Віщий Олег - Іванченко Раїса

Той присів — і звалився в полум'я. Ольга на мить завмерла, але тут же обернулась до Мстиші і підняла над ним меч. Хлопець стрибнув, як рись, убік. Заворушилась челядь — у повітрі запахло смаленим: обгорала борода старого волхва й одяг. — Крові моєї захотіли? Пийте свою! — вона почала підступати до озброєних лакуз — ті задкували. Їхній провідця волхв конав у полум'ї... Боги карають його і покарають їх, якщо підуть за тим неправедником... Челядь відсовувалась подалі. Десь поблизу вдарили в клепало. Раптом заплакали діти. Княгиня кинула меч і подерлась до них. Схопила на руки і зникла в палатах... Знову били в клепало... Свенельд і бояри оглядались — звідкись має прийти ще одна несподіванка. І справді, по високій кручі з боку Подолу видряпувались сюди, на Гору, подільські мужі. З киями, сокирами чи камінням у руках. Розкидаючи поли ряси, в кольчузі поверх неї, ішов Степко-книжник. Над головою тримав гасило. Свенельдові варяжини миттю кинулись навтьоки. За ними бояри. А челядь боярська розсипалась вусібіч. Заплутавшись у довгих полах жупана, під гасилом звалився вічний ворохобник і потрійний зрадливець боярин Олій. За ним наклав головою старий лукавець Радко. А люди все йшли і йшли — уже заповнили двір і всю Княжу Гору. Княгиня притискувала дітей до грудей, а сльози ручаями текли по щоках. Змивали порох і сажу з обличчя. Це були сльози перемоги матері. Жінки, що дарує землі життя. * * * Три дні і три ночі княгиня кидалась у гарячці. Нарешті вона попросила пити. Покоївка метнулась до сіней, і звідти Ольга почула її приглушений голос. Комусь вона забороняла бачити княгиню. Чоловік домагався. Здається, то був пресвітер Григорій. — Хай зайде,— попросила Ольга. Темною важкою тінню священик став біля її ложа. Перехрестив її, перехрестив кутки ложниці, усівся на стілець. З-під сивих густих брів сміялися його темні очі: — Весела історія, княгине, нині діється в Києві. — Що ж може бути веселе на світі, отче? — у княгині все ще в очах палахкотіло полум'я, в якому корчився занімілий від жаху волхв Перуна . Їй все ще ввижався його беззубий рот, який щойно вивергав прокльони на неї і на її рід, який так ненависно хотів упитися кров'ю її дітей, той рот з обгорілою бородою зміїно скручувався й обвуглювався в полум'ї. Небесна кара спостигла лютого нечестивця несподівано. Скорила безчесного його ж безчесність! Воздаяння прийшло миттєво... Княгиня все ще не могла позбутися жахних видовищ. Отець Григорій хитав головою й посміювався: — Воістину діти чоловічеські розумні на зло, а добра не вміють творити. Хто, думаєш, побив ворохобників і Све-нельдових варяжинів? Бояриня Гордина і бояри! От. — Як це? — звела докупи світлі брови.— Вона стояла у натовпі зрадців-бояр. — Авжеж, вони там були. А їхня озброєна челядь повернула списи й ратища проти варяжинів, коли вже прибігли подоляни із Степком. Отож бояри ці собі перемогу над Свенельдом привласнюють, Челядь бо їхня! — О Господи, порятуй нас. Хай беззаконників і лукавців вловлять їхні беззаконня і лукавства,— шепотіла Ольга. — Коли то ще буде, княгине, А сії відступники нині по всіх перехрестях кричать, що вони рятівники Києва. І що їхня влада нині в Києві... — Бояриня Гордина все ще хоче влади? — А з нею і її новий двірський Ловсль. — Звідки взявся? — Прибіг із Новгорода, кажуть. Боярське віче вигнало його. Хоче тут поживитись... Набирає вже собі дружину. Мабуть, скоро й на Гору прийдуть. — А Свенельд з ними? — Де там. Ще тої ночі подався у своє вовче лігво у деревську землю. Треба за ним сторожко приглядати. — Що ж думає собі бояриня Гордина? — Мабуть, прийде до тебе. Будуть тебе просити визнати їх. — Мене? Пощо? Вони ж можуть і не просити мене — брати владу, і все. — Е-е, так уже не вийде в них. Тебе нині шанує людність київська, яко святу, шанують. Бо того лютого волхва поборола. І завжди добра до киян. Бояриня Гордина хоче, щоб Ловель став тисяцьким замість Щербила. А боярин Товсте Жрело — це з-під Чернігова, — той хоче бути постельничим у твого князя. От і вхоплять тоді бояри всю владу на Княжій Горі і в Києві. — Але що вони принесуть Києву? Вогонь у пазусі... Я не хочу їх бачити! — вона так рвучко піднялась із ліжка, що серце її закалатало... Чула й понині ненависний вереск боярині Гордини, яка підпихала свою челядь вбивати її.— Я вижену їх, отче! — скрикнула вона. І тої ж миті упала на спину — нове життя рвалось на волю, давило їй в живіт і в груди. Григорій перехрестив її. — Усмири свою ненависть, княгине, Знаєш-бо: стримані вуста завжди розумні. Та ще й у володарки такої великої країни: — Добре... Та покличте Степка. Він знає, що чинити з ними. Не чутно, де князь із дружиною? — Мовлять, до Хортиці дійшли — загнали аж туди печеніжинів...— Григорій пішов. Гаряча хвиля тіпала її тіло зсередини. Знову вона в Києві сама. Сама мусить боронити себе, і дітей своїх, і Київ. Бо вона княгиня київська, яку шанує народ і захищає. Ось так і мусить жити, борючись. І другого життя у неї нема, а тільки те, яке має... І другого хліба у неї немає, а тільки той, який родить ця земля, що годує її. І іншого дому у неї теж нема, а тільки оцей, — ім'я котрому Київ... Кому ж, як не їй, стати на захист цих людей? "Яко ти вчинив, тако і буде вчинено з тобою",— сказано в святих книгах. Ольга вірила в це: твоє воздання обернеться на тебе... Але ж дивина: ці зловісні властолюбці, що ціле життя ганяються за владою і славою, чому їх не карає небесна сила? Чому підпирає їхню гордість, і в руки дає їм силу, і в серце вселяє сліпу жадібність? Чому довкола стільки безпечних і німих рабів, що мовчки їдять хліб і дивляться, як ті зловорожі нездари ножем б'ють у спину своїм істинним благодійникам і захисникам?! Чи буде колись цьому кінець? Княгиня розтирала тонкими пальцями скроні — гамувала у своїй душі тяжкі передуми. Не час тобі, жінко, каламутити свій спокій. Дитя твоє проситься у світ — прийми його в свої теплі руки... І задля нього вона поставить великий храм у Києві — во славу Спасителя нашого... І велику церкву Богородиці — покровительки стражденних... А в цей час пресвітера Григорія зупинила в сінях покоївка. — Отче! Там... діти княгині... — Що з ними? — Біда...— Покоївка вчепилась в його плече іі міцно заплющила очі.— Вони хриплять... Нежитовиця їх душить. Спаси... — Де вони? — Григорій кинувся до дверей дитячої світлички. Але тут вже побувала люта Морана...