Віщий Олег - Іванченко Раїса

Бо він нараз злякався себе: а коли ця дівчинка-отроковиця і справді князівського або ще царського роду? Бо глянь, не має ні страху, ні улесливости в словах, дивиться із гнівом на нього, на соцького, і звинувачує його в брехні... А він же думав, що то ромеї, мови слов'янської не знають! Ну й халепа!.. — А ось яка правда! — гнівно блиснула синіми очима до соцького.— Наш купчина і наш ведець... вони самі згодились їхати до Києва. Самі захотіли стати... перед твої очі, володарю! — при тих словах Оленки спалахнули очі у Смілянки, побіліло смагле чоло отця Гавриїла. Не сподівались, що їхня господариня буде отак захищати своїх людей. — Де ж вони? — недовірливо запитав у неї Олег. — Їх соцький велів взяти у заліза й кинути в поруб... І наші осторожники, мечники наші, теж у порубі. — То їх не побили в січі? — Олег здивовано глянув на свого вірного соцького. Той соромливо заховав очі за повіками. — Та не було ж січі, кажу,— трохи не плаче Оленка.— Їх кинули всіх у поруб тут, у твоєму Києві. Вели моїх людей звільнити! Молитиму за тебе Бога Вседержителя. І отець Гавриїл за тебе Бога проситиме! — Віриш у Бога Ісуса Христа? А чому не віруєш у своїх старих богів? — Олег дивувався владній і впевненій мові цієї маленької русокосої отроковиці-дівчинки. Щось було в ній привабливе, щире, слова її переконували. — Я вірую в того Бога, який зробив мій рід великим. Хіба ти не повірив би в нього? А Бог сказав людині: я твій щит, що тебе охороняє, я твій меч слави, що тебе возносить... А ти повірив би в такого Бога? — Авжеж, коли б це ще й звершилося, Оленко. — Коли віруєш, неодмінно твоя віра звершиться! От я: з малих літ вірила — прийде мій князь до мене. І він прийшов. От я і їду до нього. — А твій отець знає, за кого тебе віддав? — глузливо посміхнувся Олег. Дівчинка спалахнула. Її вітець!.. Вона його навіть не бачила. Бо він, старший син царя Симеона Михаїл, відразу по її народженню пішов у монастир. Це сталося, коли Симеон узяв другий шлюб — одружився із сестрою великого боярина Сурсубула і та народила йому сина Петра. Цар, за просьбою Сурсубула, зробив саме Петра своїм переємцем, а Михаїла вигнав з дому... Але дівчинка цього не повідає Олегові. Вона стиснула кулачки і проказала: — Мій отець... він знає, володарю. Він усе знає!.. — На її розчервонілі щоки потекли мокрі стьожки. — Але ж твій вітець пішов у ченці? — сміючись, спитав Олег. — Так. Але в мене є мати і є великий дідо — цар Симеон!..— визивно кинула вона в обличчя Олегові. — Це справді так, Оленко. Я знаю і про них. І дуже шаную царя Симеона... Але я сумніваюсь, що цар Симеон знає, до кого тебе відправив. — Це погано, коли володар буде сумніватись. Цар Симеон ніколи не сумнівається — і він став урівень з ромейським царем. Ти, мабуть, також не сумніваєшся ніколи? — Ніколи! — усміхнувся більше своїм думкам, ніж її наївності. Йому було цікаво слухати щебетання дівчинки, яка так довірливо заглядає в його обличчя. Такої довіри давно ні від кого не відчував. А вона так гріє його душу, вивищує дух, упевнює в його правді. — Ти добрий, володарю. Повели відпустити моїх людей. Маєхмо їхати далі. — Не поспішай, Оленко. Побудь у Києві — це найперший град Київської держави. — А мої люди? — Вони будуть з тобою... — Ти умієш бути милосердним — ти справді великий володар! Олег задоволено засміявся. — Це говорить тобі твій Бог? — Це говорить мій Бог, володарю. — Ідіть! Я подумаю, як швидше дістатися вам до Іскоростеня! Олег довго крокував скрипучими мостинами гридниці. Нові думки увірвалися в його душу. Ось він забрав собі Київ, тепер переміг уличів, разом з ними побив Маломира. Що це він робить — добро чи зло? Чим йому за це воздається — карою чи милосердям? Про добро він ніколи не думав. Думав лише про вершину влади, І ось вознісся на вишину, на яку і не сподівався колись. А для кого це він усе робить? Для себе? Уже ситий сповна владою, поклонінням, шаною і єлеєм. А може, не тією мірою міряв содіяне? Ніколи не вмів міряти свої діяння мірою добра і милосердя. Може, через те його не любили ніде. Боялись, лестили, служили, але — не любили. Він був тут чужаком, зайдою, убивцею. І Київську державу називали державою Києвичів, Оскольдовою державою, і про них складали думи, писали в пергаменах. Він розширював цю державу, підбивав під неї нові землі — а все одно називали цю державу — Київською, а не Олеговою... Уже стільки літ, як Олег убив Оскольда, Але держава останнього Киевича живе! І він, Олег, мусить нині своєю працею зміцнювати цю державу, продовжувати справу Києвича! І знову виходити на ту стезю, якою йшов Оскольд і якою ходить нині болгарський цар Симеон. Ця стезя веде до стін Царгорода. Дівчисько це, гордовите й мудре, нагадало йому про велич її Болгарії. Але ж ця велич здобута Симеоновим мечем у боротьбі із загребущими ромеями, Так-так, і він, Олег, має нагадати їм, як це зробив і Симеон, що ромеї мусять платити і Києву, мусять давати і золото, і срібло, і паволоки. За рядом-угодою Оскольда! Відтоді як Олег сів у Києві, ромеї забули давати Києву данину... Отже, Олегові час думати про похід на Царгород. І думати про своїх соузників. Першим із них може стати Болгарія. Так, цар Симеон! Великий войовник мадярської орди, переможець могутнього ромейського імператора Лева! І донині оповідають в усіх землях, як Симеон погромив ромеїв та їхніх хозарських найманців , як захопив тисячі бранців, велів одрізати їм носи і відіслати назад... А щоб стати разом з великим Симеоном проти Ромеї, потрібен міцний і надійний поміж ними мир і сув'язь. Родинна сув'язь! І ось тепер він має у себе в палатах ту золоту пташечку, яка і з'єднає Київ з Преславою. Оце горде синьооке дівчисько... Ні, він не відпустить її до Іскоростеня. Маленька болгарська князівна мусить стати жоною київського спадкоємця, а не його ворога — деревлянського князя. Проти кого лаштує соуззя Маломир? Проти Києва і київської землі. І проти нього, Олега. Але хіба Київська держава не вища за деревлянську?_І Київ не є матір'ю городам руським? О ні, Київ відомий і знаний в усіх кінцях землі. Києву і потрібніша дружня рука Болгарії. Отож і треба негайно одружити не Малка, а молодого Рюриковича із болгарською царівною. Кликати Ігоря до Києва! Повернувся до дверей: — Де Карло? Де Фарлав? Веліть моїм іменем відпустити із поруба деревлянських людей. А для гостей готуйте учту. — Для яких гостей? — застигли в подиві служки. — Для болгарської царівни і її почту. — Царівна? Котра з них? — Веліть моїм іменем кликати із Новгорода Ігоря. Без матері, чуєте? Осінні дощі щедро хлюпали на притихлі діброви і пущі. Розгрузли биті шляхи, каламутними водами переповнились річки й озера. Луки й доли перетворились в багнисті болота і мокряки. Київ принишк, посірів, почорнів стінами під осінніми дощами й вітрами. Великий київський владця, проте, ніби ожив від якогось нового прагнення, що пробудилось у ньому. Часто кликав бояр на розмову, підхвалював одних, глузливо насміхався з інших — нехай між собою змагаються, хто перед ким вищий і мудріший. А коли бояри починали добре сваритись між собою — бігли до нього, аби розсудив по правді. І він судив по своїй правді: наодинці з кожним вихваляв його і говорив про свою прихильність саме до нього. Тож всі вони були ним задоволені, але ще більше ненавиділи один одного. Де вже було їм здогадатись, що сварку між ними розпалював цей лукавець, до котрого вони бігали по правду. А йому від того було легко: сидів міцніше на київському столі. Хоч і не став Київ градом Олеговим, проте мовчав і терпів, боровся сам з собою. І це давало цьому зайді спокійно владарювати у загарбаній землі. Тепер задумав щось інше. Київ мав визнати його своїм, не чужаком і не находником, а своїм. Для цього він мусить зробити те, що робили його попередники: возвеличити град поряд з іншими градами й державами. Поставити його знову поряд із Царгородом, змусити гордих імператорів віддати належну Києву данину — за договором-рядом Оскольда. Що ж, він мусить це зробити, інакше не всидіти йому все життя на київському столі. Нагода сама в руки припливла — оце дівча-княжа та її болгари. Особливо багато чого знав священик Гавриїл. Його Олег часто кликав до себе в гридницю — бесідував сам на сам, аби ніхто з бояр київських не бачив, що він єднається з християнами. Дивувався, що цей молодий священик стільки знає про царський двір! Інколи на ті бесіди приходила й Оленка. Вона сиділа мовчки в кутку і тільки очима кліпала. Виявляється, що вона нічого не розуміла, що діється в болгарській землі і в Преславі! Думала, що вона, онука грізного Симеона, дочка його старшого сина Михаїла, їде в далеку деревську країну, щоб звеличити її й підперти Болгарію союзом з деревлянським князем. Аж ні! Виявляється, її просто випхали із Преслави, аби Михаїл Симеонович не встиг пошлюбити її з кимось із цареградських принців і тим зміцнити себе. Всесильний Симеонів боярин Георгій Сурсубул хитрістю й підступом одружив царя Симеона — відважного й довірливого Симеона, котрий овдовів, зі своєю сестрою. А потім почав відштовхувати подалі від батька-царя його старшого сина — спадкоємця Михаїла. Прокладав дорогу до престолу малолітньому своєму племіннику, від сестри народженому, царевичу Петрові. Великі таємниці болгарського двору знав молодий священик. Але ж... він люто ненавидів могутнього Симеона! Може, за Сурсубула, ницого і захланного цередворця? А може, за те, що усунув від двору його рід, рід великого боярина, коміта Мокра Шишмана. Ці Шишмани вірою і правдою служили Симеону, а він знехтував їхньою відданістю, бо вони були чисто слов'янського роду, не оболгарені. Симеон же руками Сурсубула наближав до себе тих бояр, що прийшли колись з ордою хана Аспаруха і повоювали землі дунайських слов'ян. Але київського володаря цікавили не боярські роди Болгарії, а Ромея. Уже вкотре він перепитував Гавриїла: — Кажеш, ромеї побігли від Симеона в Македонії? — Нестримно побігли, володарю, але не втекли. Симеон усіх побрав їх у полон, поодрізав кінчики носів і відправив до імператора Лева Філософа. Великий ляк охопив тоді Константинополь! О, жорстокість завжди ставила на коліна велеможців. Олег це знає. — Але ромеї згодом відомстили Симеону: умовили угорського хана Арпада напасти на Болгарію і ще й перевезли через Дунай їхню орду на своїх кораблях...