свою таємницю, мовляв, живе сам по собі, ні з ким не дружить, ніхто не прийде на підмогу!.. Бий, скільки хочеш! Хапався Превлад за своє товсте черево і порожню голову. Від лютости на себе запекло бився і сам, не допускаючи до градських воріт Олегових воїв. Уже і його тіла сягли чужинські мечі, проткнули списом плече, аж кольчуга прогнулась. Дивлячись на нього, пересіченці і собі не покладали мечів. І так було три дні. І не було ніякої полегші. І не було ні поради, ані надії. Минав четвертий день. Раптом дозорець на валах забачив якусь дружину. Певно, підмога лютому Олегові. Тоді вирішив Превлад, що то вже йде його смерть. Велів кликати волхвів, усім одягти чисті сорочки — на той світ людина мусить з'явитись чистою, щоб стати на суд богів. Мовчки переодягались уличі у свої святочні сорочки. По темних хатинах давились у риданнях жони і матері. Над Пересіченем зависла чорна туга. На овиді з'явились і посунули на град важкі грозові хмари. Величезна тінь від них падала на землю, і не видко було, скільки тієї дружини наступало на Пересічень. Здавалося, що та невідома дружина наближалась до града і тягла за собою чорні грозові хмари. Коли Превлад з усіма пересіченцями рішуче підняли мечі, щоби востаннє захистити землю власними тілами, у таборі находників здійнявся лемент. З високих валів захисники града бачили, як чиясь дружина навально врізалась у табір Олегового війська, як його вої почали відбиватись і розбігатись по полю. І тоді на валах хтось крикнув: — Чого ж ми стоїмо! Наляжемо звідси! — І пересіченці скотились з валів з гиком і трубним криком і вдарили по Олеговій раті у спини. По полю розбігались і пішці, і варяги в турячих рогах на шоломах. Іскрились мечі, що шалено збивали один одного. А бог Перун уже шугав на своїй вогненній колісниці у хмарах, зганяв докупи блискавиці і переможно гримів... Важкі холодні краплини дощу густо посипались з небесна розгромлене баралище. На ньому безрушно лежали тіла забитих, і невідомо, хто вони — уличі, поляни, деревляни, варяги... Превлад роззирався довкола і не угледів, як до нього наблизився Маломир та отой обідраний пастух, що трясся на мурому конику. Щось дряпонуло князеві Превладу біля серця. Ось хто завернув деревлян! Коли б не ця допомога... Мовчки обійняв молодого деревлянського князя. На Окомира — і вусом не повів. А Маломир йому: — Ох і болять же руки від сеї пекельної роботи! Це вже вдруге в цьому році бився з Олегом. Ба! Превлад промовчав і не сказав, що хоча уже за плечима має півсотні літ, ця битва у нього перша. — Ходімо додому, треба відпочити. — Треба, так! — сміявся збуджено Маломир і блискав своїми синіми очима до Превлада: чи ця битва змінила його впертість? Перемогу цю здобули над лютим Олегом у соуззі. А поодинці він би їх покришив як капусту. Превлад послав гінця до града вперед. Уже й зовсім важкі хмари спустились над землею — громи переможно вітали звитяжних князів. Як не подякувати богові Перуну за його допомогу? Завернули до требища. Волхв очікував гостей, біля його ніг тліла велика купа жаровиння і стояло на прив'язі два бички. Волхв дякував Перуну за перемогу, за охорону уличанського народу. — Слава тобі, що розкрив сьомі небеса і викотив золоті колеса, золоті та ще й вогненні. Над хмарою хмару женеш, вогнем освіщаєш, дощем ворога заливаєш. Як у когута нема яйця, так і у ворога нашого нема стріл... Пошли нашій землі і владикам нашим тридцять своїх воїв у золотокованих сорочках, з луками і стрілами, хай відбивають вони від нас підступи і обиди, влазливі слова і облуди... Спусти нам свої громи і Маланью, щоб ними відстрілюватись від ворогів. Хай зміцняться узи з сусідами нашими... Волхв раптом підійшов до натовпу, вихопив дівчину, закриту зверху багряницею, підвів її до Маломира і крикнув: — Перуном, захисником нашим, тобі велено її взяти в жони. Бери і веди у свій дім і будеш могутом у своїй землі. І захистять тебе стріли Перунові і його вогненний меч... Різкий удар грому луною прокотився по небесному полю, Маломир заплющив очі, і в цю мить волхв з'єднав руки князя і дівчини. Це була старша дочка Превлада і Слуди... * * * Окомир подався до своєї старої хижки, що стояла під самим гаєм. Ніхто його там не чекав. Давно вже самотнім топтав стежки на цім світі. Тіло гуділо від утоми, здавалося, чорти молотили його ціпами. Ледве добрався до свого ложа й упав, не роздягаючись. Гарячий сон зморив його в своїх обіймах враз. Снилися пастухові Окомиру його сини, що летіли у вогненних колісницях і метали на землю червоні стріли-блискавки. Пливла перед ним безконечна дорога, і шалений його літ через луки й ліси навперейми деревлянам. І ще снилося щось неясне й тихе. Може, то прилітала душа його нещасної жони, заколисувала його сумну самотину... Прокинувся від якогось оклику. У віконця хатки вже заглядав світанок. Зорі тьмяніли, а в небі вистеляла свої золотисто-білі шати Денниця-зоря. ___ — Хто тут? — схопився з місця. — Господарю — слава! — вітався чемно чийсь незнайомий голос.— Дозволь перепочити. Сольба з далеких країв. Хотіли вчора ще зайти, так битва якась була, чи що. А потім дощ. — Було!.. Заходьте, не стійте в сінях. Скільки ж вас? — Чимало. Геть усі вимокли.— Говорив високий чемний юнак, чимсь схожий на журавля — довгошиїй, широкоротий і цибатий. — То звідки ж ви йдете? — З Дунаю. Йдемо в деревську землю. В хатину увійшло дві дівчини, почали знімати з себе чорні хусти. За ними якісь осторожники, купці, чоловік весь у чорному довгому вбранні, бородатий, смагляволиций. На грудях у нього висів хрест, який він час від часу мацав тонкими випещеними пальцями. Ті пальці були надто дивні, схожі на жіночі, і смішно було Окомирові, що такий дебелий молодий муж не вміє нічого робити своїми білими руками. Говорили всі вони між собою не так, як уличі, а все ж слов'янська мова їхня. Окомир приніс з-під повітки хмизу, посеред хатини на каміннях розпалив вогонь — хай теплий дух його вижене холодну сирість із виталища, гості швидше обігріються.