Віщий Олег - Іванченко Раїса

Ніби я йду і плачу за долю Веселинки, а чийсь голос мені так твердо мовить: проси Житяну, вона допоможе. Я не повірила. Але той голос повторив знову те саме. Каже: іди до Житяни, вона допоможе. Тільки добре проси, бо вона ще й сама не знає, що уміє те робити. Отаке прийшло у сні! І я прокинулась. Цілий день думала про це. І ось до тебе прийшла: ти можеш допомогти!.. Ти можеш, Житяно!.. Можеш! Житяні від тих палких слів стало так млосно, так жарко, ніби хтось війнув на неї гарячим розпеченим вітром. Чий же це голос чула Крушка? — Сестро, скажи, чий голос був — чоловіка чи жінки? Крушка на мить замислилась, розгублено глянула Житяні в обличчя, витерла кінчиком убруса пересохлі вуста. — Не згадаю... Не знаю... Але голос був дуже лагідний і... добрий... Повір! — Добре. Давай удвох сотворимо молитву до Всевишнього Бога і до неба священного... Хай воно почує нашу мольбу... Житяна стала на коліна, перехрестилася до східного кутка хатини і почала швидко і палко шепотіти свою молитву. Крушка й собі стала на коліна і простягла вгору руки... Невідомо, скільки минуло часу. Незчулася Крушка, як втома зів'ялила тіло. Чомусь було тихо-тихо, Над дахом зникли завивання, стогін і регіт крилатих сил. Щось втихомирене й добре опустилось над градом. А Житяна все молилась, все хилила чоло до землі. Крушка хотіла сказати їй, що її моління втихомирили розбурханий вітер, що вона відігнала від Києва відьмацьке плем'я, яке зліталось звідусюди на весняні шлюби. Але побачила бліде, вкрите росою чоло Житяни, її потемнілі, як глибокий колодязь, очі, змовклі вуста — і завмерла. Не буде заважати добрій чарівниці творити людям захист і добро. І де вона бере ті сили? І скільки в ній ще тих сил у серці є, щоб перемогти зграї нечестивців, зловісних і підступних людських погубителів? О Житяно, недарма тобі дане небом таке ім'я — хай воздасться тобі за добро добром... Мабуть, у сні явилась велика Істина, яку людина про себе не знає і яка живе, може, в кожній людській душі. * * * Олег щойно повірив у те, що переміг світ. Та бодай не бачив того підлого світу! Світ несподівано розставив йому свої тенета. Правдивіше, не світ, а Свенельд. Думав-гадав, що приборкав свого варяжина, наситив його честолюбні надії. Може, так воно й було відразу. Та раптом те багатство й шана від Олега розбудили у Свенельда нові забаганки. Може, розбудили їх сини, що один за одним з'являлись у нього від київських красунь. І вийшло, що Олег власними руками виплекав ще більшу возносливість і захланність варязького витязя. Той повірив у своє покликання — доля привела його в цю країну, щоб владарювати! Спочатку гадав, що владарюватиме разом з Єфандою. Та Олег осліпив йому очі багатими землями і юними подолянками, які дарували йому синів. Тепер сини росли і чекали від нього багатств і влади. Таки міцно вкорінився варяжин у Країну Руси. Сподівався, що тепер восхопить і кермо влади. Хіба він менш удачливий, аніж Олег? Хто він, цей київський володар? Пройдисвіт, гультіпака, блудодій, убивця, користолюбець, наповнений заздрістю, лжею, страхом, злим умислом! Чим же Олег кращий від нього, Свенельда? Певна річ, боги урманські й боги слов'янські недарма потішили серце витязя — певний знак, що ця багата і щедра земля прийняла його як свого. Тож має стати і законним володарем на ній. За нього його дружина і сини від синьооких слов'янок — Мстислав, Лют, Святослав... Олег же не має собі спадкоємців — ні слов'янських, ні урманських, ні свейських. Чужим лишився для цієї землі — приходень, та й годі. Тож недаремно провадив якісь розмови з тими зайшлими болгарами — з царівною Оленкою та її людьми. Що хоче від них Олег — переманити отроковицю-царівну? Для себе — надто вже старий, геть сивим зробився, як лунь. Для молодого Рюриковича Ігоря, у якого забрав насильно кермо влади у Києві й іменем якого владарює? Але ж цього вигнав з Києва. Щось лукаве замислив цей крутій. А потім Свенельд довідався, що Олег відпустив болгар. Від подиву аж захлинувся власним диханням: безрозсудець! Що робить? Хоче підсилити свого ворога — Маломира іскоростенського — союзом із Болгарією! Того ж дня Свенельд вихопився зі своєю дружиною навздогін болгарським повозам. Потрібно було будь-що перейняти царівну — вона не може добутись до Іскоростеня. Бо Маломир поверне проти Києва свій меч і меч Болгарії. В Києві ж має сісти він, Свенельд! Олег дізнався про свавільний виступ Свенельда лише наступного дня. І сторопів: отаке самоправство! Він, володар київський, не просив його бігти навздогін болгарській сольбі. Свенельд сам своєю волею це зробив. Без Олега... Сам! Значить, він щось умислив потаємне від Олега. І не для його, Олега, користи. Ні, не думкою, а відчуттям Олег вгадував, що Свенельд жадає зіпхнути його з Київських гір. Таємно, віроломно й настійно жадає! Був же такий самий злодіюка-тать, як він сам. Свій свояка чує здалека. І ось тоді чорною гадюкою із душі Олега виповз тривожний здогад: Свенельд — зрадник. І він, Олег, вигодував і вигрів його на своїх грудях, у своїх обіймах, своїми щедротами. Гадав, що всім тим купив навіки його вдячність. Забув за себе. Хіба у віроломців буває вдячність до тих, хто возносить їх? Хіба пригадує коли-небудь свого першого благодійника, новгородського посадника Гостромисла? Аж тепер оце згадав. І — дивина! — не чує перед ним ані вини, ані вдячности. Отож і Свенельд нічого такого не відчуває. Тепер доводиться мізкувати — у нього, Олега, ще не згас розум. Мусить придумати, як вивернутись із тенет Свенельдових. Спокійно розмислимо... Свенельд погнався за болгарською царівною. Навіщо вона йому? Може, хоче взяти з нею шлюб (тьху, старий перевертень!). Це ой як вознесло би урманського витязя, у котрого за плечима постала б велика Болгарія, яка сперечається за першість із самим Царгородом! Коли честолюбець хоче вивищитись, він може вивищитись над кимось. А хто у Київській країні вищий від витязя Свенельда? Ніхто, окрім нього, Олега. Тобто: Свенельд хоче вивищитись над Олегом. Але цьому не бувати! Де його, Олегові, люди? Де найспритніші, найвдатніші його вої, ловці, мисливці, котрі вміють птаха на льоту перехопити, швидконогого звіра перегнати, уперту, дику силищу спритністю зламати! Олег кинувся до дверей своєї ложниці, схопив за кінець очкура і почав несамовито смикати. По всьому княжому терему полинули сполохані дзвінкі звуки калатала. За мить палати огласились тупанням, зойканням, вигуками. До ложниці ввалився череватий боярин, постельничий Дудко. Муж досить поважний, одним оберемком не обіймеш в череслах. — Де Свенельд? — грізно рикнув Олег до нього. Той аж присів од несподіванки. Кліпав короткими віями, ніби змахував переляк з лиця. — Мовлять, погнався за царівною. — Хто мовить? — Олега вже трясло. Хтось про все це знає, а він дізнається про все не від своїх челядинів і лакуз, що юрмляться біля нього в гридниці на безконечних учтах, а від чужака, від дурнуватого варяжина Карла. Учора обпився медами, і Свенельд його не взяв із собою. Від розпачу Карло плакав п'яними сльозами, проклинаючи свою долю, котра й цього разу забула за нього. Тим часом він знав, що його содруги-варяги готували великі гамани для великої мзди від деревського князя або ж від царя болгарського. Свенельд бо хоче її захопити і тримати доти, доки не дістане викуп. Тепер Карла не взяли, і він на похміллі лютував. Жадоба помсти Свенельдові збурила йому душу, коли ненароком він побачив Олега. Свою образу виповів київському володареві до кінця. А челядь двірська — анічичирк! Олегові ніхто про це не сказав. — Хто мовить, хто знав? — допитувався Олег у Дудка. — Усі у дворі мовлять...— Його грубе, брезкле обличчя почало восковіти й мокріти. Та що візьмеш від цього кабанюри? В його мозку ворушиться лише страх бути вигнаним із княжих покоїв. Чоловік служить за страх, то яка ж вірність від нього? Олег знав, що на таких не можна ні в чому покладатись. Але інших не мав. — Скликай радців. Та на одній нозі! — А... к-кого? — Дудко аж заїкався від переляку. У Олега не було вірних радців, та ще й таких, щоб не чварились між собою. Кого ж кликати? Або таких, як Дудко, або пролазливих і лукавих, які ще, чого доброго, допоможуть зіпхнути Олега, щоб і біля нового владці бути першими... Ні, Олег має покладатись лиш на самого себе. І сам усе вирішувати. — Клич двірських людей. Спритних і сильних. Щоби могли гнати, яко вітер. — Ага...— охоче погодився постельничий. Олег бажає влаштувати погоню за Свенельдом. Але він хотів ще уточнити.— А Щербила, сокольничого, також? — І його, і таких, як він... Довго на самоті київський володар обмізковував, як покарати зрадливого Свенельда. Невідомо, якою стежиною бігла думка витязя, але він так само, певно, дійшов висновку: болгарська наречена — то коштовний камінь на грудях владці, хто ним володітиме, той і возвеличиться. Тепер прийшла черга йому картати самого себе. Пощо не вистояв перед упертістю дівчати-отрочати? Хотів через неї підбити деревського князя і здобути спільника у поході на Царгород? Уже надто складно все це мало виходити, а такі справи потрібно вирішувати одним ударом. Хто ж винен, що випустив золоту пташечку із своїх рук? Його, зсивілого в мудрощах і лукавствах державця, обійшла щира простота невідомої нікому князівни. Ця похибка може коштувати йому життя. Та знову впевненість повернулась до нього: гадає, що спохопився вчасно, І цього разу зуміє обскакати лукаву долю, наздожене іншу, щасливішу, везучу, що винесе його на вершину визнання багатьох земель і народів. Не спалось Олегові у його просторій ложниці. Час від часу підходив до віконця, вдивлявся в світлу каламуть ночі, ніби хотів угледіти стежки, якими летять його люди навздогін Свенельдові. Ніби бачив освітлене зсередини обличчя сокольничого Щербила, який крадеться, яко барс, крізь гущавину лісу, щоб зненацька зависнути на спині у Свенельда. Гидотний варяжин! Мав усе, що жадав, і все те дістав даром, із рук Олега, а він, Олег, все те здобував своїм невтомним мечем, своїми ратними трудами, і лукавством, і великою кровію!.. Не вгледів, що викохав сам собі убивцю. Але не вгледів ще й іншого — немає у нього вірного спадкоємця, хто підпер би його во дні незгод і борінь.