Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

Він подивився знову на мою руку.

— Чого ж ти її у вогонь пхав, — каже він.

— Я не в огонь, я мусив просто витягнути звідти ту дурну банку, ще трохи — загорілась би, то вже мусили б кликати пожежників, обійшлося без пожежників, самі згасили, не так дуже й горіло, шкода Степана Головченка, якщо йому лице понівечило, такий гарний хлопець, я думаю — його малювати легко, бо дуже гарний, тому й легко, але малювати усе важко, жаль, що я не намалював його перше, не встиг, а тепер... Ми так багато не встигаємо, — кажу я.

— Намалюєш тепер. Усе в тебе попереду, встигнеш, аби лиш мав з чим встигати, аби лиш знав, що хочеш встигнути.

— Ви так завжди говорите, Максиме Івановичу, ніби геть-чисто все знаєте. Я тепер не наздожену, розумієте, вже запізно... Ви з усім встигли?

— Не з усім. Не з усім. Але не одне й зробив. От тебе дечого навчив — й від тебе також навчився. А що, думаєш, жартую? Ні, не жартую, сину. Свого сина не маю, але от же ж ти є, й то вже добре.

— Ви як моя мама. З усього — радість. Свято з усього,— хочу я йому сказати, але не кажу. Старий розбинтовує мені руку, кладе на обпечену шкіру свою мазюку, густу, з неприємним запахом. Каже, що біль зніме й скоріше загоїться. Біль і справді наче відступає, хоч я знаю, що то не так, того не може бути, біль ніколи так відразу не відступає й не зникає.

Одного разу я взяв у чужому домі чужого годинника, поклав його собі в кишеню й з тим прийшов додому.

— Де ти взяв? — запитала мама.

— Подарували, — сказав я.

— Такого не дарують. Скажи правду, сину.

— Подарували, — упирався я.

— Битиму, — сказала мама. — Битиму, і ти все одно скажеш правду, бо буде боліти й ти боятимешся болю і скажеш правду, а я битиму доти, поки не скажеш. Але ти краще скажи так, не битий, не із страху, а тому, що шануєш мене й себе мусиш також шанувати.

— Взяв, — сказав я правду, і розповів, де взяв, і думав, що вже тепер мене поминула кара.

Мати не била. І батькові не сказала. Тільки після того не розмовляла зі мною довго — так, найпотрібніше скаже, а по-своєму, по-доброму — не розмовляла. Щоб я затямив — признання не завжди рятує від покарання. Це так можна вибрати для себе легеньку дорогу —' скоїти паскудство, розкаятись у ньому, признатись, у груди себе вдарити — та й уже й чекати за те прощення, відпущення усіх гріхів. Це вона мені потім пояснила. Пояснила, що правдою не можна користуватись як власним одягом.

— Іди додому, хлопче, ковтни гарячої кави й лягай спати, — каже Старий.

А я не хочу додому. Не маю кому показати свою обпечену руку. Не маю кому сказати:

"Чого ти так налякалась, таж то дурне, вічно ти до мене, як до дитини, ну, ну, дай уже спокій, чого ти так розжалілася наді мною".

Ще іншого разу я потрапив у компанію старших хлопців, було мені тоді чотирнадцять, не більше, — хлопці пили вино, відзначали чийсь день народження, дали й мені, я йшов додому перевальцем, світ коливався, перевертався з ніг на голову, мої черевики були важкі, ніби до кожного по одній гирі причепилось. "Що тобі?" — не зрозуміла спершу мати, а потому так глянула, що я й крізь туман у голові побачив той погляд, а вона нічого — лиш дивиться, та стягає з мене заяложене вбрання, та голову мою під холодну воду, і спати, до ліжка, я в ліжко впав, як у провалля, як з гори в густу, в'язку мряку.

Другого дня вона мене била. Тверезого, свіженького, перед самим сніданком била. І я навіть рукою не ворухнув, щоб оборонитись, хоч уже тоді був од неї чи не на голову вищий. І, мабуть, навіть дужчий.

Андріяна Сорохтей чомусь прийшла в цех. Нічна зміна — а вона чомусь прийшла. Уже тепер не розглядається, не мусить вдавати, що все гаразд, —■ тепер таки справді все гаразд, вона вже знає в цеху все незгірше від кожного з нас.

Вона підходить до мене й каже:

— Йдіть додому, Іване, як можна працювати з такою рукою?

— Та я й не працюю, — кажу я, — так, тільки час збавляю.

— Дома збавите його краще, — всміхається вона, людині стає світло від такої усмішки, досить побачити таку усмішку, і вже стає добре, ^вона всміхається не просто так, а душею вона всміхається, і тому — так добре. Зараз скажу, скажу їй про матір, розповім, якою вона була, моя мама, і скажу також, що багато чого не встиг, і тепер не можу того надолужити, нічим не допоможу, не наверну, — багато чого не встиг.

Коли ми жили на околиці, за старим мостом, у мене був велосипед, я брав велосипед і їхав далеко за місто, через старий міст переїздив, він торохтів під колесами, здригався, а я їхав далі, аж у поле.

На рамі сиділа дівчинка, звалася вона Христинкою, а що в дитинстві зовсім не вміла вимовляти свого імені й називала себе Інькою, то так і досі її дражнили. Іньчине волосся вітер кидав мені в лице, воно лоскотало щоки й губи, і від цього хотілося їхати хтозна-куди, хтозна-як швидко.

Чому я не говорю нічого? Мовчу і не говорю нічого Андрія-ні, а вона так дивиться, наче справді знає, що можу їй багато чого оповісти про себе, наче хоче запитати. "Що з тобою, Іване? Чому ти такий дивний сьогодні?" — але вона не питає, і я також мовчу, нічого не кажу їй.

Старий питав мене, чи був я у Наді Веселовської, чи бачив її й пояснив їй усе, чи ні? "Не був", — сказав я, і коли я так казав, то ще не знав, що можна не встигнути зробити дечого, навіть того, що дуже хочеш, це Старий мене втішає, ніби, якщо життя попереду, то можна зробити геть-чисто все, він же й сам признався, що не завжди й не все, і може так трапитись, що життя мине, а я так нічого й не поясню Наді Веселовській, і буде вона пам'ятати, що її зйеважили, не зрозуміє напевно, що я думав тоді, коли малював її.

Час поїхати знову до Наді Веселовської. Тоді я не зважився зайти в її дім, бо ще не прийшов на те час, А зараз якраз пора їхати до Наді Веселовської, дарма що ніч, це не має ніякого значення, що ніч, зрештою, поки я туди доберусь, то вже світатиме, і буде саме добра пора, щоб поговорити з На-дею Веселовською.

Автор хоче закінчити розповідь про поїздку до Наді

Мотоцикл уперто не .заводився, рука Іванова боліла до нестями. "А-а, — зціплював він зуби й казав самому собі, — нехай болить, так має бути, ліпше хай рука болить, то трохи зменшує біль десь там, у грудях".

Мотоцикла Іван звичайно ставив на стоянці біля прохідної заводу, мотоцикл чекав на нього завжди й наче радів з Іванової появи, бо Іванова поява означала, що тепер буде дорога й рух.

Іван виїхав за місто. В місті й далі була тиша, така гнітюча тиша, "моторошна тиша", — подумав Іван, і якби міг, то якось би втишив гуркотіння мотоцикла, але він не міг зробити цього.

Проторохтівши по старому мосту, мотоцикл вискочив спершу на вузеньку стежку, a потім увігнався, просто на лісову широку просіку, Іван висвітлював собі дорогу, вона миготіла перед ним торішньою глицею, подекуди випадково опалим зовсім молодим зеленим листям, сухим галузяччям, десь скрикнув птах, наполоханий, може, Івановим вторгненням до лісу, з-поза дерев уже наче випливало ще прохолодніше й вологіше, аніж сама ніч, світання, воно робило ширшими відстані між деревами, зате наближало Івана до кінця лісу, він перескочив через залізничне полотно, тут уже зовсім світліло, зорі блідли й віддалялися зовсім, наче пірнали в глибину неба, ще все було примарним, трохи нічним, невиразним і невловимим, ще всі звуки й кольори спали, бо сонце не розбудило їх, та все ж Іван в'їздив у світанок, він наздоганяв його від самого міста й аж тепер, коли в'їхав на польову дорогу, відчув, що врешті-таки гонитва скінчиться добре, він віднайде світанок.

Загальмувавши трохи віддалік од Надиної хати, він поволі, трохи несміливо, але вже не маючи навіть гадки завертати назад, пішов до воріт. Темне вікно, одне, друге, третє, темне вікно в передсвітанковому повітрі здавалось таким же прозорим і чистим, як небо десь там, над Івановою головою.

Хлопець постукав. Раз, вдруге.

І у відчиненому вікні побачив Надю. Не так побачив, як угадав, що то вона, бо тільки в неї одної на цілім світі могло бути таке волосся, що палахкотіло світлим полум'ям навіть тоді, коли сонце ще не розбудило кольорів, запахів і звуків.

— Ой, мамо, — сказала дівчина, стуляючи розтин на сорочці, — це ти... Чого тобі треба, чого тобі ще треба від мене, — сказала вона чи то з болем, чи то зі здивуванням, хлопець боявся, що вона от зараз зачинить вікно, він притримав віконницю рукою, наче це могло врятувати його від самотності, якщо б вона зачинила вікно.

— Зараз... зараз я тобі скажу, — говорив він, майже не розтуляючи губи, — почекай, не йди, я зараз тобі скажу, не гнівайся, Надю, почекай, у мене померла мама, я поховав маму, Надю, чуєш....

— Иой, мамо, — сказала вона і вже не говорила більше нічого, тільки простягнула руку до нього й пестила злегенька й тихо його голову, його обличчя, й очі, й губи, і це було якраз те, чого він потребував зараз найбільше — щоб вона водила долонею по його волоссі, по очах і губах, щоб він міг відчувати дотик — якраз те, чого йому найбільше зараз було треба. Щоб ні про що не питала, нічого не говорила, тільки отак ласкаво доторкалась до нього рукою.

Притча про коваля і карбівничого

Вітер котив дорогою жовте, сухе перекотиполе. Чорт влаштував собі розвагу на самій середині дороги: перехоплював перекотиполе й шпурляв його назад, просто в обличчя вітрові. А той гнівався, шарпався, лаяв чорта й гнав перекотиполе знову тією ж дорогою, чортові до рук. Чорт вдоволено сміявся.

Коваль кував коня. Клав на одне копито срібну підкову, щоб кінь не спотикався, а верхівець не боявся дальньої дороги. Коваль бив молотом лунко, голосно, той звук не давав спокою карбівничому.

Карбівничий кидав геть незакінчену роботу, проклинав коваля й погрожував йому:

— Спалю твою хату. Викурю тебе звідсіль з твоїм нестерпним, безтямним грюкотом, з твоїм важким молотом, з усім твоїм галасливим, нікчемним родом. Триклятий бездаро, нужденний реміснику! йди геть, туди, звідкіль приволікся у наші краї! Ти заважаєш моїй роботі, ковалю!

Коваль сміявся. Він знав, що сам перший прийшов у цю місцину і тут забудувався. Знаходилися навіть свідки, котрі підтверджували ковалеві слова, бо нібито самі допомагали йому закладати кузню. Коваль часто розповідав, як воно все було насправді.

Він ішов цією стежкою, цією самою дорогою, втомлений і голодний, була тоді рання осінь, туман перед вечором снувався в ярах при дорозі голубими пасмами, коваль не знав, чи матиме цієї ночі де прихилити голову.